Наталя Македон, перша навколосвітня яхтсменка України

Наталя Македон, перша навколосвітня яхтсменка України

У 1994 – 98 роках я з чоловіком Петущаком Валерієм Дісановичем здійснили навколосвітню подорож (1) на 9 м яхті «Лелітка» (2), яка була побудована нашими друзями у Київському крейсерському яхт-клубі. Мій чоловік мав звання майстра спорту з вітрильних перегонів і вже мав досвід ходіння під вітрилами у Тихому океані від Владивостоку до новозеландського порту Окленд. Цю нашу подорож мій чоловік описав у книжці «Солоний гопак», яка вийшла у 2005 році у видавництві Міжрегіональної Академії Управління Персоналом (МАУП). У цій книжці детально описана наша подорож, але обґрунтування заселення островів Тихого океану з території України не наведено. Тому я більш ґрунтовно хочу це висвітлити.

Мал.1 Маршрут навколосвітньої подорожі яхти  «Лелітка» 1994 – 1998 р.

Після Галапагосів  ми мали найбільший і таємничий перехід по майже пустельній частині Тихого океану до Маркізьких островів. Це відстань у 3 тисячі міль, як від Канарських до Антільських островів у Атлантичному океані. Ми її долали разом з французькою яхтою «Акварель», команда якої теж складалася з сімейної пари: Мішель – капітан і Еммануель – його єдина помічниця, та ще й вагітна на 6 – 7 місяці. Ми то випереджали, то відставали від французької яхти. Йшли з максимальною швидкістю 6 – 6.5 вузлів на годину, проходячи за добу 140 – 150 миль. Все, здається, було добре, але темними беззоряними ночами, коли я тримала свою вахту, спокою не було, бо десь поряд йшла «Акварель» і була небезпека прорубати її носом. Проте вдень зустрічі проходили весело і дружньо: піднімали національні прапори, як на параді. Фотокореспонденти і телебачення були на місці, обмінювалися уловами.

На першій третині шляху було досить прохолодно, бо Гумбольдтова течія мала температуру 15 – 20 градусів, і вдень і вночі треба було добре вдягатися. З просуванням на захід все теплішало. Океан був як пустеля, навіть птахи були рідкістю. Тільки летючі рибки нас розважали і зворушували: в них так симпатична і здивована лицюрка наче питає: «Куди це ми попали?» Ми не зловживали їх необізнаністю і відправляли назад в океан.

Мал.2. Яхта «Лелітка».

На 14 добу вийшли на течію до Маркізьких островів. Небо очистилось, сонце світить на повну силу. Але хвилі такі великі, що захлюпують у кокпіт. Біля 12 відбулася зустріч з яхтою «Акварель» і Мішель запропонував нам великий шматок риби, яку щойно спіймав. Провели операцію зближення. Разом з рибою Еммануель подарувала нам поводок із штучною приманкою, бо наші всі вже обірвались. І Валерій на нього тут же піймав золоту у чорних крапельках дораду  (L = 80 см, вага 2.5 кг). (3) Мені було її дуже шкода, бо риби ми вже наїлись і був готовий суп з тушонкою, а холодильника в нас не було. Думали навіть повернути рибину в океан, та Мішель попередив, що тоді акули стануть нашими постійними супутниками. Я її посолила, частину посмажила і частину зтушила. Наступного дня ми її їли на сніданок, обід, і вечерю. Це було дуже корисно, бо мій гастродуоденіт, печінка і підшлункова були задоволені. Хай живе золота дорада і Тихий океан, що подарував нам таку красуню .

Мал. 3. Золота дорада спіймана капітаном на шляху до Маркізьких  островів.

Після 17.00 океан знов розходився і навіть два рази хлюпнув у форлюк. Капітан зняв гік зі стакселя і ми пішли тихіше. По радіо обмінялися з Мішелем новинами, які він дізнається від своїх друзів, що також мандрують океаном. В нього їх багато, бо він вже п’ятий рік мандрує. А таких любителів налічується на планеті біля десяти. Вони постійно тримають радіозв`язок і допомагають один одному порадами. Спілкуються англійською або французькою. Мішель нам повідомив, що в Папаете, столиці Французької Полінезії на Таїті, треба вносити за одну людину 1000 доларів. Це міра проти бомжів. На Таїті може попасти тільки та людина, яка має достатньо грошей на перебування там. Коли ми пізніше туди допливли, не маючи таких грошей, то там почались протести та безчинства і розгроми урядових офісів, аеропорту, бо французький президент Жак Ширак прийняв рішення випробувати атомну бомбу на атолі Муруроа і тому місцевим властям було не до нас.

