Антон Санченко

Головний експонат музею Паустовського в Одесі – Чорне море. Музей розташувався на вуличці над кручею вздовж моря, і, власне, один з будинків, у якому жив Костянтин Георгійович, порожній будинок санаторію, в якому він був сторожем, круча з’їла десь у 1950-х роках. Але Паустовський далекоглядно пожив і на цьому боці вулиці, в якомусь флігелі, тому все майже чесно.

 Принаймні, вид з вікна не змінився. Добрі люди поставили над кручею лавочки, хрест, транспаранти, що зараз це передній край оборони Одесочки, і можна посидіти, помедитувати на море і судна на одеському рейді, які прийшли за українським зерном. І так було завжди, крім більшовиків.

 Звідси відкриваються морські шляхи. Паустовський, власне, завіявся в Одесу в надії стати моряком. Але якось не склалося. На подвір’ї музею це позначено якорем-кішкою, судновими ілюмінаторами і макетом маяка. В самому музеї висять на вішалці курсантські кашкети і гюйс, за які якийсь розгільдяй точно був наказаний стройовим відділом, є модель сухогруза «Константин Паустовский», листівка госпітального французького пароплава «Марсель», на який запізнився сісти санітар Паустовський, а це судно торпедував у морі німецький підводний човен, і навіть фото пасажирських трофейних пароплавів ЧМП «Победа» та «Адмірал Нахімов», на яких СРСР катав письменників довкола Європи та на Кавказ. Але головна реліквія – вивіска й номери газети «Моряк», в якій фігурант працював коректором. Парадокси цієї газети в тому, що в часи, коли вона видавалася на обойному папері, в Одесі геть не залишилося пароплавів, денікінці перегнали на Стамбул усе, що трималося на воді, а матроси й письменники залишились на березі. Мені здається, це циклічна подія на Чорному морі, зараз ми знову в тій точці циклу, коли повно моряків, кожен 20-й моряк у світі українець, а українських пароплавів чортма. Письменників трохи є, але хто з них напише «Чорне море»?

Власне, я пішов до музею, бо його почали захищати від деколонізаційних комсомольців місцеві русофіли, це дуже нагадало мені музей Булгакова в Києві та його роль в міфології про «хруст французьких булок» і «Бєлой акаціі гроздья душістиє» (насправді це пісня 1930-років). Хотілось порівняти наочно цей хруст і здатність єднати хрущів з Одесою.

Перше. Рекламні щити перед музеєм українською, російською і англійською. Екскурсію мені провели жвавою українською, ну може пані директорці бракує мовної практики, бо всі хрущі французьких булок замовляють лекцію російською, але я не такий. Я киянин. Як і Паустовський. Але здогадатися про це в одеському музеї важко. Ні, там є навіть фото жовтого корпусу університету, колишньої Олександрівської гімназії, але поговорити про це ні з ким.

Справді, мене завжди дивувало, чому київські хрущі підняли на щит Булгакова, в якого Київ навіть ні разу не названо на ім’я, він в нього Город, і він тим городом відверто переляканий, як окупант, що побачив народне море сірих свиток на Софійській площі під балконом Грушевського, так же гарно співали про юнкерів і дачниць, а тут якийсь Петлюра й Болбочан. В Москву! В Москву! В Москву!

В Паустовського не так, в нього Київ улюблене місто з фонтаном «Чорне море» в парку Шевченка, з телескопом за копійки на Володимирській гірці й нетрями халуп на Собачці (їх змінили хрущоби, там я і живу). Колись це знаходило в мені такий відгук, як і повість «Колхіда» (я працював на хамсовій путині в Поті в середині 1980-х), Паустовський це не про ненависть, це про любов до світу в усіх його локаціях і проявах. Невиправний романтик, в якого редактор «Нового міра» міг видурити нову повість за морський бінокль.

Про оту київську Олександрівську гімназію ми знаємо з Паустовського, а не з Булгакова, в останнього там лише палять парти в грубці, а Паустовський писав про навчання, звичаї і благородні бійки гімназистів на плацу за гімназією і вобще. Коли в гімназію приїхав цар Миколай цвай, він йшов вздовж строю в коридорі на другому поверсі й спитав у Костика:

• Ви малорос?
• Да.

Якщо в українці треба записуватися, то це було воно.

Насправді його дід по батьковій лінії був нащадком гетьмана Сагайдачного, а бабуся туркенею, привезеною з війни, з материного боку –  поляки і чехи, це примушує з несподіваного ракурсу згадати, що Київ не був «русскім городом», а був «польським містом», де польська була мовою верхів, а українська низів, а російською говорили лише окупаційні армія й церква. В музеї є цікава фоточка матері Паустовського у вишиванці й плахті, що виказує її справжньою киянкою – в часи заборон української мови народний стрій серед панства був мовчазним протестом, що єднав   Тадея Рильського й Олену Пчілку з фабрикантами Алчевськими. Матінка Костика, як бачимо, не відставала від моди (в Одесі так вдягався Микола Аркас).

