Антон Санченко

Фото Світлани Корольової

Якщо тебе щось в Одесі зацікавило, хтось з одеситів уже захистив по цьому дисертацію. Я давно хотів потрапити якось на козацькі цвинтарі під Одесою, думав це десь далеко, і все якось не знаходилось попутників, але виявилося, що туди можна було доїхати просто 20 трамваєм. Правда, трамвай посеред комишів в два трамвайних зрости – доволі екзотичне видовище, тому, швидше за все, дорогу в комишах я сам не знайшов би, тому довірився Альтернативним екскурсіям, які возять одеситів містом і околицями на екскурсійному автобусі. Альтернативні, як ви здогадалися, тому що українською, і тому що на них розповідають не про Соньку Золоту ручку. Коли чогось хочеться, треба ділитися планами вголос. Мене почули і навіть особисто на якомусь збіговиську запросили, прислали лінк на подію, і я з подивом довідався, що екскурсію про Козацьку Одесу проводитиме доктор історичних наук, професорка Олена Бачинська. І по всьому, що мене цікавить, як ви вже здогадалися, вона захистила дисертацію. Навіть не знаю, чи є ще в Україні міста, де професори водять екскурсії, але одразу захотілося їх перейменувати з Альтернативних на Безальтернативні.

В професорах незручним є те, що дуже часто про якісь загальновідомі речі вони кажуть «це легенда» і розказують ще три інших легенди про того ж Сірка, руку якого запорожці, виявляється, не носили з собою в битві, бо рука в розкопаній могилі виявилася на місці, але в кургані виявилося… два скелети. Сірка «підселили» до якогось давнього скіфа, і в археологів була проблема розібратися, де чия рука. Але Сірко Одеси стосується побічно, він її не населяв, він її плюндрував, ще коли вона була Хаджибеєм, і то лише по дорозі до Білгород-Дністровського й Ізмаїлу. Втім, навіть взявши Ізмаїл, на гроші ПМР, як Суворов, Сірко чомусь не потрапив. Не шанують придністровці славних предків, а розігнану Січ Потьомкін планував реанімувати під іменем Чорноморського війська, і нарізав їм городиків десь під Тирасполем, старшина вже навіть перевезла туди з Дніпра дружин, дітей і артилерію, але найсвітліший врізав дуба, цариця відморозилася і сказала, що її не так зрозуміли, йшлося про переселення запорожців на Кубань.

Тому логічним видається, що починається екскурсія біля пам’ятника Антону Головатому, який чорноморців на Кубань і перевіз. В мене є певні претензії до цього пам’ятника, бо Головатий був командувачем гребної флотилії, єдиним неукраїнцем якої був адмірал Де Рібас, а якщо так, то це єдиний кінний пам’ятник моряку. Але пані професорка нагадала, що Головатий не сидить на коні, а присів поряд з конем, і це мотив козака Мамая, який втілили скульптори за правління Кучми. Інші мотиви з життя Головатого вам, власне, добре відомі зі слів «но греки як спалили Трою, зробили з неї скирту гною…», бо власне, перипетії переселення українців на Кубань послужили поштовхом до написання «Енеїди» штабс-капітаном Котляревським, який усю цю історію спостерігав безпосередньо і особисто у Бендерах, і йому там, кажуть, навіть є пам’ятник. Першу частину поеми Іван Петрович написав, коли Головатий заснував Єкатеринодар – знайшов нову землю для «троянців».

Однак, добре мати справу, не з поемами, а з архівами. Пані професорка каже, що на Кубань переселилося заледве 10% чорноморського війська. Це гарно ілюструє ще один одеський епізод – дуб «Чорна ніч», який отамани Антон Головатий і Захарій Чепіга посадили на знак примирення і прощання (за легендою, додала пані професор), Чепіга залишився в Одесі. А з ним 12 тисяч «дунайських козаків», які поселилися в Буджаку. Виявляється, навіть оту уславлену гармату з британського фрегата «Тайгер», що стоїть на Приморському бульварі, захопили в полон в 1854 саме вони.

