Якби українське літературознавство так не переймалося батьківством позашлюбних дітей Олени Пчілки, я запропонував би йому розв’язати не менш захопливу, але фахово ближчу, як на мене, задачу: яка жанрова приналежність дилогії Антона Санченка про Юрія Лисянського?

Романи? Пригодницькі романи? Історичні детективи? Історичні портрети? Науково-популярна серія? «Мариністика» (уподобали термін…)?

І для яких вікових категорій?

Відразу скажу, що дістав від «Красунь» – як і від «Круза і Лиса», першої книжки – колосальне задоволення. Але справді – що це за форма, яку покликав до життя, здається, сам наш час, з його океанськими безоднями до біса цікавої інформації, що на них натрапляє у своїх Інтернет- і фізичних пошуках автор, а потім мучиться тим, що ну не можна ж усе це вилити на сторінки роману, бо буде підручник, наукпоп, публіцистика? Як це вдається Санченкові? І як це схоже на труд першопрохідця, який має і відкрити, і нанести на карту, й описати берег, і взяти зразки фауни-флори, і дізнатися щось про тубільців, і навести мости для майбутньої культурної взаємодії… і ще занести все це в судновий журнал.  

Бо багатство цікавенного фактажу у книжці вражає, причому, наскільки можна судити, значну його частину представлено читачеві вперше – принаймні в тому, як ці факти поєднано й  інтерпретовано: «Свого часу “голландський насос” – трафік торгівлі людьми, яких відправляли в тропічні колонії, туди, де кожен другий помирав від хвороб чи на війні з тубільцями, – вигріб усіх волоцюг і антисоціальний елемент з усіх німецьких міст. 80 % з них до Європи не повернулися ніколи. Зараз, у 21 столітті, цей насос просто запрацював у зворотній бік». Погляд «із сьогодення» – одна з причин, чому ця хвиля інформації ні на мить не забиває дух, а навпаки, несе далі й далі. Друга – це погляд «з нашого берега»: «Читав у когось нетямущого, що Континентальна блокада – це була блокада Англії. Аж навпаки – це Англія блокувала цілий континент, завойований Наполеоном, руйнуючи його заморську торгівлю, перш за все цукрову, з Карибами. Саме відсутність тростинного цукру з Мартиніки спонукала німців до дослідів із цукровим буряком. І одразу по закінченні війни в Україні почнеться цукровий бум. Наші скоробагатьки 19 століття – Терещенки, Ґалаґани, Симиренки – мають дякувати англійцям за непроникність блокади». Нерідко такою «сполучною тканиною» слугує фольклор: «Парубок моторний, як казав майор» («То товариш майор казав?» І, до речі, це таки про Івана Петровича – я, приміром, думав, що він був штабс-капітан, а виявляється, його останнє офіцерське звання – майорське). Усе це – елементи, що не просто тримають оповідь купи, вони дають змогу поєднати різні жанри під одним вітрилом у форматі, який я ще в середині 90-х, побачивши абсолютне нове представлення матеріялу в ілюстрованих енциклопедіях Dorling Kindersley, назвав для себе форматом Windows. Як його назвати нині, я не знаю, проте впевнений, що це та стихія, в якій і молодий, і старший читач сьогодні чуються, як автор в обраному ним стилі.   

Санченко про себе пише: «Я… не історик, а белетрист, що не дочую, те збрешу». Далі він уточнює: «Відповідальний белетрист». Але мистецтво белетриста – на загал, у тому, щоб читач не втомлювався гортати сторінки. Мистецтво романіста – показати людей і час так, щоб ти не просто «ідентифікував себе» з ними, а й збагачувався б від цього спілкування. Розповідь про історичне плавання двох друзів-суперників Крузенштерна і Лисянського – це чудово виписані характери, причому не тільки двох головних героїв, а, завдяки увазі до деталей, як у доброму детективі, і їхніх супутників, і другорядних персонажів. І хоча друга книжка – передусім про Лисянського, найяскравіше риси його характеру (до речі, як українця теж) проявляються на тлі Крузенштерна – і навпаки. Ось, лишень, як по-різному прийняли два капітани на своїх кораблях під час зупинки на Нука-Гіві «дещо здичавілого» колишнього британця Робертса: «Перш ніж він представився, його вже встигли обдарувати як тубільця шматом червоної тканини і риболовними гачками. І ночувати його Крузенштерн потім залишив із тубільцями на палубі. Дрібниця, але коли Робертс через три дні заводитиме [в бухту] «Неву», Лисянський подарує йому чисту білизну, пригостить його сигарою й покладе спати в каюті».

Такі деталі – і безліч інших – є плоттю і кров’ю оповіді. Тому, що всі вони для автора рідні, ці подробиці підготовки до і самого плавання – суднобудівні, торгівельні і флотські слівця, географічні терміни, картографічні ребуси і ляпи, старі міри довжини й ваги і просто дрібниці буденного життя двохсотрічної давнини – стають поезією, коли їх торкається і осяває море.