Не знаю як на «Акварелі» було з грошима, але Мішель щось дуже розгулявся: пішов уперед і став вихляти перед нами то праворуч, то ліворуч. Це мене дуже занепокоїло, бо вже починало темніти, а він задумав маневри, щоб у темряві ми зіткнулись.

О 21 годині нарешті капітан сів на вахту, я заспокоїлась і заснула. До трьох годи ішов дощ. Коля я вже вийшла на вахту, була урочиста зоряна ніч: здавалося, що ми летимо у нескінченому зоряному просторі. Так це дуже красиво і романтично. Але нічні вахти дуже вимотують: серце у мене не перестає скимлити. До трьох годин тільки розіспишся, серце увійде у звичний режим, як встаєш, порушуєш його ритм і йдеш дивитись за курсом по компасу. Мішель з нас сміється: «Що ви там видивляєтесь – океан порожній, нічого не може статися.» І вони спокійно сплять усю ніч. Але ми не такі досвідчені мореплавці і на всяк випадок чергуємо і вночі. Від цього втома не проходить і повзаєш, як прибита муха, а вдень доконує ще спека в каюті до 35 градусів Цельсія. Дме сильний вітер, тому над кокпітом тент натягнути неможливо і сидимо в каюті як у лазні. Весь час ідемо під стакселем і гротом. Стаксель капітан то ставить на гік, то знімає. Один раз вночі бачили якесь світло, Мішель пояснив, що то мабуть якийсь рибзавод і до нього підходять сейнери для розвантаження улову.

На 20 день океан став спокійнішим, у кокпіт вже не захлюпує. Мішель вже нас випередив і йде попереду праворуч. Сонце виходить як із таємної схованки: це хмарки влаштували йому такий затишок. Спочатку вони палали, як червоні скелі, все більше і більше розкалялися, а потім з їх купелі виринуло сонечко: досить милуватись, треба виставляти сонячну батарею на підзарядку акумулятора. Мішель десь недалеко на траверзі, але здається, що він іде в протилежну сторону. А ми йдемо своїм курсом 230 – 245 градусів зі швидкістю 4.5 вузла. На курсі 230 парус – метелик починає крутитися і стояти не хоче. Але ми все ж таки приблизно так і йдем. Капітан ліг відпочити, я сижу на палубі як хрустальна ваза і тільки ледве повертаю головою: біль не проходить, прищі розквітають з новою силою і я думаю, що то алергія, а не грязь, сіль, або блохи чи мураші і тому п’ю супростін. Капітан вчора дуже втомився від чергування біля спінакера на сонці і вітрі, а потім ще півночі вахти без сну, так що снідаю наодинці.

Зв’язалась по радіо з Еммануель і повідомила її що перед ранком неподалеку бачила незнайому яхту з незвичними вітрилами типу джонки. Розбудила капітана й наказала зустріти її в повній бойовий готовності: повісити на груди рушницю для підводної охоти (бо вона здалеку схожа на автомат Калашникова) і покласти поряд армійський ніж для обрізання абордажних канатів. Скоро з’ясувалось, що за 60 міль до Маркізьких островів до нашої ескадри приєдналась ще одна яхта джонка «Абраксис» з двома братами Петером і Еріком з Південної Африки. Брати освоювали океани по глобусу і тому у них було багато запитань по визначенню їхнього місця знаходження. Вони переважно спілкувалися з Мішелем і він їм виважено по літерам пояснював який найближчий острів з Маркізьких островів і що на нього не можна завозити більше  4 літрів спиртного на одну людину. Під вечір насунули хмари, зірок не видно, місяць з’явиться тільки перед світанком. «Абраксис» теж іде за Мішелем і все це в повній темряві, бо ні ми, ні Мішель вогнів не засвічуємо, а  «Абраксис» мотається під своїми картонними вітрилами то праворуч, то ліворуч. Нарешті Мішель виніс на корму гасову лампу щоб рівнялися на флагмана і не зіштовхнулися. Хмари посилили вітер і капітан зняв геную і взяв рифи на гроті. Я не могла замінити капітана в цих роботах і намагалася заснути. Капітан так грюкав снастями і бігав від носа до кокпіту, постійно міняв галс то прибирая, то відпуская вітрила, що мені неможливо було це витримати без головної болі і мікроінфаркту.

