Антон Санченко

Чи треба перечитувати улюблених авторів своєї юності? Ревізувати їх з висоти своїх сучасних досвіду, смаку, печальних знань і сумнівних вмінь? В мене таким неревізованим автором довгий час залишався Костянтин Паустовський. Підозрюю, що років 40 тому він неабияк вплинув на моє світовідчуття, літературні смаки і навіть на профорієнтацію. Його важко звинуватити в тому, що мені колись захотілося стати моряком, але можна припустити, що саме завдяки йому мені захотілося бути письменником. Принаймні, я запоєм читав його «Золоту троянду» про письменницькі лайфхаки.

Моряки – це хлопчики, дитячі мрії яких збулися. А письменники – навпаки, яким чогось в житті бракувало, і вони брали реванш на сторінках книжок. На перетині цих опцій існують письменники-мариністи, мрії яких збулися, але не так, не тоді і не з тими.

Паустовський приїхав у Одесу під час Першої світової в надії стати моряком, записався санітаром на госпітальне судно, але запізнився на відхід, помахав йому в корму з причалу. Той плавучий госпіталь у Чорному морі через день торпедував німецький підводний човен. Це ж як його янгол-хранитель за фалди шинелі тримав, зубами. Але Костянтин Георгійович був автором радянським, і побачив у цьому не містику, а романтику.

До речі, усі поневіряння в голодній Одесі й життя у флігелі над кручею на березі, над Ланжероном, він відбув разом з першою дружиною, теж військовою санітаркою. Але написав так, наче її не було поруч. Бо дотримувався традицій «зайвих чоловіків» російської літератури, яким з жінками традиційно не щастило. Одного такого в Тамані ледь не втопила контрабандистка.

Паустовський потім таки ходив у море і бував у бувальцях, як кореспондент одеської газети «Маяк», обійшов з круговими рейсами на дірявих пароплавах все Чорне море, від Босфору до Керчі, втік з пароплава у незалежному тоді грузинському Поті, але в матроси так і не потрапив. Янголу-хранителю чомусь було важливим, щоб він залишався пасажиром.

Ось, скажімо, Микола Трублаїні записався в кочегари, коли його хотіли у Владивостоку вигнати з льодоріза «Літке», бо місце кореспондента на борту полярники віддали москвичці Зінаїді Ріхтер (і я полярників розумію, Зіна була симпатична і з московського, а не харківського часопису). Її потім на острові Вайгач катали на полювання на білих ведмедів, а Трублаїні без перекурів вивантажував по коліна в прибої барильця солоних огірків та ящики тушонки для полярної станції. Але про крила рожевої чайки для читанки написав саме він, а не Зіна. Компенсував несправедливість.

А Олександр Грін був матросом на дубку, але необережно почавив за перехід з Одеси стільки черепиці на палубі, що шкіпер його вигнав на набережну з речами і без платні, варто було дубкові пришвартуватися в Херсоні. Йому довелося вигадати чарівний Зурбаган з красунями й мужніми капітанами, які знаходять цілий золотий якірний ланцюг якогось пірата, щоб відновити самоповагу.

А Паустовський залишався пасажиром, як я зараз розумію, щоб було кому ходити по бібліотеках і гортати старовинні фоліанти про Чорне море, бо морякам не до бібліотек, вони читають тільки лоції. Ось і повість «Чорне море» мені запам’яталася перш за все своєю енциклопедичністю. Там було і про турецьких рибалок, що п’ють каву десь в Ереглі, і передбачають погоду, і про «другу весну» в підводних хащах на наших камбальних глибинах (Північний Захід Чорного моря), і про сердолік в бухті на Кара-Дазі, і про розстріл лейтенанта Шмідта на острові Березань, і про пароплав, який розірвало навпіл підмоченим горохом біля Босфору, і правильно вживалося слово піндоси – на позначення чорноморських греків у Балаклаві, а не американців у Югославії. Вірніше не так, усі ці подробиці я згадав уже зараз, перечитавши повість. І переконався, що вона таки повість, а не енциклопедія. В ній навіть є герой на псевдо Гарт, в якому вгадується Олександр на псевдо Грін, на могилі справжнього Гріна (Гриневського) в Старому Криму – рекурсія.

