Антон Санченко

На поетичні читання збирається особлива публіка. Я трохи видавав поетів, я знаю. Київська поетична тусовка до війни складалася приблизно з тисячі чоловік, всі всіх знають, всі ходять одне до одного на презентації й купують одне в одного книжки, бо вся ця тисяча поділяється на також поетів, і на тих, хто не признається. Те, що всі всіх знають, розчулює видавця тільки при першому наближенні: вони дають одне одному читати свої збірки, і продати їм можна примірників 200. Ну максимум – 400, якщо поет гіперактивний, як Ірина Шувалова.

Я геть не розбираюся в поезії, але мусів розбиратися в поетах. І в поетичних збірках перш за все дивлюся, хто їм написав передмову. Поетові, на чиї читання я потрапив у Одесі, написала передмову сама Катерина Калитко. Її я теж колись видавав, але там вийшла якась неприємна історія з обкладинкою, Катерина залишилась книжкою незадоволена, тому я намагаюся про те не згадувати. А тут ця вибаглива вінницька пані шість сторінок нахвалює одеського поета Хаєцького у передмові – справа ясна, треба йти.

Популярність поета вимірюється тим, скільки лялькових театрів здатен він зібрати на свої читання. І кого прийде більше, дівчат, чи хлопців. На поета Хаєцького прийшла навіть пані Галина Дольник, модераторка всього українського життя в Одесі останніх 25 років, і він їй дякував за зустріч з письменником Рутківським у цьому ж ляльковому театрі колись давно, колись до війни, колись, коли Рутківський вже повигравав усі Книги року ВВС й Шевченківські премії, але залишався невідомим автором для одеситів. В поета Хаєцького гарна пам’ять і прокачана вдячність старшим – екзотичні якості для поета.

Популярність поета вимірюється тим, скільки дівчат знімають його виступ на телефон. Хоча здавалось би, що тут знімати? Ну бородатий поет в промені рампи, ну стос роздрукованих віршів у руці, ну мікрофон. І карафка з водою на іншому боці сцени, до якої він неспішно йде, дочитавши розділ, і на ходу жартує про те, що це так задумано режисером для драматизму.

Популярність поета вимірюється тим, скільки раз слухачі знехтують його проханням не аплодувати після кожного вірша, і аплодуватимуть якимось влучним фразам, якимось вловленим ритмом почуттям, якомусь висловленому невимовному, як у вірші про айву, яку зірвали нестиглу через заморозки, і вона достигає на печі, аж поки про неї забудуть, і вона згниє.

Ось так, півтори години на сцені, аркуші з віршами і мікрофон, і ніхто не виходить із зали – що може бути чесніше? Поет Хаєцький вміє тримати публіку.

Тим дивніше, що робить це, не вдаючись до цього вашого постмодернізму – іронії, стьобу й шкільних впізнаваних цитат з Максима Рильського. Все всерйоз. Все лірично й пафосно (нефілологи, погугліть, що таке насправді пафос) – те що постмодерністи боялися собі дозволити, щоб не виглядати смішно. А ось цей не боїться. Просто чаклує словами на сцені, в просторі між морем і степом. Він тутейший до останньої коми, степ і море зустрічаються в нього глинистими кручами, як в Санжейці, а не пляжними спогадами курортників. В нього Одеса наповнена не тільки трафаретним південним сонцем, але й туманами, вітрами. А коли всі курортники роз’їжджаються, в ній навіть іде сніг. Мені подобається ця незрима присутність моря у ліричних віршах, про що б не писав автор, порівняння чогось там з кораблями, що вляглися сухих доках, бо з чим же їх ще порівнювати, якщо ти виріс з видом на судноремонтний завод «Україна»? Коли розмірений шум прибою присутній навіть у ритмах віршів про любов.

Популярність поета вимірюється тим, чи приймають картки спеціально навчені дівчата з Видавництва Старого Лева (ну так, звісно ще і тим, чи видала його Мар’яна Савка) і чи можна гадати на цій поетичній збірці. Мені відкрилося ось що:

на завтра обіцяють сніг

непевний час

морозний вітер

асоціації розбиті

на ті що чув

на ті що жив

Дивлюся на сьогоднішню одеську хурделицю за вікном і розумію – магія працює. Сніг викликав поет Хаєцький. Гарна була імпреза.

Мені це все дуже нагадує Київ на початку нульових і поета Цибулька, який збирав повен Будинок вчителя (колишню Центральну Раду, ви знали?), ще до того, як Цибулько поліз в політику. Ну або Андруховича, Ірванця, Покальчука в Молодіжному театрі й натовпи цілком російськомовних студентів, що навстоячки набилися слухати українську поезію.

Не наступайте на любов

Не наступайте

Якщо не можете переступайте

Телефонів, на які можна знімати поетів, тоді ще не було, і дівчата закохувалися в Жадана напам’ять. Поети потрібні для того, щоб українізувати дівчат. А далі вже ні в кого не залишається вибору.

В 2004 весь Київ вперше в одну ніч заговорив українською, щоб відрізняти донецьких тітушок.

А тепер ось наче дежавю в Одесі через двадцять років. Повен театр слухає українського поета Андрія Хаєцького, і театру це подобається. Виявилося, що ми всі рухалися в один бік, просто з різною швидкістю. Я вже не впізнаю Одесу. Колись матроси вирячалися на мене, як на атракціон, коли чули, що я говорю по телефону з дружиною українською. А зараз це безумовно українське місто, де мова лунає на кожному кроці, і на курортників не спишеш – зима. А особливо надихають одеські бабусі, які пишаються тим, як добре їх онуки говорять українською, – як колись карате для хлопчиків і фортепіано для дівчаток.

Нарешті це приморське місто заговорило українською і в поезії. Ні, не так. Воно заговорило українською, тому що поети підібрали йому доречні слова. Все буде Україна.