Нарешті у ранкових сутінках з’явилися обриси Землі, такої довгоочікуваної і вистражданої. Ми пройшли таку ж відстань, як Атлантичний океан, а це така ж відстань, як від Бресту до Байкалу.  Мішель пішов вперед, як самий досвідчений серед нас мореплавець шукати вхід до бухти. Острів Хіва-Оа ставав перед нами похмурим силуетом у клубливих хмарах і бризках гігантського прибою. Але коли більш розвиднилось картина змінилася на краще. Гори встелив зелений килим, а потім із суцільного зеленого фону з’явились дерева, пальми і фазенди. Загальне враження: острів Хіва-Оа схожий на північну частину  острова Тенерифе (Канарські острови). Узбережжя чорне, бо острів також вулканічний. Йшли по таким великим хвилям, що якби зупинився двигун, то від нас залишилися одні друзки. Без Мішеля неможливо було б вирішити у яку щілину узбережжя заходити.

Нарешті живі допливли і побачили невеличку затоку з десятком яхт і катамаранів і знайшли собі спокійний притулок серед пишної зелені і пальм. Як в раю.

Знову спека, я уся мокра, дощ то мрячить, то перестає. Дуже схоже на Панаму.

Надвечір були гості. Спочатку Мішель провідав нас, своїх підопічних. Пригощали чаєм і шоколадом: інакше Еммануель гнівається. Пізніше завітали Петер і Ерік. Обидва вмиті, зачесані, у найкращому одязі. Їх вже пригощали горілкою «Лелітка» (це спирт, настояний на помаранчевих скоринках і розбавлений до звичайної горілки), а також латвійськими шпротами і супом. Гості були надзвичайно здивовані і задоволені такою гостиною.

Нарешті нормально лягли спати, але в три години ночі я прокинулась, як завжди, на вахту і довго крутилась,  відбиваючись чи то від комарів, чи то мурашок, і ще якоїсь живності. Ранок виявився досить прохолодним і після сніданку вся команда вирушила до містечка Атуона, до пошти, таможні і магазину. Йшли по асфальтованій широкий дорозі, що крутилась вздовж узбережжя. Шуткували, прикрашали себе квітами, як місцеві полінезійці. Вздовж дороги все чисто, вимито, в квітах, може й тому, що часто іде дощ. Сади і пальмові гаї загороджені колючим дротом, але це майже не помітно, бо буйна зелень все приховує. Повне враження, що ідем по раю. Проходимо крізь майдан для громадських зібрань, по периметру якого споруджені навіси із солом’яними дашками від дощу, який тут лл’є з кожної хмарки. І тут вперше виникла думка як це схоже на базарну площу у якомусь українському містечку, яке готується до ярмарку. Наче додому попали.

Завдяки інтуїції Еммануель знайшли банк, поміняли гроші, на пошті купили конверти по 25 долярів для листів додому і телефонні картки, щоб дзвонити кожний в свою країну. В маркеті підкупили продуктів, і це вже було майже 12 годин і все зачинялось на обід.  Таможня теж закрилась. На зворотному шляху нас підвіз на Тойоті місцевий мачо.

Ввечері був прийом на яхті «Абраксис». Зібралась вся ескадра. Брати пригощали анісовою горілкою з кока-колой, свіже засмаженим тунцом і плодами хлібного дерева, які були посмажені соломкою і за смаком нагадували картоплю. Я все розпитувала братів як їм прийшло у голову зробити на яхті вітрила джонки. Виявилось, що яхті вже 50 років і вони купили її в Нью-Йорку задешево. Потім Петер розповідав про Манделу, зулусів і пояснював, що всі проблеми Південно-Африканського Союзу є наслідком минулих зловживань білих колонізаторів. Я не дуже розуміла його розповідь, а Валерій розумів більше, але потім він зовсім відключився, бо був дуже втомлений. Ерік відвіз нас на своїй дінгі на «Лелітку». Ніч пройшла спокійно, хоча налітали дощові хмари і прийшлося задраїти і форлюк і вхід.