Наказним отаманом їм тоді поставили одеського поліцмейстера, і він почав наводити дисципліну з того, що вимагав, щоб козаки стриглися під горшок і не курили люльку на вулиці. Жили одеські козаки на Пересипу, біля порту, тримали рибні заводи, солили камбалу і краснюка, їм було що захищати від французів. Мабуть саме з цієї причини англо-французький десант на Пересип був відбитий і не вдався. Вони обмежилися тим, що спалили всі судна в порту, обстріляли Дюка і вшилися. Але козаки береговою артилерією підпалили отой фрегат «Тайгер», що сів на мілину, а потім ще й порятували човнами його екіпаж, і взяли британців у полон. Коли одеський вчитель англійської мови привів гімназистів до тюрми поспілкуватися з нетівспікерами, усі британські матроси, не змовляючись, зробили вигляд, що вчителя не розуміють. Завжди обожнював британський гумор.

Дунайських козаків ні в якому разі не можна плутати з задунайськими, з Добруджі. Хоча не плутати було важко, бо вони весь час шастали з Добруджі в Буджак і назад. Саме про них, а саме про епізод «повернення» на наш берег Дунаю у 1828 році, написав свою оперу «Запорожець за Дунаєм» Гулак-Артьомовський (як казав Янукович). Арією Одарки і Карася ми завдячуємо задунайцям.

Для мене стало відкриттям, що переселили їх не в Одесу, а одразу в Бердянськ – зробили козаками Азовськими. Хоча, здавалось би, поруч ціле Лівобережжя козаків колишньої Гетьманщини. Але цих переселяли не на Азовське море, а теж на Кавказ – так звані «лінійні козаки», яких дуже не любили чорноморці, виявляється ні з якої не з Росії, а з Полтавщини й околиць. І їх об’єднали з чорноморцями і утворили козаків кубанських. Ось як у козаків все заплутано.

А були ще «нерубаї», які переселялися сюди ще за османів за обіцянку не брати до рук шаблі. Інший козацький цвинтар у селі яке так і зветься – Нерубайське.

Коли я спитав про «останнього запорожця» Міхала Чайковського, який в Кримську війну воював на Дунайському театрі на боці турків, серед слухачів екскурсії, як рояль в кущах, знайшовся інший історик, який вже написав про це дисертацію, і сповістив, що «Садик-паша» (так його звали турки) не просто воював на їхньому боці, а звільнив від росіян Бухарест. А румуни не знають, кому дякувати. Треба іноді нагадувать.

Це ще одна принада цих екскурсій, сідають в автобус люди як люди, а потім виявляється, що серед пасажирів три письменники, чотири історики і художник Юрій Журавель. Взяв візитки у всіх, у кого зміг. Питатиму про городського голову Зеленого приватно.

Саме Куяльницьке кладовище з кам’яними козацькими хрестами за фото здавалося мені більшим. Воно притулилося під кручею з вісьмома каменоломнями і навіть печерними будинками, в яких прилаштувалися жити в сталій річній температурі 14 градусів каменярі. Це ще один український бізнес в Одесі – каменоломні, катакомби знаменитий одеський ракушняк, з якого все місто й побудоване, але це була б тема іншої екскурсії.

Самовдоволено допишу, що коли екскурсанти зауважили доглянутість козацького цвинтаря, я знав причину. Ці кам’яні мальтійські хрести вже кілька років на Гробки прибирають курсанти Інституту Військово-Морських Сил. Таке у них патріотичне виховання. ВМС ростять собі мальтійських лицарів.

Взагалі відчувається, коли лектору доводиться не гарячково пригадувати відповіді на несподівані питання публіки, а стримувати себе, щоб не відхилитися занадто далеко від теми лекції. Не можна розповідати і про козаків, і про чумаків за одні і ті ж 500 грн. Треба почитати, що Альтернативні екскурсії запропонують ще, на наступні вихідні. І хто з одеситів написав про це дисертацію.