Капітан Олександр Береза

Читання і сприйняття книжки в морі, особливо коли ця книжка про море, або про моряків, різниться від того ж самого тексту, прочитаного вдома. Так було і з Мелвілом. Його приголомшили нотатки Овена Чейза – важкі і потужні. Герман був заскочений цим текстом зненацька, він не був готовий до нього. Осягнути, прийняти і зрозуміти те, що трапилося з «Essex» та його командою, потребувало часу. Прийшов страх і моторошність, що таке ж може трапитися з «Acushnet», і можуть повторитися страждання, випробовування, які випали на долю тих – з «Essex». Як поведуть себе товариші, з якими ділиш простір у кубрику, несеш вахту на марсовому майданчику, спостерігаючи за безокрайною океанською гладдю, у тісноті шлюпки посеред того ж безкрайнього океану? Те, що трапилося двадцять років тому, навівало жах навіть тоді, коли, здавалося б, таке звичне заняття, як переслідування кита у вельботі, мало б викликати азарт і захват полювання. Додайте до цього ще й той факт, що з тих п’ятнадцяти місяців, що Мелвіл провів на «Acushnet», останні шість місяців пройшли посеред безкрайнього океану без жодної ознаки земної суші. Море змінює свідомість і сприйняття реальності. І тут вже не йдеться про ностальгію як homesickness, а про ностальгію, з якою стикаються лише моряки – landsickness. А коли ти посеред нескінченного водного простору, що сягає в безкінечність, і йому не видно ні кінця ні краю, то душу охоплює жах і страх перед невідомою, непізнаною чи то істотою, чи то незнаємим, таємничим створінням.
Тихий океан і був таким незнаємим, таємничим. А ще – безкрайнім, безмежним, безбрежним, безжальним. Першим європейцем, який побачив його у 1513 році, був Васко Нуньєс де Бальбоа, що заснував на території сучасної Панами одне з перших іспанських поселень Санта-Марія-ла-Антігуа-дель-Дарієн посеред плодоносної рівнини вздовж берегів річки з безліччю плодових дерев та кокосових пальм. Такий собі земний рай. Та не сиділося Васко Нуньєсу у цьому раю. Щось кликало його шукати пригод і нових вражень. Відкриття і присвята Південного моря, як тоді називали Тихий океан, королю Кастилії стали початком сумного кінця Бальбоа. Через шість років його звинуватили у державній зраді і обезголовили.
Певно якесь закляття чаїлося в цій неозорій стихії. Того ж року коли стратили Бальбоа Фернан Магеллан розпочав свою подорож у пошуках островів Прянощів. Південне море було напрочуд ласкавим і привітним до магелланових кораблів і він назвав його Тихим. Така назва і закріпилася за цим простором. Закляття не оминуло й Магеллана – він загинув на Філіппінах, втрутившись у свару місцевих вождів. Його ж сподвижник Руй Фалеру – той, що розробляв план подорожі разом з Магеланом, проектував і розробляв астролябії, квадранти, карти і був призначений нарівні зі своїм товаришем, помер збожеволівши.
Можливо, ця обережність та навіть боязнь прокляття безмежної стихії, спонукало іспанців розробити на їхню думку, найбезпечніше плавання через Південне море. Від Магелланової протоки судна прямували до островів Хуан Фернандес, а далі вздовж побережжя Південної Америки до Панами, де зупинялися для відпочинку, ремонту, поповнення запасів. Потім знову виходили в море і прямували до Акапулько. Звідти по паралелі 13 градусів на захід до островів Ладронес. Так назвав Маріанські острови Магеллан. «Ladrones» іспанською значить грабіжники, злодії. Місцеві вкрали шлюпку з магелланової каравели, чим надовго і закріпили цю назву за островами.
Альваро Мендана де Нейра відхилився від жорсткої та суворої рекомендації, і таким чином двадцять першого липня 1595 відкрив групу островів, які й назвав на честь свого покровителя Маркіза де Мендоса. Мешканці островів були дружелюбними і привітними. Можливо, тому, що з Менданою на судні була і його дружина Ізабелла де Баррето – по деяким свідоцтвам перша жінка-флотоводець. Через майже двісті п’ятдесят років Герман Мелвіл декілька місяців прожив на одному з цих островів серед канібалів. Пізніше Альваро Мендана відкрив острів Санта-Крус в гряді Соломонових островів, де і заснував іспанську колонію. Незабаром, вочевидь, прокляття і чари Тихоокеанської стихії забрали життя відважного мореплавця вісімнадцятого жовтня. Під проводом Ізабелли де Баррето флотилія з чотирьох кораблів відправилась далі на захід. До Філіппін дійшов лише один флагман. З трьохсот семидесяти восьми чоловік, які вийшли в це плавання, живими домів повернулася всього сотня. Ще десять померло вдома від виснаження. Таке от закляття і чари Тихого океану. Ізабелла де Баррето поставила собі у заслугу порятунок тих, хто вижив, а також відкриття нових земель для іспанської корони.