Наступного дня усією командою відправились на інший острів Тахуату, де мало відбутися свято з приводу трьохсотліття прибуття на острів першого християнського місіонера. Але прийняти участь у цьому дійстві нам завадив сильний вітер, який тут зветься «віллі-вовс». Це пассат, долаючий гірський хребет острова Тахуату, скочується на підвітрений берег з подвійною силою. Протяг страшенний і якоря не тримають, повзуть. Знаходимо притулок у невеличкій бухточці на півночі Тахуати. Чистимо днище «Лелітки» від дрібних і гострих, як лезо мушлів. Валерій отримав безліч подряпин, які ще довго гноїлись. Рятувала лише зеленка. У цій бухточці провели тиждень. Виходили на берег. За пляжем були зарослі кокосових пальм та диких лимонів, які завбільшки як пінг-понгові м’ячики. Раніше тут було селище, тому чутно було голоси здичавілих курей і коней.

Через острів увесь час несуться дощові хмари з дикими поривами, але на воді спокійно, зібралося декілька яхт і кожен вечір ходимо на гостину то до Мішеля, то до яхти «Одіссей» або до яхти «Навігатор». Говоримо про погоду, гадаємо коли покращиться, дивимось касети Мішеля з нашим переходом по Тихому океану від Галапагосів до Маркіз.

На дев’ятий день вирішили повертатися на Хіва-Оа. Встали дуже рано і Валерій поплив перевіряти якоря. Вони стояли добре. Але яхта Мішеля на нас наїхала, бо його якір з 40 метровим ланцюгом поповз і між нами залишилося 20 метрів. Довго чекали, поки Мішель з фасоном піднімав свій якір. Він старався, щоб ланцюг рівномірно закручувався на лебідку, але щось заїдало і він починав спочатку. Нарешті йому це набридло і він швидко витягнув якір руками. Вони одійшли і ми стали витягати свої два якорі. Увесь лівий борт вкрився рудо глиністою слиззю, бо Валерій з носа переносить мотузку з якорем на корму і брудний слід тягнеться через усю яхту. Я усе це прибираю, бо інакше весь бруд буде на вітрилах.

Мал. 2. Яхта “Лелітка”

Дизель завівся і нас дуже швидко винесло із затоки. Почали ставити грот. Вітер притискає його до вант. Підіймати його Валерію дуже важко. Він кричить щоб я його відтягувала від вант. Та хіба я можу пересилити штормовий вітер! Бігаю від щогли до кінця грота, то там смикну, то там піддам. Це така участь Ассолі під «алими вітрилами». Грей при цьому роздратовано кричить, що все роблю не так і невчасно. Нарешті грот якось підняли і пішли вздовж острова Тахуата. На горах висять ті ж чорні хмари, від них дме як з труби. Вітер майже ураганний, яхта лягає. Все всередині звалюється і виходить таратура з одягу, посуду і простирадл. Вітер трохи слабне та хвиля збільшується, ледве сунемось. Гори обриваються нездоланною стіною. Тепер я зрозуміла, чому на мапі цей берег зображений пунктиром: його все одно що немає, бо підійти до нього не можливо. Хвилі і вітер все більше лютують. Ясно, що сьогодні нам не пройти, але ми все одно борюкаємось, поки у Мішеля не розривається вітрило і він вирішує, що без головного вітрила він не проб’ється крізь протоку до Атуони. Тому повертаємось на старе місце у затоку.

На зворотному шляху Валерій кермує вручну проти вітру. Сильний вітер, рифи не взяті, яхта лягає вітрилом на воду, Валерій ледве утримує кермо. Який там електронний підрулювач?! Він абсолютно не справляється з вітром такої сили. Ми також вирішили закінчити боротьбу і піти на відпочинок. Дизель чомусь два рази перегрівався і я його виключала. Валерій сидить біля керма і мені не вірить що світяться лампочки перегріва. По його розумінню з «cooking system», яку він сам змайстрував на Сен-Мартене (  Великі Антільські острови) все в порядку, хоч нещодавно він сам витягнув з неї крабіка. Я з завмиранням серця думаю, як ми зайдемо в затоку проти вітру, якщо дизель не включиться. Але він чомусь запрацював і ми на середині затоки кинули якір. Але треба було кинути ще й другий, щоб не наїжджати на яхту «Навігатор». На цій операції ми з Валерієм посварилися, бо він не чув який я йому вказувала напрямок для кидання якоря. Ми один одного не бачили з-за скинутого на палубу грота, а вітер відносив слова. У мене від усього цього разболілась голова і серце і я відмовилась у подальшому приймати участь у яхтових роботах і лягла спати. Валерій сам з усім справився: склав грот рівними шлагами без зморшок, як завжди вимагав від мене. Дістав не правильно скинутий якір «адмірал», підтягнувся на першому якорі і скинув поряд з ним «адмірала». Нарешті заспокоївся і теж пішов відпочивати.

