Олександр Береза

З нічним легким бризом «Acushnet» помалу наближався до острова і вранці вже можна було роздивитися його високий скелястий берег порослий буйною тропічною рослинністю, об який розбивалися важкі океанські брижі і що так різнився од спокійного узбережжя Массачусетської затоки з його безкрайніми лісистими долинами, помережаними дзюркотливими струмками та річечками. Ці скельки з де-інде спадаючими водоспадами і яскравою зеленню вабили своєю лагідністю, спокоєм, таємницею. Мелвіл вже все вирішив і уявляв себе вільною людиною. Він зачаровано вдивлявся в гущавину джунглів і раптом почув якогось матроса: «Онде там – кляті Тайпі, окаянні людожери. Які ж смачні страви готують з нашого брата! Та матроську плоть вони не люблять – занадто солона», – і зареготав власному жарту. Герман здригнувся. Чи міг він уявити, що за декілька тижнів він фактично опиниться у цих канібалів у полоні саме в тій галявині на яку вказував збуджений моряк?

Ближче до полудня наблизилися до зручної гавані, де вже стояли на якорях шість кораблів, на кормі яких майорів французький триколор. То була ескадра адмірала дю Пті Туара і якраз у саме ці дні Франція проголосила свій протекторат над Маркізькими островами. Тож французи святкували, а з ними й місцеві. До місцевих можна віднести і блідолицього лоцмана, нещодавно призначеного французьким урядом – колишнього лейтенанта британського флоту, який піднявся на борт «Acushnet» ледь тримаючись на ногах і з дружньою посмішкою на все обличчя. Хоча він не міг твердо стояти на палубі і рухи його були геть неконтрольовані, все ж вміло і дивовижно точно провів і поставив судно на надійну восьмисажневу якірну стоянку.

Тоді на островах Південного моря було вдосталь таких потурнаків. Не всякий витримував суднове життя, яке мало чим різнилося від животіння в’язня. Єдина відмінність, як зауважив хтось з британців десь у сімнадцятому чи вісімнадцятому сторіччі, що життя на флоті від життя у в’язниці відрізняється лише перспективою бути утопленим. Не всі бажали реалізувати цей шанс і тому осідали на привітних, теплих, щедрих островах, де можна було вести абсолютно рослинний спосіб життя, бути в безпеці, загалом не голодувати, мати сексуальні задоволення і не думати про понуре, гнітюче майбутнє. Це були люди не вразливі до хвороби, що зветься homesickness. Отримавши щеплення безтурботним життям серед дикунів Тихоокеанських архіпелагів від тієї, більш гострої landsickness, але не такої затяжної, як загальна форма недуги, острівні відступники, чи, радше – залишенці, влаштовували своє життя у тому, чи іншому племені і нерідко ставали, принаймні, воєначальниками. Та і як ними не стати, коли у тебе в руках рушниця і велика торба набоїв, які прихопив, потайки покидаючи судно. Тут ти ставав щонайменше молодшим братом Бога, а часом і рівним усім богам мироздання. Тебе шанували, віншували і боготворили.

Втім деякі з цих напів-богів врешті решт підхоплювали homesickness і поверталися домів. Так один француз на прізвище Кабрі виявив що у рідних краях його полінезійські татуювання викликають неабияку цікавість і це стало для нього джерелом прибутку. Він демонстрував свої тату навіть декому з коронованих осіб, а за гроші – будь-кому бажаючому. Помер Кабрі 1818 року у повній безвісності і злиднях в своєму рідному Валансьєні. Пізніше жалкували, що не заспиртували його тіло для подальшого вивчення і демонстрації татуювань померлого.

Місце, куди прийшов «Acushnet» виглядало, як справжній рай. Всі моряки по смерті потрапляли до рундука Дейві Джонса – таке собі пекло для будь-якого грішного моряка. Тож за земного життя мореплавці-грішники намагалися насолодитися усіма видами втіхи і блаженства, які тільки можна і не можна уявити. І як можливо утриматися молодому, повному жаги, хтивості та страсті молодому моряку, що провів пів року на вутлому, благенькому човні-китобої посеред безкрайнього океану, від юрби оголених, омитих океанською чистою водою молодих з пружним тілом привабливих тубілок. Та навіть, якщо вони і не були привабливими в загальнопонятному розумінні, для тих, хто протягом шести місяців на бачив не те, що жіночого тіла, а й дівочого обличчя, вони були найпривабливішими створіннями на Землі.