Це прокляття Тихого океану переслідувало мореплавців протягом століть. Навіть у другій половині вісімнадцятого сторіччя, коли на допомогу навігаторам прийшов винахід Джона Гаррісона, за що той і отримав жаданий приз у двадцять тисяч фунтів стерлінгів, потративши більш аніж тридцять років, аби вирішити проблему довготи, і вже не було потреби виходити на потрібну широту і пензлювати через океан, аби упертися в жаданий острів, чи потрібний порт. Яскравий приклад цього закляття-прокляття Великого океану являє доля капітана Джеймса Кука. Здавалося б, що все іде чудово: перше плавання – назвемо його «астрономічним», бо основною метою його було спостереження за Венерою, що проходила по диску сонця, закріпило за командиром репутацію не тільки вправного навігатора і картографа, а й неабиякого дипломата. Відносини між моряками і туземцями зовсім геть не були такими, як зазвичай того часу. Кукова команда вимінювала продукти, а не забирала насильно. Такий товарообмін був вигідним для обох сторін. Хоча результати спостережень і не принесли того результати і користі, на які сподівалися, все ж загалом експедиція була вдалою.
Наступна – друга подорож Кука була присвячена пошукам Південного материка. Знову безуспішно, та надії на приєднання нововідкритих земель до Британської корони ніколи не покидали мореплавців. Попереду сяяли честь і слава, як і самим першовідкривачам, а й могутній імперії. Ця трирічна експедиція, напевне, була найтяжчою для капітана Джеймса Кука. Це, начебто, було попередженням, що, мовляв, досить, не треба спокушати долю…
Та наступного 1776 року він знов одправляється у плавання. Цього разу – у пошуках Північно-Західного проходу. Відкриття нових земель додавало певного куражу мандрівнику і, здавалося, все є і буде добре. Спостереження сонячного затемнення на щойно відкритому острові Різдва нагадало те перше плавання з астрономічними спостереженнями. А могло трактуватися, як зловісний знак. Так хто ж знав? Менш аніж за місяць потому було відкрито Гавайські острови, названі Куком Сендвічевими, на честь графа Сендвіча – одного з лордів Адміралтейства. Подорож тривала далі, аж до Чукотського моря і Алеутських островів, та Північно-Західний прохід так і не був відкритий, бо зима скувала кригою морську гладь і Куку не лишалось нічого іншого, як повернути на південь. Коли досягли широти Гаваїв, повернули на захід у бік островів.
Майже два місяці пройшло у пошуках надійної якірної стоянки для суден і нарешті шістнадцятого січня 1779 року їхні пошуки завершилися успіхом. Втім, чи був це насправді успіх? Чи то вивело туди кораблі чаклунство, підступність і чари Тихого океану? Як би там не було, а на узбережжі, до якого пристали, було торжество – святкували перемогу у нещодавній великій битві з суперниками. Поява Кука сприйнялася, як з’явлення божества. Прийом був надзвичайно люб’язний і гречний. Після багатомісячного поневіряння і митарства опинитися майже в раю – чим не заслужений відпочинок. Екіпаж потроху відходив од тягот морського життя у спертих сирих кубриках, відігрівався на сонечку, наїдався досхочу свіжими фруктами, насолоджувався стосунками з тубілками. Та тубільцям це набридло доволі скоро. Жестами , виразом обличчя та мовою тіла вони показували, що вже час прощатися. І вони попрощалися.