Рано встав і поїхав до Мішеля ремонтувати дизель і знайшов, що там забитий сіллю отвір, що пропускає воду охолодження. Ніч теж була вітряна, але здається меншої сили. Я вже якось примирилась з воєм вітру, бо зрозуміла, що в океані іще гірше: хвилі гойдають, як на дорослих качелях, вітер рве вітрило і так хилить яхту, що можна перевернутись і встати вже без щогли. Нехає вже виє. Яхта тільки злегка похитується, аби не було гірше.

Встала вся розбита, ледве жива. Голова пройшла, але повна апатія і безсилля. Повзаю, як придушена муха. Виговорюю Валерію все, що про нього думаю як про «гордість українського народу». Він також засмучений і обіцяє сприймати мене не як юнгу-матрос, а виключно як «украшательноє приложеніє» для яхти і свідоцтво його благонаміреності і благонадійності для відвідуємих держав. Недарма нам на о. Сен-Мартен у Карібському морі дозволили стояти скільки завгодно, а тим, хто приходив одинаком тільки десять днів. До речі на тому ж острові золоті руки мого чоловіка зробили систему охолодження для нашого дизеля, знайшовші необхідні деталі на місцевому звалищі метало брухту і придбавши у місцевому супермаркеті каструлю з нержавійки. Це пізніше дало нам можливість подолати Панамський канал з необхідною швидкістю.

Після обіду нас запросили на «five o’clock» Глєн і Шеллі (яхта «Одіссей»). І що ж туди взяти, майже все закінчилось? Підсмажила млинці, взяли банку м’ясних консервів «китайська стіна». Спочатку Мішель і Валерій допомогли Глєну витягти на яхту дінгі, що у нього дуже важко робиться навіть з допомогою лебідки. Потім сиділи у кришталевому ковпачку на палубі, що хоронить від вітру, і розповідали один одному про пригоди на пройденому шляху. Обговорювали погоду: чи дасть вона змогу повернутись в Атуону. Біля 21 години ми поїхали до себе, бо вони рано збирались виходити в Атуону. Була дуже приємна дружня зустріч.

Вночі вперше на о. Тахуату дощу не було і форлюк був відчинений, але я все одно погана спала, може тому, що на гостині випила каву і джин з тоніком. Сиділа і дивилась як «Одіссей» відходить. Глен молодець, вибрав якраз таку ніч, що не має ні вітру, ні дощу. Все в них на місці: вогні горять де необхідно, прапор освітлено. Я помахала їм ліхтариком.

Вдень і ми з Мішелем вирішили відпливати. Вітер  тихіше, сонечко сяє. Стали піднімати свої якорі і виявилось, що обидва канати майже перетерлися об гостре підводне каміння. А ми ж могли втратити яхту, будучи на гостині у Глена. Мішель пішов ближче до берега і тому прийшов в Атуону на дві години раніше. Ми ж йшли галсами дуже повільно (1.5 – 2.0 вузли на годину). Капітан не впізнав вхід в затоку Атуони і тому прийшлось вертатись назад, а це лишні нерви і грохот дизеля. Я весь час молилась, щоб дизель не відмовив: був сильний прибій і хвилі фонтанами билися о прибережні скелі. Було і страшно і красиво: біло бірюзова піна і фонтани. Нарешті ми зайшли в затоку і наш минулий сусід з катамарана показав нам спокійне місце майже під берегом.

Наступного дня писали листи додому, були на пошті і в магазинах. Назад до затоки нас підвіз симпатичний полінезієць із гібіскусом за вухом. Я йому подарувала пачку сигарет «Золоте руно».  Не знаю, чи вірно я зробила, бо на пошті ми бачили плакати активної агітації проти куріння. Може паління для полінезійців смертельно?! У всякому разі влада дбає про здоров’я своїх громадян і показує в громадських місцях у дуже яскравих фарбах до чого приводять погані звички.  