Просто для написання цієї книжки Паустовський спеціально приїздив у 1935 році до Севастополя в Морську бібліотеку. Це гарний творчий прийом, я так їздив у Ніжин і написав 2 книжки про Лисянського. Я й не думав нікого наслідувати, я геть забув про цей епізод в Паустовського, а воно он як виходить. Це записується на підкорку.

В перший раз я читав цю повість Паустовського десь через 50 років після її написання, в Херсоні, в 1985, в училищній бібліотеці, російською. Через ще 40 років, в Одесі, перечитав її українською, щоб зрозуміти, чи заслужив «наш Костик», як називають його ватні культуртрегери в Одесі, пікетів націоналістів перед своїм музеєм. А вони й послужили мені приводом для ревізії.

Не буду тягнути – таки да, заслужив. Те, на що не звертав уваги радянський курсант-комсомолець в 1985, бо знав тільки радянську версію подій, кидається в очі при уважному прочитанні працівником українських ВМС в 2026, який складав історію України за Субтельним. Більше того, розумієш, що саме Паустовський і вигадав радянську версію і її популяризував.

В українському морському каноні особливе місце займають події в Севастополі в 1918-1919 роках, коли кораблі ЧФ підняли українські прапори. А потім, під час наступу на Крим полковника Болбочана наввипередки з німецькими та австрійськими військами (і серед них Січовими стрільцями – це важливо), повністю перейшли під командування гетьмана Скоропадського. В 1991, до речі, теж ледь не перейшли, існують різні легенди про Кравчука і адмірала Касатонова, які пояснюють, чому ні. Паустовський пише про адмірала Сабліна, який «несподівано зник» в Новоросійську, але це теж лише легенда. Він поїхав у Москву і його там «зникло» ЧК. Читання історії про тодішнього Сабліна підтверджує, що насправді від Кравчука нічого не залежало. Це в командувачів ЧФ традиція.

На відміну від сучасних російських істориків, які цей епізод повністю заперечують, Паустовський не зміг про прапори промовчати, але пояснює це запамороченням моряків-чорноморців, які потім з люттю зривають українські хоругви і йдуть топити свій флот в Новоросійськ. Про те, що більша частина флоту, наприклад, другий дивізіон лінійних кораблів, куди входили всі старі броненосці, крейсери, а також всі підводні човни й гідролітаки тощо, залишилися чекати на гетьманців, в радянську повість, звісно не потрапило. Як і прізвище контр-адмірала Остроградського, який очолив український флот. Як і подальша втеча Чорноморського флоту від більшовиків вже з білогвардійцями в африканську Бізерту. Ні, перед нами традиційна російська вправа – зробити з ганьби героїку. Пояснити старовинну російську забаву – самим топити свої кораблі в Чорному морі – не боягузтвом, а героїзмом. Коли Паустовський пише, що цього разу флот встигли затопити всього за день до підходу «німецької ескадри», він сором’язливо замовчує, що це, власне, один лінійний крейсер «Гебен». Два російських модерних дредноути були вдвічі сильніші цієї «ескадри», до того ж, вже не німецької, а турецької, «Гебен» продали туркам ще в 1914, і звався він вже «Явуз».

Вам це нічого не нагадує? Так, саме так росіянам важко вже зараз визнати, що їх шпетять в хвіст і в гриву якісь «хохли», вони воліють «воювати з НАТО». Власне, як «працювати з ганьбою», їх теж навчив у тому числі Паустовський. Хоча він не первершив, звісно, українського драматурга і голову Спілки письменників Корнійчука з його п’єсою “Загибель ескадри”.

Я не знаю, чи можна на це не зважати сучасному українцю, попри всю романтику «Чорного моря» й сповнені любові описи берегів Одеси, Севастополя, Феодосії, Керчі й Новоросійська, художнє втілення цілої лоції Чорного моря, за яке ладен дякувати товаришу Сталіну, що радянських письменників не випускали за кордон. Мали писати про свої береги. Ну так, якщо мені щось і сниться, це два маяки на Тарханкуті, які блимають вночі, коли ідеш з Одеси на Грузію.

