Антон Санченко

Я трохи перечитався ШІ-текстів, тому почну одразу з головного: ця книжка написана людиною – запальною, прискіпливою, впертою, щедрою, мудрою. Звати її Євгенія Чемерис, вона доросла українка, вийшла на пенсію з позиції голови правління одного київського банку, і з того часу живе в Австралії. І це її третя книжка про капітана Кука. Фінальна, сумна. В якій її улюблений, на три книжки, герой гине на Гаваях. Але на диво – не в кінці книжки, за 7 розділів до фіналу. І це відрізняє її від всіх біографій Кука, які вам довелося читати чи наспівувати. Справа в тому, що справа капітана Кука, його третя навколосвітня експедиція, продовжувалася і після його смерті. І вони навіть щось там ще відкривали і, о диво, назвали Берингову протоку Беринговою вони, не росіяни. Розуміючи що пріоритети за цим данцем на російській службі, віддаючи йому честь. Вони ж прийшли сюди просто знайти Північно-Західний прохід, в якому ще згине не одна британська експедиція.

7 років тому я переклав товсту, на 670 сторінок, книжку про одну з них, адмірала Джона Франкліна. Знадобився фантаст Ден Сіммонс, щоб вигадати, куди саме вона пропала. Цікаво, чи можна в рецензії на одну книжку писати спойлери на іншу? Одним словом, фантазія Дена Сіммонса не залишила британцям жодного шансу.

Книжка пані Євгенії без цих вольностей. Вона хоча й художня, але заснована на фактах, і в кінці містить подяки австралійському Товариству капітана Кука й головному кукознавцю професору Бігльгоу з Нової Зеландії, бібліотекам, музеям Австралії й Британії. Пані Євгенія на 70-ліття ходила в море на судні-копії шлюпа «Індевор», разом з чоловіком (якому теж подякувала) об’їхала чи не всі відкриті Куком в Тихому океані острови. Як вона сама признається в післямові, це були 7 найцікавіших років її життя. А тепер трилогія написана. Крапка. Можна з полегшенням зітхнути і розслабитися, навіть без вигуків I did it, бо тут зібралися серйозні люди, а не Голлівуд.

Дуже важко писати про експедицію, в якій брали участь під дві сотні джентльменів, і всі їхні прізвища відомі. Самих офіцерів більше двох десятків – цього забагато для героїв роману. Тому авторка час від часу «наводить фокус» на когось з них – на капітана другого судна Кларка, який нещасливо потрапив у боргову тюрму за брата, який втік в Індію, і лорд Адміралтейства Сендвіч викупав його з калапучі, щоб «Діскавері» пішов у рейс; на штурмана Блая, про якого ви точно чули поряд з батончиком «Баунті»; на мічмана Тревенена, який потім опиниться в Петербурзі, але замість навколосвітньої експедиції загине на російсько-шведській війні. Я писав книжку про молоді роки Лисянського й Крузенштерна, Тревенен в неї потрапив, але лише з книжки пані Євгенії довідався, що йому тоді виповнилося всього тридцять років. В експедиції Кука він був молодим мічманом, одразу з училища. Катерина друга заманила його якраз для навколосвітньої експедиції, однак ухайдохала унікального спеціаліста на рядовій російській війні. Росія воює раз на 3-4 роки. Навколосвітня експедиція триває 3-4 роки. Залишається не так багато шансів її спорядити між двома війнами.

Це ще одна принада цієї книжки. Авторка пам’ятає, що саме в час третьої експедиції Кука розгорілася американська Війна за Незалежність, і Адміралтейству було вже не до відкриттів, про Кука забули (до речі, два Кукових офіцери були американцями), але не забув посол бунтівних штатів у Франції Бенджамін Франклін зі стодоларової купюри – видав кораблям Кука охоронну грамоту, щоб французи чи іспанці не потопили їх на шляху додому разом з усіма їх відкриттями.

