Максим Паламарчук
Андрій Тарасов, “ВІД ВІТРИЛЬНИКІВ ДО СТАЛЕВИХ ГІГАНТІВ: Нарис еволюції бойових кораблів 1860-1920 рр.” – Одеса, Видавець Санченко А.В.; Мателот – морська бібліотечка, 2026 – 346 с.
Максим Паламарчук
Адмірали досить часто пишуть книжки. Але переважно мемуари, і зазвичай – на пенсії. Але вкрай рідко стають авторами науково-популярних книжок, перебуваючи на високій посаді.
Втім для Андрія Тарасова ця книга, вірогідно, була не лише проявом щирого захоплення бойовими кораблями, яке відчує кожен з читачів його тексту. Вона стала також єдиним доступним лояльному офіцеру на службі способом відповісти на пропагандистську «перемогу» москітного флоту у нашому медіапросторі, коли після окупації Криму занедбана дискусія «а який же Україні потрібен флот?» увірвалася у мейнстрім.
При цьому, як і належить пропаганді, зайві питання у її адресатів просто не мали виникати. Приміром, що взагалі є «москітним флотом»? Адже катери, які отримували українські моряки, мали зі спільного з ним лише розміри. Або чому дешеві, але ефективні компактні ракетоносці не витіснили «уразливі і дорогі» більші кораблі у інших державах?
А читач «Від вітрильників до сталевих гігантів» знатиме про французьку Jeune École, «Молодшу школу», тодішній шал навколо дешевих 100-тонних міноносців, теоретично здатних потопити у сотню разів більший броненосець противника. А також чому вони не спрацювали. І які довгострокові наслідки мали для традиційної противниці Британії спроби побудувати флот «дешево і сердито». При чому жодної контрпропаганди! Пояснено і причини рішення французів, і сильні сторони швидкохідних носіїв торпед, і як їх поява вплинула на основні кораблі та логіку їх подальшого розвитку.
Книжка звернена до широкого загалу. Тож перед її прочитанням не потрібно обходити мис Горн чи навіть мати досвід протидії піратам в Аденській затоці. Не треба буде і повсякчас заглядати у словник морських термінів. Всі з них, необхідні для розуміння, доступно поясненні у тексті. Який, до речі, майже досконало поєднує легкість сприйняття, динаміку оповіді і при цьому високу концентрацію інформації на одиницю обсягу. Власне, якщо читач не любитель військово-морської справи, а просто прагне скласти про неї уявлення, він може спокійно обмежитися прочитанням «Від вітрильників до сталевих гігантів», принаймні щодо охопленого книгою періоду.
Втім, далеко не зайвою книжка буде і для просунутих любителів військово-морської історії. Так, звісно, для них навряд чи будуть відкриттям бій перуанського монітора «Уаскар» з британським фрегатом «Шах» чи перемога японських швидкохідних крейсерів у битві при Ялу. Але ніхто не знає, чого він сам не знає. Книга багата на різні цікаві факти та технічні деталі, які практично кожному дозволять сказати – «так ось же воно!», знайшовши відповідь на якесь давнє питання, яке сам полінувався розкопати.
Та головне, робота пана Тарасова пропонує системний виклад шляхів еволюції кораблів, зручний для прояснення неочевидних зв’язків у цьому складному процесі. Вона – чудовий стартовий майданчик для власних більш глибоких розвідок у певній вузькій темі, як то дослідження окремого типу кораблів, чи навіть долі окремого корабля.
Системність «Від вітрильників до сталевих гігантів», яка по суті надає книзі енциклопедичний характер, має кілька вимірів. Насамперед, це чітке хронологічне структурування книги. Кожна глава присвячена розвитку військово-морських технологій у певне десятиліття. Коли знаєш відповідь на питання «що?» і «коли?», значно легше зрозуміти «чому?» і «як?». Крім того, такий підхід забезпечує розгляд розвитку флоту, як певної екосистеми, де один і той же чинник по різному впливає на розвиток різних типів кораблів. Як от, приміром, поява скорострільної артилерії середнього калібру у 1880-х вплинула і на лінкори, і на крейсери.
Побічною стороною цього підходу стали дуже різні за розмірами глави. Адже «екосистема» флоту у 1860-тих була значно біднішою, ніж у 1900-ті, не кажучи вже про 1910-ті. Але це також підкреслює всеохопний підхід пана Тарасова, який не зосереджується лише на гігантських дредноутах чи швидких крейсерах та есмінцях, але пише також про скромних «рядових» війни на морі. Тральщики чи перші, ще дуже невеликі спеціалізовані мисливці на підводні човни не вражають уяву, але часто були не менш важливі за грізні артилерійські кораблі для виконання завдань військово-морських сил.
І нарешті, еволюція кораблів розглядається не лише у контексті, так би мовити, цілісних «організмів», але і як їх окремих «органів». Як от «броні» – шкури, чи машини – «серця». Навіть розвиток такої здавалося б не надто авантажної речі, як корабельні котли, автор зумів подати як захопливий технотрилер викликів заміни вогнетрубних на водотрубні (не буду спойлерити, чим вони відрізняються), «битви» різних типів водотрубних котлів на Королівському флоті Великої Британії, у якій серед кількох конкурентів перемогли котли Ярроу.