 Насправді Паустовського слід розглядати як українця, який став відомим російським автором. Не він перший. Це могло б примирити з декомсомолом. Інститут національної пам’яті, принаймні, вніс його до білого списку.

Але в одеському музеї фокус бінокля наведено на інше. Більше того, коли місцевий патріотизм зашкалює, це шкодить міжнародним зв’язкам. Я довгий час не міг зрозуміти, про яку книжку весь час згадує моя вергілиня – «Час великих очікувань», коли все, про що йдеться начебто з «Повісті про життя». Виявилося, що «Час великих очікувань» – четверта частина «Повісті про життя», і тільки вона цікава одеситам. Спільне ми зможемо шукати, коли вони прочитають решту 5 частин.

Парадокс в тому, що під «хруст французьких булок» життя Паустовських в Одесі ніяк не підходить. Це був найголодніший і найстрашніший період 1918-1919 років, коли були смерті від голоду на вулицях,  талони на їжу і більшовики годували шматочком хліба й якоюсь кашею на комбіжирі, а в місті лютував червоний терор. Власне, сам Паустовський працював діловодом в радянській конторі, яка займалася продрозверсткою, сам українських селян не грабував, лише вів облік. Мені, як нащадку двох розкуркулених таврійських прадідів, трохи не зрозуміла жвавість викладу цього факту без належних коментарів, і чому Одесу тут досі «звільняє» Котовський, а не отаман Григорьєв, при чому звільняє не від Антанти. Треба подарувати музею книжку одесита Віктора Савченка «12 війн за Україну», щоб синхронізуватися з українською історією, яка вже дещо відрізняється від тих часів, коли нам її викладали в школі.

Ну, до честі літературознавців, вони знають, за що саме не люблять Паустовського «украінствующіє» – за кпини щодо української армії, яка переможно входить в Київ, і кавалерію в запорозьких строях зі шликами, він бачив її оперетковою, і такою вона досі й залишається в цій експозиції і лекції.

Втім, лекція все ж еволюціонує, в ній були несподівані посилання на мемуари Маннергейма, не здогадався зразу порадити, що мемуари власне Скоропадського теж здатні  змінити фокус і відправити нарешті Котовського на спокій.

Варто також враховувати, що ритуальне буцання Петлюри, очевидно, вимагалося від всіх радянських письменників, дотичних до України. Не відкараскався від цього навіть Віктор Шкловський, який в реальному Києві 1919 року засипав цукор у бензобаки гетьманських броньовиків, щоб вивести їх з ладу і Петлюра переможно увійшов у Київ.  На нього за це настучав Булгаков у «Білій гвардії». А переможну кінноту висміяв Паустовський. Ось як все закручено. В порівнянні з іншими авторами Шкловський відбувся дрібницею, написав, що «Петлюра – герой пісарской». Але написав, зараховано.

Але, звісно, літературний музей – це про книжки. Колекція перекладів творів Паустовського на десятки мов світу вражає. Навіть на гостроактуальну угорську. Угорці «Час великих очікувань» переклали як «Час великих злодіїв», в чомусь вони праві – автобіографічні твори К.Г.П. це літопис більшовицьких злочинів, хай навіть максимально завуальований. І відомий епізод, коли він живе на Сухому лимані з маленькою дівчинкою Кірою, яку привіз йому її батько, колега Паустовського по продрозвестці, набуває логічності, якщо знати, що саме була хвиля розстрілів ЧК в Одесі, і батько дівчинки боявся, що за ним прийдуть, хотів, щоб вона пересиділа разом з Паустовським на Сухому лимані.

 Це до речі виявився непоганий метод – пересидіти. Він скористається ним ще раз, в 1937, коли їздитиме в глухомань Мещери й писатиме, що тащиться від “рязанського говорка”. Схоже, він так пересидів хвилю пост-єжовських репресій, під яку потрапив Бабель.

З моїх відкриттів. Весь цей одеський період поруч з ним була дружина, теж санітарка з госпітального потяга, яка залишилась з ним в Одесі. І – жодної згадки на всю «Повість…» Ось і вір після цього письменникам.

Але повернімося до перекладів. Може я недогледів, але серед усіх цих польських, французьких, американських, німецьких (мала ж Марлен Дітрих десь його прочитати, щоб потім цілувати йому руки) та узбецьких перекладів не було жодного українського. А вони є, я гуглив.

З російської ж літератури, яка довела свій повний крах і неспроможність у вихованні гуманістів, вціліє лише те, що встигли перекласти українською.

Я не думаю, що музей Паустовського таке ж безнадійне ватне місце, як музей Булгакова. Я не думаю, що треба зустрічати його поодиноких відвідувачів пікетами, бо це не музей Барбри Стрейзанд. Втім, вдячний пікетникам, що познайомився з дуже інтелігентною і доброзичливою директоркою, готовою говорити про свого персонажа годину поспіль. Крім того, я тепер знаю перевірене кандидатом на Нобеля місце для споглядання за Чорним морем.

PS. Тема втечі Костянтина Георгійовича з радянського пароплава в Поті не розкрита. А Грузія тоді була незалежною і в ній випікали французькі булки «зразка 1914 року».