Антон Санченко
Дякую всім, хто був в четвер в Одесі на Європейській 77. Це для мене знакова Книгарня-Кав’ярня, я виступав там у кожен візит до Одеси років 10, а в 2022 виявилось, що це була перша літературна презентація в Одесі за 2 роки, бо був спочатку ковід, а потім війна, і були сумніви, чи потрібні книжки під час війни.  В тому числі й у мене. Втім, людей тоді зібралося на диво багато, також ВПО з Херсона, пушкіністи ракетами по літературних імпрезах не стріляли (теж були сумніви), тож експериментально встановили, що збиратись варто. І писання нових книжок відкладати на «два-три тижні» не варто, невідомо ще, скільки ті тижні  триватимуть. Не буду вдавати пророка, про чотири роки не думалось і в найгірших мареннях.

Саме тривав наш четвертий Конкурс української морської прози ім.Лисянського, я презентував саме його, «Нептуни» саме потопили «Москву» і девіз конкурсу був очевидний – «За російський флот, до дна!» (Пізніше Укрпошта випустить таку марку). І особисто мені найбільше сподобалось детективне оповідання про дайвінг-тури на затонулий крейсер «Москва», написане знаним водолазом і фантастом Радієм Радутним, попри те, що він був у війську. Тобто не тільки видавати й читати, а й писати книжки було варто, не відкладаючи на потім.

Я теж саме їздив по Півдню до знайомих прикордонників, був ще у Кілії, Миколаєві, Херсоні й Запоріжжі й писав книжку «На чорноморській хвилі : 33 століття копаного моря». Від 13 століття до н.е. до 13 квітня 2022 року. Від аргонавтів до «Москви». І проїздом читав уривки у Книгарні-Кав’ярні.  Після читання глави про обстріл Одеси союзною ескадрою у 1854, до мене підійшли дочка й дружина щойно померлого одеського художника Геннадія Гармидера і сказали, що тепер знають, яку книжку він ілюстрував останньою. Так вона потім з його ілюстрацією на обкладинці і вийшла у Тернополі у видавництві «Богдан».

Досить містична історія, бо я вирішив, що читатиму главу «Гармата з фрегата «Тайгер» в останній момент, просто гортав сторінки в комп’ютері. Втім, книжки взагалі територія містики. В мене є подібні історії чи не про кожну, яку я писав, перекладав чи видавав, це, якщо хочете, мірило справжності книжки, і цього не відтворить жоден штучний інтелект. Книжку робить команда людей, і кожен з них привносить щось своє. Не тільки художник, але й верстальник, редактор, навіть коректор, хоча ця спеціальність вже зникає. І навіть бухгалтер.

Цього разу в Книгарні-Кав’ярні я розповідав, що нашому конкурсу, журі якого складають професійні моряки: капітани, радисти, військові, яхтсмени, – не вистачає тільки механіка. Мовляв, можливо в нашого журі занадто традиційні літературні смаки, але в наших Морських збірниках ви не знайдете жодної «розвісистої брюкви» з гарної морської практики.

Нам же в журі потрібні мало що професійні моряки, цього добра хватає, кожен 20-й моряк у світі українець, але ще й українські літератори чи журналісти, і це робить їх одразу ледь не унікальними. Повна Одеса моряків, а хто з них український літератор? Одиниці, як наш капітан Береза. Він і біограф Мелвілла, і перекладач Конрада, і просто автор десятків капітанських історій про греків і філіппінців – «А ось був такий випадок». Одеським капітанам, які написали книжку спогадів про «такі випадки» російською, треба ще постояти в черзі, щоб презентувати її в Морській бібліотеці на Градоначальницькій. А українського капітана спробуй ще знайди. В нас на конкурсі таких всього двоє, другий – київський, капітан Величко. Скільки я не агітував свого херсонського капітана Федорченка щось написати – ні в яку. Він артист розмовного жанру, як і більшість моряків. За ними треба ходити і записувати.

Довгий час я був єдиним українським начальником радіостанції, який написав про роботу в ефірі. До мене був одразу Микола Трублаїні. Він вів радіогурток у Харківському палаці піонерів. Ні, чесно, за 100-ліття радіо в українській літературі описали роботу радистів, розуміючи, що насправді відбувається, лише двоє. І вже ніхто не опише – навіть радіоаматори шлангують і розшифровують морзянку комп’ютером. Я не був найкращим Марконі, іноді мені було за себе соромно – я записував морзянку на магнітофон, щоб переслухати, якщо з першого разу не розібрав. Але я написав про це книжку, бо ходив і записував за моряками.

Повертаючись до містики, радистом я став тому, що на медкомісії вибрикнуло моє праве око, збирався ж я вчитися на штурмана. Але «з таким зором на суден не водять», довелося обирати інший факультет. Око ж, яке мене так підставило, на всіх подальших медкомісіях бачило той рядок літер вже нормально. Містика. Або я просто вивчив рядок на пам’ять. Виявилося, що це було для того, щоб я освіжив Трублаїні.

Коли я показав те оповідання київському мариністу Леоніду Тендюку, він прочитав його за ніч двічі, зателефонував мені вранці, призначив зустріч у парку Шевченка і поважно спитав:
– Що ви п’єте о цій порі доби?
Це і є диференційною ознакою української літератури: тут класики пригощають кавою початківців. А критики, прочитавши книжку «Баркароли» пишуть:
– Дивіться, хто прийшов!
Перша моя книжка була, до речі, російською мовою, але дочекалася лише відгуків:
– А ще що за поц? – традиційних для російської критики, і одеських відгуків:
– Та що ти там пишеш, писатель, ось послухай за мене і за Семена.

Намагаємося підтримувати цю засадничу різницю на нашому конкурсі, для нас усі автори – дивіться, хто прийшов. І їх вже чимало. Тільки в учасників нашого конкурсу минулого року вийшло вже чи не з десяток книжок. Це напрочуд краще «самотності в морі» – одного мариніста на покоління, як було і з Трублаїні, і з Тендюком, і як вже починали презентувати мене. В той час як росіянин Віктор Конецький не знав, як відбитися від епігонів.

Але з цією «самотністю в морі» покінчено, свідченням цьому є, хоча б, наш Топ-10 морських книжок на сайті Мателот. Про це я і доповідав цього разу в Книгарні-Кав’ярні. І закликав писати рецензії на будь-які морські книжки, час вже створювати й морську критику, авторів для розбору їхніх польотів уже вистачає. Нехай нам позаздрить Кокотюха, бо його 100+ детективів не критикує ніхто. Наш переможець минулорічного конкурсу, австралійка Євгенія Чемерис, яка написала трилогію про капітана Кука, навіть запропонувала стипендію рецензентам. Це невеликі, але гонорари за статті. Нам колись писали студентки Інституту філології, і виявилось, що це їхні перші гонорари. Трохи цим збентежений, як їм тепер навчатися писати рецензії? Цим мали б займатися літературні сайти. Але займаємося ми, сайт matelot. com. ua – не втрачайте нагоди.

Ще ми говорили, як ставляться до мариністів українські видавці, де ховаються українські читачі, але це ДСК.

PS. І таки да, механік знайшовся, подарував нам свою першу книжку. Вже ради цього варто було їхати в Одесу.