Антон Санченко

Цю книжку треба читати з календарем і глобусом. Автор попіклувався про нас – кожен розділ містить дату й широту-довготу. Але автор так любить несподівані флешбеки, що це мало допоможе читачеві, ліричний герой вільно переміщається в просторі й часі, як назад, так і вперед, між Чорним морем, Середземкою й Аденською затокою.

Власне, історія походу фрегата «Гетьман Сагайдачний» проти сомалійських піратів починається ще за рік до виходу в море з Севастополя – автор і був тією людиною, яка пообіцяла на міжнародній військовій нараді на Бахрейні, що Україна направить в Аденську затоку для боротьби з піратством цілий фрегат. Власне, не зовсім так, пообіцяв це старший офіцер з їхньої групи. Автор же, як начфін, узгоджував, скільки це буде грошей, і купуємо ми чи продаємо. Автор не пише, чи можна було торгуватися, але потім приводить оклад матроса під час антипіратської операції в долярах. Нормальні оклади, як в стармеха на грецькому панамаксі в 1998 році, так то ж цілий стармех. Не продешевили.

В кожного флоту є своє легендарне плавання. В греків це «Арго». В англійців – плавання «Золотої лані» Дрейка довкола світу. В українців це, безумовно, похід фрегата «Гетьман Сагайдачний» в Аденську затоку в складі двох міжнародних місій по боротьбі з сомалійськими піратами у 2013-2014 роках. Це не могло не потрапити в літературу.

Книжка Андрія Летнянчина «Антипірат» (Одеса, ТЕС, 2025 – 264 с.) якраз і присвячена цьому плаванню українського флагмана до Африканського рогу. Але не тільки. Завдяки отим флешбекам і флешфорвардам ми дізнаємося і про інші походи автора на бойову в Середземку, і про навчання в училищі, спочатку в Севастополі, потім у Львові, про життя школяра на базі в Донузлаві, що в нього в Севастополі залишилася нова квартира на $100 тисяч і безцінна дружина з дитиною, а повернувся він вже в Одесу (дружина з Криму вдало втекла і зустрічала «Сагайдачний» на причалі Практичної гавані). І ще багато чого.

Дуже часто хочеться порадити авторові залишити що-небудь на наступні книжки, акуратніше витрачати свої біографічні надбання. Дуже часто ці флешбеки – сюжети, варті принаймні окремого оповідання, а тут вони, як в розмові бувалих моряків, яку чомусь звуть «травлею», йдуть стиснуті до розмірів анекдоту після слів «до речі». Не можна авторові бути таким неекономним. Але потім після такого «до речі» зустрічаєш одним абзацем історію матроса з «Сагайдачного», якого командири викупають в бандитської криші готелю «Лондонская», бо він по приходу в Одесу зняв президентський номер і влаштував вечірку з 5 музами – якраз на всю свою зарплату у валюті за пів року – і розумієш що то в автора теж традиційна для цього екіпажу флотська щедрість. Він собі ще сюжетів намалює.

В цій книжці взагалі часто йтиметься про гроші. І про те, що лангустів на святкову вечерю екіпажу треба проводити по накладних «рибою мороженою обезголовленою», бо інших позицій згідно керівних документів МО відповідно морепродуктів не передбачено. Це не дивно, бо автор – військовий фінансист, начфін, який, озброєний золотою карткою з мільйонами на рахунку, розраховується за всі фрегатні закупівлі з шипшандлерами в усіх портах Атлантичного та Індійського океанів. Такий собі квартир’єр Джон Сильвер при контрадміралі Флінті, який може на знайомствах з американськими військовими організувати безкоштовний прийом літака з України на критському аеродромі, бо на «Сагайдачному» навернулися три дизель-генератори з п’яти, й потрібні запчастини. Але все треба встигнути за дві години, бо далі інша зміна диспетчерів.