Ці для моряків найпривабливіші створіння на Землі зустрічали кожне судно, яке заходило в Нуку Хіву і вміло та охоче віддавалися будь-кому. На «Acushnet», як і на усякому новоприбулому судні, розігралася оргія, що жоден з сухопутних людей не міг собі навіть уявити. На відміну од борделів Нантакету чи Бостону, де спарювання між різними расами було заборонено, тут на Маркізьких островах усі злягалися з усіма. Учасникам цієї вакханалії було плювати на можливий сифіліс чи гонорею. Здоровий глузд затьмарився вогнем жагучості і жаром пристрасті. Нікому не відмовляли в наданні любовних утіх та справляння статевої потреби і тому в довісок до французької ескадри ледь не всі німфи і наяди були носіями французької хвороби. Більшість мореходів це розуміли і усвідомлювали, та не всі могли стриматися. Мелвіл зміг. Чи то по моральним, чи то по релігійним принципам – невідомо. Він давно вирішив полишити «Acushnet» і тому всі ці принадливі грації хоч і збуджували його, та все ж там – у глибині острова, достеменно були такі , а то й кращі кралі, у яких наявність венеричних захворювань наближалася до нуля.

Окрім пранців неабияку небезпеку і загрозу представляли канібали. Те саме плем’я, про яке нещодавно обмовився один з матросів – «кляті Тайпі, окаянні людожери». Серед моряків поширеною була історія про капітана Брауна китобійця «Catharine» з Нантакету, яку він сам і розказував під час гемів. Його судно прийшло до Нуку Хіви аби поповнити запаси. Знаючи про лють і скаженість острів’ян, капітан Браун не наважився висадитися на берег. Він перебував у човні з командою та вів переговори з групою місцевих щодо постачання провізії. На всі запросини зійти на берег і обговорити деталі обміну капітан відмовлявся. Врешті решт була досягнута взаємовигідна угода, як на те сподівалися моряки, і капітан Браун ступив таки на піщаний пляж аби скріпити домовленість. Не встигнув він оговтатися, як на нього накинулось декілька тубільців, скрутили, зв’язали і понесли подалі від урізу води вглиб берега. Незабаром Тайпі, а то були саме вони – кровожерні і злобні, висунули наступні умови тепер вже повернення капітана: сорок рушниць та шість барилець пороху. Звичайно ж на жодному китобої такої кількості зброї не було та й не могло бути. Неможливість отримати жадану віддяку викликала новий прилив люті. Почали зносити на купу хмиз, гілляччя, дрова. Все вказувало на те, що бранця засмажать і з’їдять. Малочисельний екіпаж вельбота спостерігав за цим дійством та вдіяти не міг нічого. А тим часом сонце сідало за обрій. Схоже було, що дикуни відклали свій банкет на ранок. Ніч для капітана Брауна була тимчасовим перепочинком і була наповнена передбачуваними страхами неминучого кінця. Незадовго до світанку вартового, що охороняв полоненого, зморив сон. Це був шанс для капітана і він ним скористався. Ті декілька десятків метрів до украйця океану  летів, як на крилах, ледь торкаючись землі. Потім шувбовснув у воду і поплив до свого вельбота. Щойно він піднявся на борт, команда налягла на весла. Капітан Браун врятувався від канібалів, та за деякий час загинув, переслідуючи у тому ж таки вельботі чималого кашалота. Така моряцька доля і океанська воля…

Мелвіл, звичайно ж знав цю історію. Капітани китобоїв заохочували такі історії про людожерів-острів’ян, аби екіпаж побоювався потрапити в таку халепу та аби зменшити шанси команди дезертувати. Втім Мелвіл плекав надію що окрім Тайпі жодна народність острова не вживає людського м’яса. Герман разом з приятелем Річардом Тобіасом Гріном (Тобі) ретельно приготувалися до втечі. Запаслися тютюном, галетами, шматками кольорової тканини на обмін та подарунки тубільцям, грошима – так, про всяк випадок. Планували не пересидіти у місцевих, бо хто ж їх знає – може не тільки Тайпі практикують людожерство, а поваландатися по острову декілька днів, поки «Acushnet» зніметься з якоря, а потім виглядати наступне китобійне судно, аби найнятися знову. Життя на «Acushnet» було для Мелвіла геть нестерпним. Хоча й нове судно, та все ж там аж кишіло від тарганів і щурів. Ці створіння були на кожному китобої. Мабуть Герман знав про це, та все ж потребував передишки. Передишки і від тирана-капітана. На наступному китобійному судні може бути все набагато гірше, та це буде потім і там не задаватимуть зайвих питань, бо нестача робочих рук на палубі змушує проявляти толерантність і не лізти у чужі справи. Лишалося тільки дочекатися увільнення на берег. Нарешті дев’ятого липня Герман і Тобі зійшли на берег.

Дощовий сезон був у розпалі і вони з іншими увільненими сховалися у повітці, де місцеві зберігали свої човни. Всі вимокли до нитки і тютюн перемішався з розмоклими галетами і ні те, ні інше до вжитку було негожим. Тканина та гроші все ще перебували у презентабельному вигляді, хоча й намокла. Це була за словами Мелвіла «одна з незабутніх жахливих ночей, коли з неба лило стрімким потоком, а хлипкий прихисток виявився просто якимось глузуванням». І хоча було літо, та все ж ночі, а тим паче дощові, були прохолодними. Мореплавців били дрижаки. Коли їхніх колег врешті решт зморив сон, Герман і Тобі побігли під прихисток тропічних буйних хащів, які вкривали схил гори, що височіла над пляжем.