Антон Санченко

«Фоліо» перевидало цю книжку Майка Йогансена в 2024. Її перше видання було в 1933. Тобто, через 91 рік. Хотів би я, щоб хтось отак читав мої книжки через 100 років. А Йогансена не тільки читають, перевидають, пишуть про нього статті, а й святкують його день народження і розглядають його голі фотки. Ну, це вже просунуті літературознавки. Як на мене, в останні десятиліття зародився певний його культ, як і всього Розстріляного відродження (Майк репресований у 1937). І вже ніхто не називає те відродження Червоний ренесанс. А він-таки червоний. Це дуже відчувається у цій книжці 1933 року.

1930-і – це якраз час заганяння вільних рибалок, які хазяйнували артілями, збираючись щоразу лише на сезон, так звану путину, і розділяючи виторг по паях в кінці сезону, у постійні бригади, колгоспи й рибтрести, які тепер спускають на промисли висмоктані з пальця плани й б’ються за їхнє виконання із залученням районної преси, комсомольців і навіть ось – двох письменників зі столичного Харкова. Один з них сам автор, Майк Йогансен, а про другого відомо лише те, що він Сашко. Однак, певні міркування вказують на те, що це Олександр Мар’ямов, в якого була недописана повість про очаківських рибалок «Данилов». В одному з епізодів книжки Йогансена, на зборах новоспечених рибколгоспників, де обговорюють процент виконання плану, в списку відстаючих згадують бригадира Данілова – оце і є головне свідчення на користь того, що таємничий «Сашко» – то Мар’ямов. Порівнюючи дві книжки, ми можемо й здогадатися, чому повість Мар’ямова не пішла в друк.

Оті збори рибколгоспників відбуваються у порожній просторій хаті куркуля, як його називає Йогансен, і жартує, що куркуль хутко зник невідомо куди. Він також зневажливо описує усі колишні ринкові механізми, що дозволяли продавати такий тендітний товар, як свіжа риба, і в яких пропорціях поділялися заробітки. Так, артіль з 8-10 рибалок за сезон заробляла 1300-1500 рублів (поділіть на 10 паїв), і стільки ж заробляв так званий «рибас» – власник шаланд, сіток, і головне – ліцензії на вилов. Цього досить, щоб Йогансен записав його в глитаї, адже сам він не ходить в море, лише збуває рибу перекупам з Одеси, Миколаїва та Херсона. Про те, що його функція – якраз сидіти на березі і збувати рибу, а також підтримувати в робочому стані «посуду» – човни й сітки, що вартує грошей, Йогансен не переймається. А що чиновники Рибтресту, які рахують виконання планів у Херсоні, взагалі забули, як виглядає шаланда, Йогансен згадує, але ніяк на відносить це до недоліків соціалістичного виробництва. Про те, що Рибсоюз вже має якісь конфлікти з Рибтрестом, а в далекому Мурманську ще й свавільно збільшив бригадам плани на кілька тисяч пудів, він теж згадує, але це для нього «перегиби на місцях», що ніяк не затьмарюють переваг соціалістичного господарювання. Головне, що план по оселедцю на Дніпрі в 1933 році виконали на 360%.

Я чому такий злий, я сам радянський рибалка, місцями рибколгоспний, і знаю про ці «переваги» не з книжок. Радянська система була досконалим хижаком, що не мав жодних гальм і плани собі складав зі стелі, «від досягнутого». Ми колись з подивом узнали, що грузини в Поті, куди взимку збирався весь чорноморський риболовний флот на хамсову путину, годують хамсою корів, і саме тому молоко в Поті іноді відгонить рибою. На фоні такого радянського марнотратства усі навіть реальні вади приватного рибальства, які розписує Йогансен, виглядають взірцем морегосподарювання. Так, продавав рибу перекупам і керував ловами отаман одноосібно. Йогансен пише, що за певну винагороду отамани занижували гуртову ціну для перекупів (зараз ми назвали б це відкат), а паї членів артілі рахувалися ж від цієї продажної ціни, і це грабунок, а не маркетинг. Втім, досить одного разу прочитати Котлера, щоб зрозуміти, що Йогансен не відбиває дупля в ринкових механізмах. Оте «заниження ціни» було просто ринковою гуртовою знижкою постійним клієнтам тощо. Як обдирали просто рибалку рибтрести й рибколгоспи, я краще не буду. Аж до 91 року рибалки виживали якраз за «ліву» рибу з ринковим ціноутворенням, яка продавалася на Привозі, а не в магазинах Укркоопспілки. З радістю прочитав, що і тоді вони «наліво» ловили осетрів, і саме з цим пов’язане «недовиконання планів» рибколгоспу. В мої пізнорадянські часи виконання плану було вже відчіпним, яке дозволяло рибалкам попрацювати на себе. І ми чудувалися розповідям старих дідів, які прийшли в колгосп кожен зі своїм баркасом, а до цього працювали на себе весь час, а не останній день тижня на промислі під Зміїним. Ну, таке.