Судна відпливли, та за тиждень повернулися. Жорсткий шторм серйозно їх потріпав і змусив шукати затишну бухту для ремонту. Може вони і подалися б де інде, та нічого підходящого поблизу не було – тому і повернулися на місце попередньої стоянки. Місцеві не були раді поверненню. Їхня минула доброзичливість і люб’язність випарувалася разом із гречністю. Ставлення гавайців до моряків стало відкрито ворожим. Тубільці цупили все, що могло потрапити на око – канати, інструмент. Навіть варта не завжди могла справитися з цією проблемою. Коли ж пропав баркас, як то було на Маріанських островах у Магеллана, терпець у Кука урвався. Він вирішив узяти в заручники одного з місцевих вождів. Та на заваді став вороже настроєний і озброєний багатотисячний натовп. Декілька десятків, хоча і озброєних рушницями та пістолями моряків, встояти супроти такої маси не могли. У сутичці загинув Джеймс Кук. Рештки його тіла вдалося повернути лише за кілька днів після каральної експедиції із застосуванням суднової артилерії на прибережні поселення. Славетного мореплавця поховали в Тихому океані…
Тихий океан випробовує всіх і кожного. Когось прирікає за помилки і за самовпевненість на погибель, когось провокує на необачні дії. А комусь, попри все, вдається вижити і з честю вийти з усіх напастей, халеп і авантур. Таким, здається був сподвижник капітана Кука Вільям Блай. Про нього побутує думка, як про свавольного і набундюченого самодура. Та мова тут не про це. Мова про те, як ця людина – непересічний моряк і навігатор вижив і врятував майже всіх, хто довірив йому своє життя і долю. Після заколоту на «Bounty» Блая і вісімнадцятеро моряків, які не побажали приєднатися до заколотників, висадили у семиметровій шлюпці з тижневим запасом води та харчів, з деякими навігаційними інструментами, але без навігаційних карт, без вогнепальної зброї – лише з чотирма тесаками і побажали щасливої дороги. «Bounty» під командуванням Флетчера Крістіана з попутним вітром повернувся на Таїті, а благенький човник майже з двома десятками неприкаяних душ потихеньку попрямував у протилежному напрямку – проти вітру до Тімору, який був за 3,618 морських миль… Ця шлюпка – перенавантежена так, що планшир лише на декілька дюймів проглядався над водою, а ті, що немов сардинки в банці сиділи пліч о пліч в ній і ненавиділи один одного, дійшла до свого пункту призначення лише завдяки знанням та умінням Вільяма Блая. Єдиний, хто втратив життя під час цього сорокасемидневного переходу був квотермейстер Джон Нортон, якого вбили геть не дружелюбні остров’яни Тофуа, куди пристали для поповнення запасів горопашні моряки. Чинити опір парою тесаків було принаймні нерозумно і тому Блай вже не приставав до островів, які бовваніли поблизу, остерігаючись такого ж ворожого прийому, як і на Тофуа. Тому попри всі негаразди і свари, які лейтенант Блай тримав під контролем, благенька шлюпка прямувала собі на захід до порятунку. Під кінець подорожі кожен отримував не більше сорока грамів черствих морських галет на день. Постійно було потрібно вичерпувати воду з човна, бо погода була штормовою і це було питанням життя, або смерті. Це була боротьба знань, витримки, дисципліни проти свавільства, лукавства, підступництва, жорстокості, люті Тихого океану. Люди перемогли. І тим не менш коли порятовані досягли Купангу на Тиморі троє з них померли чи то від виснаження, чи то від малярії. Ще двоє віддали Богу душі по дорозі до Англії. Яка разюча відмінність долі од тих з китобоя «Sussex»!

Для Германа Мелвіла пів року в обмеженому простору кубрика, де молодих хлопців геть змучила landsickness і, поміж іншого, переповнювала любовна жага, хіть за жіночим звабливим тілом давалася таки взнаки. До гомосексуальних відносин діло не доходило – це суворо каралося квакерськими і не тільки законами. Втім помастурбувати один одному, облегшити цю несамовиту хтивість хоча б на деякий час – вважалося цілком прийнятним. «Acushnet» настільки обрид Герману та й не тільки йому, що всі ці думки, які обступали його щоденно і щонощно виводили його на єдине правильне для себе рішення – тікати, дезертувати, заховатися від цього мороку, тортур, мордування, страждань і не бачити остогидлих капітана та інших набридлих лиць команди. Всі чекали, що ось скоро пристануть до суші. Про наближення такого жаданого берега вже декілька днів провіщали і величні фрегати, які застигло з розпростертими крилами парили над судном і хижим іскристим оком розглядали в товщі води необачну і легковажну рибу. І менші за хижих фрегатів чайки та альбатроси зграями ширяли над океанською поверхнею. Та і сама океанська поверхня колихалася немов масними брижами, де можна було розгледіти і якісь корчі, пальмове гілля і дивні тропічні квіти.
У заграві сонця, що топило свій жар у безмежних водах Великого океану, 22 червня 1842 року марсовий матрос пошарпаного «Acushnet» благовісно прокричав фразу таку любу всім морякам всіх флотів: «Земля на горизонті!». Святочний настрій враз охопив усю команду китобоя. До острова Нуку Хіва лишався нічний перехід…