Антон Санченко

Роберт Луїс Стівенсон подумав про тих, хто писатиме передмову до його роману „Кораблетрощенець”. В останньому розділі свого роману він усе пояснив сам. І про замисел. І про те, що надихали його „поліційні романи” ( в сучасних термінах — низьковартісні детективи), популярність яких „серйозні” письменники вже тоді вважали незаслуженою, та „романи звичаїв” Чарльза Діккенса, які вже тоді вважалися класикою. І перед нами — смілива спроба написати „роман звичаїв” з детективним сюжетом. Виходячи з того, що його перевидають через 120 років — спроба вдала.

Стівенсона не влаштовувало, що детективні сюжети починаються зненацька й так само несподівано закінчуються, герою і проявитися ніколи, між тим як в „серйозних” романах мала бути моральна еволюція героя та історія всього його життя, переказана автором ледь не з колиски. Так повелося ще з „Робінзона Крузо” Даніеля Дефо, якщо не ще раніше. До складних стосунків „високої” та „низької” літератури ми ще повернемося. Зараз же зауважимо, що таке творче завдання примусило Стівенсона написати ледь не белетризовану автобіографію довжиною в життя. Ось начебто і всі герої вигадані, збіги випадкові, але життєвий шлях героя підозріло пролягає через знайомі самому Стівенсону місцини глобуса, спільноти людей і ситуації, що вмістили в себе все життя автора.

Оповідь, як і заведено, починається на островах в Тихому океані, де знайшов спокій на своїй плантації „Ваїліма” невгамовний мандрівник Стівенсон, який написав томи цікавезних путівник нотаток (іноді так і кортить назвати його першим автором модних зараз тревелогів, але вчасно згадуєш про Марко Поло). Тож оповідь починається з неспішної бесіди білих комерців та плантаторів щодо того, як так вдало потопити на рифах свою шхуну, щоб страхова компанія у Сан-Франциско гарантовано виплатила страховку за неї. І одразу після слів „а був ще ось такий загадковий випадок”,„військові дії” охоплюють практично весь глобус. Вигаданий американський штат на атлантичному узбережжі представлений сенаторами й біржовими ділками. Імлиста Шотландія — наполегливими забудовниками, як зараз називали б активісти діда головного героя, будівничого „спальних районів” з жахливою архітектурою, якою зараз шотландці вже напевне пишаються. Англія — дворянськими замками й церемонними лордами, якими англійці пишалися вже тоді. Париж та околиці — мальовничими мансардами голодних митців. При чому, героєві доводиться голодувати і напоказ, щоб не виділятися з артистичного товариства, і насправді, після банкрутства батька на біржі. І це дуже різний голод. І обидва його різновиди добре знайомі самому Стівенсону.

В цій книжці весь час метикують, як заробити грошей, сколотити капіталець не завжди бездоганними методами, пустити в обіг, збільшити, як не втратити нажитого непосильним трудом — і завжди марно. Хоча більш симпатичних та енергійних підприємців, ділків, пройдисвітів та банкрутів, ніж у Стівенсона, ще треба пошукати. Хіба що в О.Генрі. Але точно не в Маркса. І все ж їх жадоба прибутків — це фата моргана. Більшої кількості банкрутств, фіаско і навіть справжніх кораблетрощ, ніж на сторінці цього роману, може бути, й не знайдеться у світовій літературі. Хіба що знову в О.Генрі. Але герої Стівенсона завжди відроджуються з попелу, як вихованці птаха Фенікс. І знову потрапляють в халепи. Теоретики грецької драми називали такі повороти сюжету „перипетіями” — рухом героїв від нещастя до щастя і від щастя до нещастя. Але іноді здається, що герої „Кораблетрощенця” рухаються цим арістотелевським зигзагом якось занадто інтенсивно. На одну справжню, морську кораблетрощу приходиться штук десять метафоричних, берегових. Але життя — це не тільки пироги і пиво. Хіба хтось казав тобі, що буде легко?