Море – це українська мрія. Якщо хтось скаже, що це не так, що наш ідеал – хатка, як у судді чи прокурора, «Тесла» і ставок з карасями, хай гляне, про що мріяли українські поети сто років тому (у 1920-х, коли було ще можна):

Виростають над вами гаї

Білих щогол, де гавані плесо.

Ти випростуєш крила свої,

Напинаєш вітрила, Одесо!

Ти встаєш із колишніх руїн,

Повнокровна і силою п’яна,

Ти в далекі замежні краї

Поженеш кораблів каравани.

…

Хай гримлять і зростають порти!

Хай простелять в задимлених доках

Шлях степам у братерські світи

І мости безконечні, широкі!  

Це – Терень Масенко, з поеми 1929 року, яка так і називається: «Хай гримлять і зростають порти». Актуально («Ти встаєш із колишніх руїн…»)? Ще й як, і не тільки тому, що море – це те, чого за всяку ціну хоче позбавити нас ворог (Остап Вишня тоді ж писав, що в цьому вірші «дехто обов’язково вбачить… український імперіялізм»). Нам не бракує і власного жлобства – усе ж, закиди про ставок з карасями народилися не на пустому місці. Поезія від нього не рятує, але захищає. І робить, що може, щоб у майбутньому його стало менше.

Поезія моря у Санченка всюди. І в ній теж трапляються фірмові авторські вкраплення, які роблять море ще жаданішим. Ось що бачить і відчуває герой при наближенні кораблів до південних островів після багатомісячного переходу: «А вершина, що проткнула горизонт праворуч по курсу, все росла, випирала непомітно з води щохвилини, збільшувалася, відкривалися її зелені схили, урвища й бескиди. І вітер уже навіював пряні пахощі берега й віднесених в море метеликів. У морі найбільше не вистачає запахів і кефіру. Ось уже видно окремі пальми на березі. Хатинки під пальмовими стріхами посеред садків хлібного дерева. Ось вже чути бемкання барабанів, що скликає дикунів на берег, і вітер доносить… жіночий спів».

Запахів і кефіру… Не дивно, що з цього земного починається, можливо, найромантичніша глава книжки, яка називається «1001 ніч», але в одному з епізодів викликає в пам’яті навіть «Пісню над піснями». Бо, справді, красуні не могли не обрати Лисянського. Чому? «Просто ставтеся до жінок як до леді, і вам самому не вийде від них сховатися [ці цілком розумні слова звучать як настанова молодим читачам, яких, я сподіваюся, у книжки буде багато – власне, як і читачок]. А те, що Лисянський – неперевершений “танцор диско”, я вже десь писав. І він підтвердив це ще й наступного дня в гостях у американців, коли, за словами Левенштерна, “мадам Армстронґ надавала явну перевагу Лисянському й ходила навколо нього, як кіт довкола гарячої каші”. Моріц Коцебу й Дельфіна весь той вечір воркували десь у закутку, а Левенштерн їм заважав. Лисянський же з усіх цих нічних цинічних розборок підлітків під сільською дискотекою записав у щоденник тільки те, що місіс Армстронґ “подарувала мені невелику, але цікаву й повну колекцію молюсків та мушель, отриману нею з Ямайки”. Я так і бачу, як мадам питає: — Капітане, показати вам мою колекцію мушель? З Джамайки. Нагору сходами».   

Ну, і last but not least, як напевне сказав би вихованець британського флоту Лисянський, – це гумор, який, разом з іншою оснасткою, впевнено тримає корабель на курсі. Гумор не англійський, а наш, український, хоча, коли я вирішив перевірити свої враження й відповісти собі самому, кого з письменників мені нагадує друга книжка дилогії, в уяві постали разом Марк Твен і Віктор Гюґо. Гюґо – тому що його «Людина, яка сміється» з її скарбами історичних деталей була в отроцтві однією з моїх улюблених книжок, а Марк Твен – певно, мені близький його гумор: теплий, але теплий як моряцький грог, і незлий, але геть не беззубий. Можливо, у нас так, як Санченко, писав би про море і українських капітанів Остап Вишня, якби не мусив розпинати буржуазних націоналістів… Таких «якби» у нас багато – як на морі, так і в літературі.

І ось тому, що книжка аж іскрить гумором, мені думається, що дещо з нього обов’язково увійде в живу ткань української мови і стане частиною того фольклору, який прийде на зміну нинішньому, ще багато в чому «пост-». Наприклад, запросини піднятися на каву об 11-й ночі можуть називатися «показати свою колекцію мушель». Чому мушель? Ну, по-перше, це красиво…

Замовити книжку можна за лінком https://forms.gle/3GbxcUG5KGzNJi6p7