Взагалі, авантюрні подробиці роботи начфіна, читаються як гостросюжетна проза. Ніколи не думав, що про бухгалтерію можна так захопливо написати. Звісно, для мене на першому місці випадок у Джибуті, коли для того, щоб гроші «Сагайдачного» не забрало взад, як невикористані, безжалісне українське казначейство, зв’язківцю «Сагайдачного» доводиться поремонтувати сервер GPRS в єдиного місцевого провайдера, бо без нього в усій країні не працюють банківські термінали, але це чомусь нікого, крім українських моряків, не гребе. Розрахунок з шипшандлером за пальне, воду та продукти для фрегата на кілька місяців доводиться проводити через автосалон, як дванадцять з половиною білих джипів. (Автор може так знущатися над нами, бо звіт КРУ за похід здав ще в 2014 в Одесі.)

Ну, але це в мене особисте, я теж бував у Джибуті на судні, перед яким всі тамтешні шипшандлери шикувалися на причалі, бо ми закупали овочі-фрукти для всієї радянської ескадри в Аденській і Перській затоках. А я ще й теж радист. На щастя, комп’ютерів у Джибуті тоді не було, не було що лагодити. Та й платили нам геть якісь копійки. Да, з такою платнею, як на «Сагайдачному», я б на тамтешньому контрабандному ринку… Але «Сагайдачний» якраз шмонає усіх тих контрабандистів на доісторичних дхау у Баб-ель-Мандебській протоці, і деякі з ним уже здороваються. Хоча дивно, чому при описах Джибуті автор не згадав жодного фламінго. Не до того, мільйони на кону.

А взагалі книжка пропагує правильні цінності, коли питна вода важливіша за всі нулі на рахунку золотої картки, бо військові кораблі весь час «сидять на режимі» по воді, а як їх ще, всіх 250 моряків, ще напоїш і помиєш впродовж 6 місяців.

Отож, маємо унікальне зібрання флотських байок і випадків з життя, поєднаних довкола останнього океанського плавання нашого флагмана, і власне саму драматичну історію його повернення в розпал анексії Криму, коли всі затамувавши подих чекали: в Одесу чи в Севастополь вони повернуться. Повернулись в Одесу, на цьому матьорий письменник поставив би крапку, але автор ще не списався з корабля і «до речі» розповів нам, як «Сагайдачний» зруйнував спробу висадити російський десант під Залізним Портом. Хто про це зараз вже згадає.

Цим і славляться сюжети морських книжок: віддали швартови – книжка почалася, подали швартови – книжка закінчилася. Про сюжет нехай детективники думають. А ще вони славляться дуже елегантним флотським гумором, яким пронизана вся оповідь Летнянчина, бо інакше моряки не читатимуть. Хоча ця книжка геть не для моряків.

Дивним чином, наш конкурс морської прози «Мателот», лауреатом якого став Андрій Летнянчин в цьому році, теж пов’язаний з цим легендарним плаванням «Сагайдачного»: в далекому 2017 році редакторка видавництва Т. хотіла видалити зі збірки нарис про цей похід, бо знайшла в ньому “страшний плагіат”, який виявився цитатами з прес-конференції контр-адмірала Тарасова, яку він давав одразу по поверненню фрегата в Одесу. Нам так ніхто і не зміг пояснити, навіщо перевіряти художній текст на плагіат, і ми трималися рік, перш ніж редакторку звільнили за інші косяки, і наш перший «Морський збірник» видали незмінним – усіх переможців під одною палітуркою. Виявляється, наше журі з самих моряків могло б і не бути такими принциповим, бо той похід вже мав свого Гомера. Усіляких йому подальших гараздів, якщо він таки приберіг в загашнику історії, що не увійшли до цієї книжки. Українську ж мариністику вітаю з появою непересічного автора з військових моряків, який вміє захопливо писати про всі принади життя військового моряка, невідомі абітурієнтам морських вишів.

Отож, якщо ваша дитина раптом заявить вам, що більше не хоче бути капітаном, а хоче бути фінансистом – значить таємно читала «Антипірат» Летнянчина. Вам для цього залишилось лише придбати книжку і поставити її в шафу заборонених книжок.