У дію виявляються залученими ще молодий, але вже стильний Сан-Франциско, східне узбережжя Австралії, Сідней, Індонезія, Полінезія і Мікронезія. Просто тобі — роман на глобусі. І в усіх цих локаціях, в яких відбувається ця заплутана історія, Роберт Луїс Стівенсон побував власною персоною, а не так, як Жуль Верн — силою уяви та географічних довідників і адміралтейських карт. В якомусь сенсі цей роман — підсумок багаторічних мандрів. Стівенсон був уже невиліковно хворий, шукав порятунку в райському кліматі островів Самоа. Роман записував під диктовку, а деякі розділи — і по власному розумінню, його вже дорослий пасинок Ллойд Осборн (він значиться у співавторах). Саме для цього хлопчика свого часу був написаний „Острів Скарбів”. Малий Ллойд хворів, і щоб його розбурхати, вітчим щодня писав новий розділ своєї піратської історії і щовечора вголос читав пасинку перед сном. Недарма його прізвиськом серед аборигенів пізніше стало Тусітала — Казкар.

До речі, фабули, центральні події обох історій — дорослого „Кораблетрощенця” й дитячого „Острова Скарбів” — доволі схожі. В обох є острови і подорож в пошуках капіталу неправедного походження. Піратського скарбу й китайської контрабанди відповідно. І в обох випадках море — це територія реваншу. Вірніше — акваторія. Бо терра латиною — якраз земля. Але коли справи на суходолі прийшли у неймовірний занепад і гармидер, у справжніх джентльменів завжди залишається шанс вийти в море і відігратися в долі. В обох історія герої ставлять на карту все і виграють всупереч усьому.

Для Роберта Луїса Стівенсонайого переїзд зі старої доброї Європи до бурхливого молодого Сан-Франциско, а звідти ще далі — на загублені в Тихому океані острови — був таким само відчайдушним вчинком, як авантюрні експедиції героїв його книжок.

Роберт Луїс Белфор Стівенсон народився в шотландській столиці Единбурзі у рік написання Мелвіллом „Мобі Діка” (1850). Недарма герой „Кораблетрощенця”, перш ніж вирушити до своїх контрабандних островів, читає на причалі іншу книгу Мелвілла — „Ому”. Якраз про вештання людожерським архіпелагом. Панове, це і є тяглість. Народився Стівенсон у шанованій родині будівельників. Але не житла робітничих районів, а маяків. Невідомо, навіщо в своєму романі він вирішив „приземлити” такий екзотичний сімейний бізнес. Однак, навіть в романі він не став зазіхати на сопромат. Маяки будували його діди і по материнській, і по батьківській лініях, і батько, і дядьки. Виходячи з того, що Роберта спочатку спорядили вчитися на політехнічному факультеті, йому теж запланували бути будівничим маяків. Але не склалося.

В дитинстві Роберт Луїс багато хворів. Пропускав школу й залишався на другий рік. Навіть читати навчився на рік чи два пізніше однолітків. Пізніше книги заміняли йому друзів в дні хвороби. Бібліотека в батьків була гарна. Зате писати, вочевидь для компенсації, почав дуже рано. Батько, свого часу обравши сімейну професію на шкоду своїм літературним сподіванням, ставився до творчості сина серйозно. Видав його першу книгу власним коштом, коли Робертові було 16 років. Просто якийсь український „поет-двотисячник”. Единбург місто маленьке, шотландці з гарних родин впізнавали одне одного і без телевізора. Серед добрих знайомців батька був і такий собі сер Вальтер Скотт. Кажуть, що саме поїздка з інженером Стівеснсоном на будівництво маяка на Шетландських островах спонукала сера Вальтера до написання роману „Пірат”. Щоліта їздив з батьком по островах і Роберт Луїс. Ось скажіть,чи був у цієї дитини шанс не написати з часом „Острів Скарбів”?