Мал. 4. Книжка про освоєння полінезійцями островів Тихого океану

Наступного дня ми пішли на могилу і музей Поля Гогена – видатного французького художника XІX століття, який відкрив для Європи Полінезію. Хоча перші європейці прибули на Маркізські острови у 1595 році і були названі на честь керівника експедиції маркіза де Мендоса Альваре де Мендано. Музей хоч і невеликий, але дуже цікавий і не тільки пов’язаний з Гогеном, але й висвітлює історію освоєння островів полінезійцями, їхні вірування і обряди. На продажу виробів місцевих умільців я побачила орнаменти, що дуже нагадували українські. На жаль, ні один з цих виробів ми не купили, але купили чудово ілюстровану книжку «Voyages» (4) (80 us), побудовану на міфах і легендах полінезійців, які освоювали острови Тихого океану з 400 року до н.е. до 1340 року н.е., коли вони вперше прибули в Нову Зеландію.

Під час нашої подорожі було ще багато підтверджень близькості традицій у звичаях, орнаментах татуювань, прикрас, одягу, килимів, зображеннях богів і у будівництві жител полінезійців і українців, які ми бачили бачили навідуючи острови Товариства з центром на Таїті, острови Туамоту, Кука, Тонга, і Нову Зеландію. Але щоб підтвердити правильність наших висновків треба звернутися до прадавньої історії України.

Під час льодовикового періоду у Європі (XXX – XІІ тисячоліття до н.е.) територія України являла собою суху, холодну савану, на якій у великий кількості водились мамонти. Їхніми кістками, черепами, бівнями і т.п. повні усі краєзнавчі музеї України від Борщева до Сум, які ми спостерігали у 80 –х роках, коли на автомобілях у відпустках мандрували Україною разом з друзями.

Навіть у селі Кулішовка Недригайлівського району Сумської області ще у 1841 році був встановлений пам’ятник останньому мамонту на тому місці, де були знайдені його кістки. [ 1]

Це був могутній і витривалий звір набагато більший сучасного слона. Але людина навчилась полювати на нього і завдяки цьому вижила у суворі часи льодовикового періоду. Геологічні дані констатують сповзання льодовика навіть до широти Києва. Тобто умови життя людей були дуже суворі. Проте у печерах київських круч людина хоронилась від лютої негоди, жила і вдосконалювалась. У Києві на давньому Смородиновому узвозі, що веде до Подолу, можна і зараз побачити одну з таких печер. 14 тисяч років тому почалось нове потепління і льодовик почав відступати на північ. Але людина далеко від Київських гір не пішла. При будівництві автошляху у с. Добранічевка Яготинського району (100 км від Києва) було відкрите поселення людини доби неоліту (12 тис. років тому). Воно досліджено археологом І.Г. Шовкоплясом у 1967 р. [ 2].

Найсуттєвіший доказ того, що людина не ходила за мамонтами у той час далеко, це знайдене під час розкопок у Добранічівці вогнище, що горіло у житлі тих людей майже 1000 років, як засвідчив радіовуглецевий аналіз. Було розкопано чотири таких житла. Одне залишили на тому самому місці і зробили над ним павільйон – музей. Друге можна побачити у Києві у природознавчому музеї. Третє і четверте знаходиться зараз у Переяславському музеї народної архітектури і побуту. Майстерність і пристосованість до життя у людини зростала все більше. Вона навіть спромоглась розрізати навпіл бівень мамонта і побачила на цьому зрізі дивний магічний знак – меандрований ромб.   [3]. На рис. (5) зображено браслет на пластині з бівня мамонта з таким меандровим орнаментом. Так ось що давало цьому звірові силу і могутність – магічний знак, що знаходився у середині його ікла. Людина вирішила, що коли вона матиме на собі цей знак, то буде така сильна і витривала як мамонт.

Мал.5. Браслет на пластині з бивня мамонта XV тисячоліття до н.е.

І цей знак стали відтворювати на печатках – штампах, браслетах, статуетках богинь та інших різьбленнях з кості, а пізніше вишивати на одязі, рушниках, ткати на килимах, малювати на посуді. Льодовик все далі відходив на північ, клімат теплішав, став вологішим і мамонти цього не витримали: їх волога вовна змерзалась і вже не зігрівала. Вони гинули, а людина вистояла. Вона все більше вдосконалювала свої знаряддя полювання і перейшла на здобування більш спритних звірів –  турів, оленів, коней та ін. , на рибальство, а пізніше і на землеробство. Вченими встановлено, що саме на території України 7 тисяч років тому був приручений кінь [4 ], а 5 тисяч років тому був розквіт трипільської землеробської культури з її неперевершеними досягненнями у керамічному виробництві, у будівництві 2 -3 поверхових жител із вбудованими меблями [5] і навіть у письменстві (як відомо, на Україні винайдена перша літерна абетка [ 6]. З території України ті племена, які дуже збільшились, розходяться на всі сторони світу –  на схід, захід, північ і південь. (6).