Особливо багатий на технічні родзинки останній розділ. Що й не дивно, адже все більш конкурентне середовище протистояння на морі змусило кораблі відрощувати «мозок» у вигляді перших механічних комп’ютерів для управління вогнем, з яким вже не могли без такої допомоги ефективно впоратися офіцери-артилеристи чи нові «органи чуття», як от гідрофони та гідролокатори для виявлення вже поширеного і небезпечного підводного противника. Бомбомети для атаки глибинними бомбами виявлених субмарин, трали для протимінних заходів, і навпаки, міни, які підводний човен міг скидати через свої торпедні апарати…
Краще один раз побачити, ніж сто разів почути, чи то б пак прочитати. Додатковою перевагою книги є підбір ілюстрацій. Фотографії та плани кораблів, про які йдеться у тексті, схеми бронювання чи принципів роботи окремих механізмів. Прочитав, приміром, про парові тарани – ось тобі фото найбільшого з таких кораблів (британського), і план останнього побудованого (американського). Описуються підводні човни – проста, але інформативна схема, чим відрізняються будова однокорпусних від півтора корпусних та двокорпусних.
Крім цього, що повертає нас від техніки до людського виміру військово-морської справи, наявна багата колекція портретів видатних джентльменів, які у той чи інший спосіб сприяли розвитку кораблів чи їх застосуванню.
Кораблебудівників, як «батько» першого парового лінкора та першого морехідного броненосця Дюпуї де Лом. Адміралів-візіонерів, як найбільш високопоставлений представник згаданої Jeune École Теофіль Об, чи флотоводців, як переможець Цусіми Хейхатіро Тоґо. Далекоглядних політичних керівників, які опікувалися проблемами флоту свої держави, як от президент США Теодор Рузвельт. Винахідників, таких як творець парової турбіни Чарльз Парсон. Безіменного рибалки у цивільному житті і на службі у Королівському морському тральному резерві, котрий після короткої підготовки мав справу зі смертоносними морськими мінами. І багато, багато інших.
Ілюстрації, які супроводжують текст, вдало доповненні розміщеними у додатку хронологічною таблицею, схемами еволюції кораблів та графіками змін їх основних характеристик з часом – по суті максимально концентрованого і наочного викладу матеріалу книги. А ще там кілька інших прикольних штук, як от схема еволюції бойових рубок на основних кораблях, чи таблиці, яка дозволяє визначити, який ти броненосець – батарейний, барбетний чи цитадельний. Якщо без жартів, ця таблиця дуже корисна для тих, хто намагається розібратися у наслідках еволюційного вибуху різних, часто дещо химерних конструкцій цього етапу розвитку основних кораблів.
Досконалості у нашому світі бракує. Та й суб’єктивізму ніхто не скасовував. Певний дисонанс викликає використання у книзі традиційної на наших теренах класифікації кораблів. Не стільки тому, що вона російська за походженням, а тому що, архаїчна та контр-інтуїтивна. Таке враження, що свого часу ця класифікація з’явилася, аби реалії флоту початку ХХ століття можна було пояснювати комфортно для ветеранів Кримської війни.
Приміром, «ескадрений броненосець» (англійською pre-dreadnought battleship, а частіше просто pre-dreadnought) ментально розмиває різницю між сталевими лінкорами 1890-х–1900-х із ранніми захищеними бронею кораблями. Включаючи дерев’яні вітрильники з накладеною залізною бронею і напів-допоміжною паровою машиною. Призначені, до речі, теж для дій у складі ескадри.
З іншого боку, звична термінологія якраз у силу власної традиційності комфортніша для частини читачів. Крім того, автор у тексті часто наводить оригінальні назви типів кораблів (які традиційно відрізняються у різних країнах), нагадуючи, що головне не заучування ярликів, а розуміння принципів їх класифікації.
А коли перегортаєш останню сторінку, одразу виникає питання – а як же далі? Справді станом на 1920-тий, яким закінчується розповідь, з’явилися основні типи кораблів, включаючи авіаносці, і навіть перші морські дрони. Втім, попереду лежали не менш цікаві етапи еволюції. У сьомій главі, згадуючи «атлантичні крейсери» класу «Гокінз» пан Тарасов пише про їх вагому роль у дипломатичних баталіях.
І справді саме під тиском Великої Британії під їх тактико-технічні характеристики визначили положення Вашингтонської морської угоди 1922 року, якими обмежувались розміри та головний калібр крейсерів – головним чином, щоб нові кораблі не зробили «Гокінзи» морально застарілими.
З величезним задоволенням прочитав би продовження про домовленості щодо морських озброєнь 1920-тих та 1930-тих та їх неоднозначний вплив на розвиток флотів великих та не лише держав, про лідерів есмінців і «кишенькові лінкори», про універсальні гармати і корабельні радари, газові турбіни і появу керованої ракетної зброї. Але розумію, що віце-адмірал Тарасов зараз не описує, а організовує творення історії чергової революції війни на морі.
Власне, виникає підозра, якби не наполегливість і зусилля видавця, письменника і невтомного організатора української мариністики Антона Санченка, ми б ще довго не побачили навіть «Нарис еволюції бойових кораблів 1860-1920 рр.».
Все хороше має свою ціну. І якщо маєте змогу виділити помітну суму (і, що також може бути важливим) – чимало місця на полиці – рішуче рекомендую придбати. Принаймні дехто зі знайомих, які вагалися це робити, вже самі рекомендують книгу новим читачам.
Книжку схвалено Інститутом ВМС
МАТЕЛОТ 
Залишити коментар