З інженерного факультету Стівенсон з часом втік на юридичний. І одразу ж змінив тісний сюртук, який належало носити інженерові, на вільний оксамитовий піджак і артистичну краватку художника. Вочевидь, в 19 столітті навчання на юриста було формулою компромісу між діловими практичними батьками і їхніми нетямухами-дітьми, що не виправдали сподівань. Як ми пам’ятаємо, на юриста вчився і Жуль Верн, і ще багато хто, аж до Карла Маркса і Франца Кафки включно. Однак, ні адвокатом, ні суддею він не пропрацював жодного дня. Принаймні, в Британії. Легенева хвороба примусила його шукати переміни клімату. Він жив на утриманні сім’ї на півдні Франції, в комунах художників, у Швейцарії, а пізніше зробив своїм домом дорогу. І вже звично писав у дорозі.

Мандрівка до нареченої, Фанні Матильди Осборн, до Сан-Франциско, спочатку другим класом на пароплаві через Атлантику, а потім — ще не до кінця прокладеною залізницею через весь континент, ледь не коштувала йому життя. До Австралії він також перебрався в пошуках придатного для своєї хвороби клімату, і потрапив там до дивного строкатого товариства несусвітних торговців, які на свій страх і ризик споряджали авантюрні експедиції на тихоокеанські острови, як наші доброї пам’яті „челноки” на Стамбул. Досить сказати, що найпопулярнішим судном в цих комерційних плаваннях продовжувала залишатися невеличка легка в керуванні шхуна, що дозволяло набирати в екіпажі тубільців та різний декласований набрід. І це вже в епоху трансатлантичних та інших транс-лайнерів та містких сталевих барків-„вичавлювачів вітру” з десятками вітрил і тисячами снастей.

Захват новими друзями й реаліями закінчився мандрівкою усією сім’єю на шхуні „Джанет Ніколь” і купівлею 160 гектарів маєтку неподалік від столиці острова Самоа всього за двісті доларів. Непогане вкладення капіталу. На островах був геть інший курс долара. Такий собі хутір Ваїліма з українських мрій. Тільки замість конопель — бамбук. Саме там був написаний-надиктований „Кораблетрощенець”. Юридична освіта придалася Стівенсону тоді, коли він став боронити інтереси своїх друзів-аборигенів проти колоніальної адміністрації.

Але я обіцяв повернутися до „високої” і „низької”літератури. Книги Стівенсона були настільки популярні, що ними завантажив свою каюту перший навколосвітній мореплавець-одинак Джошуа Слокам. Читав їх на всьому переході і навмисне проклав курс свого шлюпа через Самоа, щоб засвідчити свою повагу вдові і дітям Стівенсона. І отримав від місіс Фанні Стівенсон у подарунок лоцію Південних Морів з помітками Казакаря на полях і дарчим написом: „Мені здається, мій покійний чоловік схвалив би, що ця книга дісталася моряку”. Але капітан Джошуа Слокам, який пізніше написав путівну книгу про своє плавання, був старомодним, як моряк, і провінційним, як американець. „Популярне” не може бути „серйозним”. В Англії ж мода на „романи звичаїв” довжиною в життя до того часу змінилася модою на п’ятсотсторінковий «потік свідомості» довжиною в один день. Саме такі книги називали тепер «серйозними». Саме в них проливали
свою свідомість нові бунтівні нащадки розважливих батьків. І подорожувати довкола світу не треба. Пройшовся по Дубліну — роман. Тільки день прогулянки слід правильно обирати, щоб вгадати на Блумсдей. А захопливі фабульні твори Стівенсона зайняли місце «низького жанру» — тих поліційних романів, якими він колись так обурювався. На дворі тривав модернізм. Жодної романтики.

Особливо — у лондонському районі Блумсбері, де мешкали чи не всі новатори з Вірджинією Вулф на чолі. Вона в решті решт і розвінчала нещасного старигана Стівенсона, чию популярність вважала незаслуженою, і навіть добилася виключення його творів зі шкільної програми. Я ніжно схиляюся перед Віржинією Вулф, не прочитавши при цьому жодного її роману, навіть «На маяк» (мабуть брешу). Це зайве. В кожної свідомості — свої потоки. Мені досить того, що вона була й жила у Блумсбері. А Стівенсона колись читав з ліхтариком під ковдрою. В момент смерті розвінчаному беручкою молоддю «старигану» було 44 роки