Відомо, що близько 4 тис. років тому на територію Індії прийшли арії (тобто орачі), і індійське туземне населення вперше побачило коней. Це записано у знаменитій «Рігведі». Відбулось злиття націй і культур, яке і започаткувало сучасну самобутність Індії. Досягли наші пращури і Малої Азії, Болгарії та Греції. На цокольних брилах Афінського акрополя був барельєф із священним українським птахом – лелекою. О.Знойко у своїй праці «Міфи землі Київської» [ 7] наводить докази, що італійські етруски також є вихідцями з території України. Вченим також відомо, що кельти близько 3500 років тому пішли з північної території України на захід. Їх повели жреці – друїди, що мали філософію «не спротиву злу» і під тиском кочівників відводили своїх людей все далі і далі на захід, поки не знайшли спокій хоч на Британських островах. (6) Відомо, що кельти започаткували такі сучасні нації, як датська, голландська, бельгійська, французька, англійська. Чисті кельти – це шотландці та ірландці. Але з території України вони безслідно не зникли, бо звідки б ми тоді знали назву Дніпра, Дністра, Двини, Дунаю, Дону – це все кельтські назви, що означають вода (дана) бога Перуна (Дніпро), дана бога Вія (Двіна), дана бога Стрибога (Дністер).  Дон це вода по кельтські, а Дунай – ріка. У мого свекра було ім’я Дісан, яке його батько вибрав із «Святок» при хрещенні дитини. Діс – це бог неба у кельтів, а «sun» і зараз в англійській мові означає син, тобто син бога неба.   У словнику власних імен [8] є ім’я Македон, що по кельтські означає Син Води (мак – син, дон – вода). У шотландців дуже розповсюджені прізвища із початком Мак: Макдональд, Мак-Кінлі, Максвелл – що означає син такого то. І от один такий Син Води повів своє плем’я на південний захід і заснував у чудовій гірській долині річки Вардар своє царство Македонія. Бо у ті далекі часи ще було багато вільних земель і, якщо вони подобались поселенцям, то там і осідали.

Мал. 6. Мапа розселення племен з території Середнього Подніпров’я з 3500 до 2500 р. до н.е., опублікована в англійському підручнику для студентів «The story of English».

Останні незаселені острови людина освоїла вже у десятому і дванадцятому століттях нашої ери. Це острови Океанії і Нової Зеландії. І це зробили люди, що колись вийшли з території України. Вченими встановлено, щ полінезійці відпливли на своїх човнах – довбанках з Індії біля 400 року до нашої ери під тиском негроїдних завойовників, бо не хотіли їм коритися і мали достатньо знань для далекої подорожі океаном. [9].  Добре зналися на астрономії – мандрування степами багато чому їх навчило. Пристосували вони і човен–довбанку для далекого плавання, доробивши для нього балансир і вітрило. На островах Індонезії і Мікронезії вони не прижилися, бо ті вже були зайняті, і населення вороже зустрічало чужинців. Проте острови Фіджі, Самоа, Тонга, Туамоту, Кука, Товариства, Тубуаї, Гавайї, Пасхи виявилися вільними і протягом першого і другого тисячоліття нашої ери були освоєні полінезійцями. Останньою вони освоїли Нову Зеландію. Прийшли туди у 1340 році під проводом ватажка Хоторуа на каное «Таінує». Є пам’ятний знак на тому місці, де вони причалили. (7, 7-а,)

Мал. 7. Пам’ятний знак на місці першого прибуття полінезійців у Нову Зеландію у 1340 р.

Вражає багато спільних рис побуту і культури полінезійців та українців. Вони дуже люблять співати і співають цілі ночі без перепочинку. Дивує також подібність в архітектурі жител: такі ж самі прямокутні будівлі під досить крутою солом’яною стріхою з плетеними стінами. (8).

Мал. 8. Прямокутні будівлі полінезійців з солом’яними стріхами.