Цікаво, що у Мар’ямова вже згаданий Данілов, йде з рибаків на берег, бо його, самостійного отамана, почали називати бригадиром і вимагати виконання якихось планів, наче це не риболовля, що вимагає удачі й погоди, а вирощування бавовни, яку тоді саме намагалися завести в херсонських степах (спойлер – невдало). І ясно, чому ту повість не надрукували – вона була щира. Йогансен же, може теж щиро, але цинічно, розходиться фанфарами щодо появи моторних траулерів, бригадирів, рибкомбінатів, перевиконання планів, одним з його улюбленців є редактор районної багатотиражки – колишній наймит, що пішки ходив з Очакова у Київ на заробітки й навчився грамоті вже в дорослому віці. Країна, де до влади прийшли неуки. В Мар’ямова це подано більш саркастично – головою Рибтресту в Очаків присилають дрібненького сибіряка, який був червоним партизаном, але ніколи не ходив у море і закачується ще під причалом. Цим скористався наглядач маяка на острові Тендра, і видає за нього заміж свою дочку, ледь сибіряк висаджується зі шхуни на острів, щоб відпочити від хитавиці.

Йогансен же в своїй книжці описує такий стан так: «Морська хвороба, підтримана горілкою, тягне чоловіка стати коло борту і дивитися в море.»

Хай там як, повість Йогансена – це мандрівка, яка починається в Херсоні біля Рибтресту на Кошевій і проходить Дніпровими плавнями на шаланді, на веслах і під вітрилом, «на дубі під парусом», єриками, конками й рвачами – на простір лиману, де їх десь у Кізомисі підбирає пароплав і везе через весь лиман до Миколаєва, на вітрильному дубку, вже без тютюну, що закінчився, до Очакова, а там на шаландах на промисел бичка десь на Кінбурнській косі чи на Тендрі. Закінчується подорож лиманом і околицями, коли по рибу приходить якесь дизельне приймально-транспортне судно з Одеси (ось на такому я колись і працював), але воно глохне вже на виду Воронцовського маяка, бо в механіка «закінчилася нафта».

Для всіх, хто виріс у Херсоні, Гопрах, Миколаєві та Очакові ця повість – впізнавання втраченого, бо за ці 92 роки насправді риболовля в лимані не змінилася, ніякі більшовики не здатні змінити тисячолітніх практик і ходу оселедця через гирло Дніпра, і станіславські та прогнойські рибалки так само цілий рік ловили рибу з каюків та фелюг, попри набудовані в Миколаєві ж великі риболовецькі траулери для океанського рибальства. А ось вже майже 4 роки рибу в лимані не ловлять. Втім, якийсь імпровізований баркас в Миколаєві і зараз ставить сітки впоперек Південного Бугу на тому єдиному відтинку, де дозволене судноплавство, і заважає регатам миколаївських яхтсменів. На південному ж березі лиману бовваніють викинуті хвилею потопу зірвані з якорів пароплави й сидять у засідках пушкіністи, які щодня обстрілюють Білозерку та Миколаїв.

БДЛК, як називають це місцеві, – наше місце сили, казкове Лукомор’є. Лука моря. Пушкін і тут все захамарижив і переніс на північ. Священний дуб, біля якого наші предки приносили жертви, перш ніж вийти в Чорне море, ріс на острові Березань. З Пушкіна виходить, що в жертву приносили котів?

Дуже гарно, що хтось зберіг це Лукомор’я на сторінках свого художнього репортажу, хай і 100 років тому. Так і стоїть перед очима вузький язик Кінбурнської коси, який розділяє зелену лиманську і яскраво-синю морську воду, який я бачив щотижня впродовж двох років, коли моє судно ходило з Дніпра на Дунай. Майк незрівнянно ту косу описує. А зараз там окупанти, які гатять по Очакову.

А ще цей репортаж можна також розглядати, як лінгвістичну розвідку, польові записки з української термінології. Майк записує і використовує усю оту рибальську, при ближчому розгляді – італійську, професійну лексику, якою чорноморські рибалки користувалися аж до кінця ХХ століття. А може користуються й зараз, я давно не купував у них рибу. Його книжку краще читати зі словничком з книжки Мар’ямова. Отой досить відомий вірш про шаланди, який всі цитують, в якому він всю ту лексику зібрав, виявляється, був написаний для цього репортажу, і стає повністю зрозумілим саме в цьому тексті. Так, я довго не міг нагуглити, що за термін «орцій» вживає Майк посеред десятка інших – прова, бунація, левант, пожа, тремонтана. Виявилося, що Орцій – це ім’я діда-рибалки з цієї повісті Йогансена, а не те, що ви подумали.

Ще в книжку входить повість «Кос Чагил на Ембі» про Каспій, Астрахань, річку Урал і казахів, яких він називає казаки. І це для мене було ще одним упізнаванням, хоча я там ніколи й не був. Справа в тому, що мого прадіда, якраз отакого куркуля з тих берегів, в хаті якого з 1930-х засідали незаможники, а потім, в 1970-і, була каса Аерофлоту, при колективізації вислали якраз на зону в Астрахань. Я знаю куди, ги-ги-ги, «хутко зник куркуль». Але і там він працював «на рибниці», займався сімейною справою – ловив з човна рибу у Каспійському морі. Для нього змінилося тільки море і те, що був хазяїн, а став ЗК. А в Україні в цей час був не згаданий Йогансеном ні словом Голодомор. Тож цього «ги-ги» я червоному Майку не подарую.