Також чоловікам-мариністам завжди було байдуже до долі дружини Кука Елізабет. Навіть дивно, коли вона встигла народити Кукові шестеро дітей, бо чоловік, ледь повернувшись з одної експедиції, вже починав споряджати іншу. «Вона знала, що виходить заміж за моряка,» – відповідає на всі скарги Кук. А нам як тут не згадати анекдот, що всі англійці наймалися в моряки і відкривали світ завдяки англійським жінкам і англійській кухні.

Пані Євгенія знає й англійські анекдоти про Кука, які треба перекладати, щоб пояснити англійський гумор. Особливо мені сподобався анекдот про аборигена з Таїті Омая, якого Кук привіз в Англію в попередньому плаванні. Коли його привели з якоїсь нагоди до лікаря, який приймав у церкві на цвинтарі, Омай спитав, чи це все його пацієнти лежать на кладовищі.

Таїтянин Омай – взагалі мій улюблений персонаж цієї книжки. Улюбленець лондонських салонів і жінок, який навчився мові, їзді на конях, поранню біля корови, стрільбі з рушниці, але дуже засумував у Британії, і король Георг спорядив наступну експедицію спеціально, щоб повернути аборигена додому з подарунком пари коней, корів і бика, овець, птиці для таїтян. Від чого «Резолюшн» капітана Кука половину плавання нагадував ковчег, а Кук, відповідно, Ноя. Перше, що роблять його матроси, варто кораблям десь пристати, – косять сіно для худоби. А наймалися начебто в моряки.

Але сама постановка питання – повернути аборигена додому, бо він заскучав, якби натякає нам, що існували імперії здорової людини і Російська. В імперії курця, під час плавання Крузенштерна й Лисянського, теж випадково вивезли з Маркізьких островів тубільця Кабріса. Він потім до кінця життя був у Петербурзі тренером з плавання в Морському кадетському корпусі. Імперський шик – коли курсантів навчає татуйований людожер. І ніхто й не переймався, як його повернути на острів Нуку-Гіва. Хоча, може він не скучав, хтозна.

Хай там як, американці щось не вважали Британію імперією здорової людини, бунтували і пили чай в Бостоні, якраз проти цього короля Георга ІІІ.

До речі, пані Євгенія дає цей зв’язок з Юрієм Лисянським – вони з Крузенштерном студіювали книжки Кука перед своїм плаванням, буквально, як підручник. А Лисянський навіть дістався до місця загибелі Кука на Гаваях і пом’янув кумира курсантської молодості.

Про загибель капітана теж написано докладно, без стереотипів і сальних шуточок московських гітаристів. Наука знає, що Кука не з’їли. Що саме сталося, шукайте в книжці.

Книжка, 7-річна праця, закінчується короткими відомостями про подальшу долю і кар’єри членів екіпажу Кука, а серед них є такі знаменитості, як капітан Блай і капітан Ванкувер, Кук виявився ще й великим флотським педагогом. І хтось з читачів уже скаржився, що «вони всі вмирають». Але це нагадує скарги зумерів на приховану агресію, коли дорослі дописувачі ставлять крапку в кінці речення.

Вітаю пані Євгенію з крапкою в кінці трьох томів і 7 років. За цей час її оповідання про Жанну Барре – першу жінку, що обійшла довкола світу, переодягнувшись чоловіком, в французькій експедиції Бугенвіля, що було «побічним сюжетом» її досліджень про плавання Кука – виграло конкурс української морської прози ім.Лисянського. Викрили, що вона не чоловік, якраз таїтянки, як дивного француза, що не пристає до жінок. І епіграфом до третьої книжки пані Євгенія теж обрала слова француза – Лаперуза.

Це натякає нам, що трилогія закінчується трикрапкою. Далі, мабуть, буде про французів. Мабуть її французькі друзі ревнували до її захоплення англійським капітаном. А ображених друзів було багато, бо в Києві пані Євгенія керувала французьким банком.

Тож чекаємо на нові книжки авторки, яка впевнено увійшла в спільноту українських мариністів, які гуртуються довкола сайту Мателот. В понеділок йду на Нову пошту забирати книжки, які пані Євгенія подарувала курсантам Інституту ВМС в Одесі. Все починається з книжок. Ростуть Лаперузи.