В Індії, звідки вони відпливли, первісні дахи є пласкими, а у Гвінеї та Індонезії первісні будівлі круглі. Їхні пироги або каное – це човни з видовбаного дерева, які ще 50 років тому можна було зустріти і на Дніпрі.  Їх улюблена їжа це смажене порося. (9).

Мал.9. Улюблена Їжа полінезійців –  смажене порося.

Головний елемент національного одягу у жінок і чоловіків це вінок на голові. (10).

Мал.10. Головний елемент національного одягу жінок і чоловіків – це вінок на голові

Але головним доказом спільних коренів полінезійців і українців є ромбічний орнамент, що в тропічній зоні татуюється на тілі, (11), 

Мал. 11. Ромбічний орнамент, який татуюється на тілі.

а в полінезійців Нової Зеландії (маорі) малюється або викладається на одязі. (12). [ 10].

Мал.12. Ромбічний орнамент національного одягу полінезійців (маорі) Нової Зеландії.

Цей орнамент, започаткований мисливцями за мамонтами, який його побачили на зрізі бивня. Це знак сили, могутності, життєдайності, його слід носити на собі. У маорі, як і в українців цей орнамент червоно-чорного кольору і притаманний як для чоловічого, так і для жіночого одягу. Дуже подібні до українських орнаменти килимів і скатертин маорі.(13).

Мал 13. Маорійська скатертина, яку я побачила у сім’ї аборигенів Нової Зеландії.

А з іншого боку вченим відомо, що полінезійці європеоїди. У них світла шкіра і пряме волосся. (14).

Мал. 14. Портрет полінезійського вождя в музеї «Океанії» в Окленді, Нова Зеландія, поряд капітан яхти «Лелітка» Петущак Валерій.

Хоча за 4 тисячі роки, відколи вони залишили причорноморські степи, шляхи розвитку і умови життя дуже розійшлися. Та залишилося незмінним найважливіше із спадку пращурів – це червоно-чорний ромбічний орнамент і легенда, що вони вийшли з землі, де «дерева півроку стоять без листя, а чорно білий птах (лелека) хотів би злетіти, та заважають суворі холоди.  Там навіть люди ходять по воді (тобто по кризі)».[Фолько] Дивовижно, як це пройшло через 140 – 150 поколінь і залишилось у пам’яті нащадків. Мої спостереження під час візиту на острови Французької Полінезії, Тонго і Нової Зеландії переконали мене у тому, що саме з території України приблизно 20 тисяч років тому почала свій розвиток індоєвропейська цивілізація, яка поступово поширилась усім світом. Більш докладно про це можна дізнатись в вікіпедії на сторінці «Петущак Валерій Дісанович».  

Література 1. Пам’ятник останному мамонту. Пам’ятники історії і культури УРСР. Каталог справочник і-та історії вид-во. «Наукова думка», Киев, 1987, стр. 467.  2. Шовкопляс И.Г. Исследование  Добраничевки //Новейшая история, ч.1, Киев 1975 3. Бибиков С.Н. Древнейший музыкальный комплекс из костей мамонта// Наукова думка,  Киев, 1981, с. 23.  4. Березанська С.С., Гладилін В.М., Гладких М.І. та ін. Давняя історія України,  АН України, і-т Археології // Наукова думка, Київ, т.1, 1997, с.180.  5. Збенович В.Г. Ранний этап трипольской культуры на территории Украины // АН УССР, ин-т археологии, изд. Наукова думка, Киев, 1989, с. 211.  6. Суслопаров М. Розшифрування найдавнішої писемності з берегів Дніпра // ж. Київ, 1986, № 9, с. 138 – 150.  7. Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні //вид-во Молодь, Київ, 1989, с. 149.  8.Скрипник Л.Г., Дзятківська Н.П. Власні імена людей // вид-во Наукова думка, Київ, 1996, с.73.   9. Куиличи Фолько. Океан //изд. Мысль, М. 1976, с.20, 21.   10. Іванченко М. Знак богині //ж. Соціалістична культура, 1988, №9, с.30.  11. Петущак В.Д. Солоний гопак // вид-во МАУП, Київ, 2005. 

В цій статті використані матеріали книги Георгія Чорного «Хто ми є, українці?». Київ, Ярославів Вал, 2020, С.224 – ISBN 978-966-8382-37-6, і «Київ досвітній» -К.: Гамазин, 2014. – 172 с. ISBN 978-966-279-005-4.