Це ще одна риса повісті, яка зараз, прочитується геть інакше – пафосний радянський ентузіазм. Не раз повторене рефреном, що предки мали б заздрити сучасним комсомольцям і комуністам за те, що живуть в такий час. А кульмінацією всієї повісті є вручення старому моряку грамоти.

Ну так, 1935, якраз після розстрілу нашого Червоного Ренесансу і Голодомору, напередодні «всесоюзної чистки» товариша Берії, коли в Гулагу опиниться половина чоловічого населення Країни рад. Заздріть цього разу якось без мене. Спасибі, Костянтине Георгійовичу. Я знаю, що ви відсиділись під час репресій в хащах на Мещері. Головне пересидіти хвилю арештів, бо в катів теж є план. Спасибі і за цей письменницький лайфхак, який ви так ніде і не озвучили, але принаймні натякнули.

І ще одне відчуття, непомітне раніше – руїна, романтичний співець занепаду, декадансу. Він не став матросом передовсім тому, що в більшловиків немає флоту. Пароплави ЕПРОНу, так димлять і течуть, що над ними насміхаються рибалки. Героїчні водолази нової школи піднімають з дна бухт усе, що позатоплювали героїчні матроси в попередній серії, і це головний творчий пафос будівників нового життя. Будують тільки військові кораблі, крейсери й міноносці (у Миколаєві, хоча К.П. про нього не згадує) ті, пароплави, що залишилися, розвалюються на ходу, хай навіть це звучить як байка (розірвало горохом). А закінчується повість тим, що старого матроса нагороджують грамотою і всі радіють. Ну і на тім спасибі.Хоча у 1980-і в піонерів-комсмольців це вже могло викликати тільки регіт.

Власне, в чомусь це нагадує наші 90-і, з розкраденими пароплавствами і базами океанічного риболовства, обійшлися навіть без денікінців і врангелівців, але саме оптимізм Паустовського натякає на те, що були б моряки, а пароплави наростуть. Моряки поки є. А російський флот знову втік у Новоросійськ, і там і потоне. Така в них традиція.

Як перекладач, не можу не сказати дві слові про український переклад 2008 року видавництва Оптимум. Це був якийсь московський проєкт, який потурбувався про все – наукову конференцію на борту пасажирського лайнера Одеса-Стамбул, імениту одеську ілюстраторку, презентацію з фуршетом і подарунок накладу до одеських бібліотек, крім власне перекладача. Текст віддали якійсь “унікальній лінгвістці”, яка познаходила в словниках такі рідковживані слова, що коштує неабияких зусиль вгадати, що ж там було в Паустовського, наприклад, замість слова «хлопчарня», і чим завинила «дітвора». І таких слів-спотикачів на кожній сторінці кілька. Я вже вжив вище хоругву замість прапора – це теж з перекладу. До речі ще й «коругва», а не хоругва. Це настільки «очуднює» текст Паустовського, що в нестійких умів може скластися враження, що українська непридатна для романтики. Може, так і було задумано московськими лінгвістами. Але це мабуть конспірологія, так буває, і коли перекладач мову знає, але нею не розмовляє щодня, як мертвою латиною.

Чи варто зробити переклад «Чорного моря» живою українською? Так, якщо хтось хоче, щоб цей текст зберігся для нащадків. І ми знали про лейтенанта Шмідта не тільки з Ільфа з Петровим (ось доцільність перекладу “Золотого теляти” під більшим питанням). З російської літератури вціліють лише тексти, перекладені українською. Звісно, з усіма необхідними примітками і поясненнями. Зрештою згаданий вже Трублаїні, і не тільки він, потребує ще більше приміток – наш Ренесанс був червоним, іноді доволі кровожерним, однак іншого українського Відродження у мене для вас нема.

Після цього сумного аудиту я вже якось боюся перечитувати Трублаїні. А доведеться.