Капітан Олександр Береза

Вільяму Генрі Чейзу було шістнадцять, коли він зустрів Мелвілла. Його батько на той час вже капітанствував чи то на «William Wirt», чи то на «Charles Carroll» і, як його описують, був дорідним, міцним, доброї статури, з приємним лицем чоловіком сорока п’яти років. Відмічалося його виразне почуття справедливості та неабияка непоказна відвага. А тоді, на «Essex» молодий Овен, щойно розмінявши свій третій десяток, був досвідченим старпомом з дворічним досвідом. Командував судном Джордж Поллард Молодший – це було його перше капітанство.

«Essex» вийшов з Нантакету 12 серпня 1819 року у свій останній лиховісний рейс з екіпажем у 21 чоловік, найстаршому з яких, чорношкірому Річарду Петерсону було близько шістдесяти, а наймолодшому Томасу Нікерсону всього чотирнадцять. Окрім нього ще принаймні п’ятьом не виповнилося двадцяти. Хоча судно і направлялося на лови у південну частину Тихого океану поблизу Американського континенту, шлях туди не був геть прямим. Він залежав од панівних вітрів, які з відплиттям погнали судно до берегів Європи та Африки.

Планувалися зупинки на Азорах та островах Зеленого мису для поповнення запасів провізії. Там вони були значно дешевші, аніж у Нантакеті. Та не так сталося, як гадалося. Вже на другий день – 14 серпня «Essex» втрапив у халепу. Зненацька налетів шквал, судно ледь не затонуло – у серпні в Атлантиці таке не рідкість, і «Essex» поміж інших пошкоджень втратив брамсель, два вельботи, а третій був добряче розбитий. Такий от удар для першого плавання капітана Полларда. Розумним було б повернутися у рідний порт, про що і подумував молодий капітан, та його досвідчений старпом Чарльз Овен переконав, що там можемо не лише втратити екіпаж, а й шанси набрати новий будуть не набагато вищими за нуль, адже такий шквал, такі пошкодження на другий день рейсу – злоповісний знак для будь-якого моряка.

Отже, полювання на китів продовжилося за планом. Втім, кашалотів побачили лише через два місяця – вже південніше Ріо де Жанейро. Невдовзі забили першого. Проте, було схоже, що фортуна не надто прихильно ставилася до «Essex» та його екіпажу. Обігнувши мис Горн у січні, судно продовжило полювання вздовж узбережжя Чилі. Воно не дало майже нічого. Трохи краще було біля перуанського берега, коли одного щасливого травневого дня вполювали понад десяток кашалотів. З таким піднесеним настроєм екіпажу вирішили піти далі на захід, де очікували більш благодатних ловів. Варто зауважити, що після островів Зеленого мису свіжих продуктів на судні не було. Харчувалися, як зазвичай, солониною, галетами, які треба було спочатку розмочити в якомусь вареві-супі, в яких водилося безліч личинок-черв’яків, що теж додавало білка до щоденного раціону. Ну і кашалотова свіжина теж була, та не кожного дня. З водою теж не все було так, як хотілося. Одним словом – типове життя китобоя не промислі.

Схоже було, що промисел пішов на підйом. Капітан Поллард прийняв рішення іти далі за китами, а для цього треба було добряче підготуватися. У вересні 1820 зайшли в еквадорський Атакамес, аби поповнити запаси і підремонтувати судно. За рік майже безперервного плавання воно цього ой як потребувало, хоча за ним добряче піклувалися, враховуючи відсутність вдалих полювань. Адже чим ще можна зайняти команду окрім спостереження за можливими китовими фонтанами. Це не тільки нормальна практика і не тільки того часу, це ще окрім іншого підтримує дисципліну на борту. «Essex» ледь-ледь розміняв свій третій десяток, що для китобійного судна не вважалося поважним віком. Відомий орнітолог Роберт Кушман Мерфі у 1912 році писав, що одне з китобійних суден «Canton» було втрачено, коли тому було сімдесят п’ять років, а «Maria» на той час бороздила моря протягом вже дев’яноста років. Майже ровесниця «Essex»!

Отже, в Атакамесі екіпаж не тільки полагодив судно, поповнив запаси, а й відпочив на земній тверді. Лише один з моряків дезертирував, що говорить про неабиякий моральний дух команди. Не вважаючи на втрату пари вкрай необхідних робочих рук, судно вийшло у плавання і направилось до Галапагоських островів. Мелвіл чарівно описав ці казкові острови у своїй збірці есеїв «Енкантадас, або заворожені острови». Тут він використовує ту назву, яку дали архіпелагу моряки. Моряки завжди дають об’єктам назви, які відображають тою чи іншою мірою їхні властивості. Так і тут – течії та вітри навколо островів – немов якась зла ворожка чаклує чи на картах, чи на жаб’ячих лапках заразом зі щурячими хвостами. Зачаровує непрошених гостей. Китів там не зустріли. Втім, на острові Худ вполювали близько двох сотень черепах та полагодили течу в корпусі. Пізніше, наприкінці жовтня на острові Чарльза вполювали ще черепах. Полювання тут вимушені були перервати – хтось по необережності чи навмисне підпалив сухостій, а може й та сама злая ворожка. Майже весь острів буяв вогнем і горе-черепахолови втекли на більш безпечний «Essex». Так здавалося на той час, бо вже за менш аніж місяць все пішло шкереберть.

Двадцятого листопада – у трагічний день для команди, «Essex» був за більш аніж півтори тисячі миль од Галапагоських островів і спостерігачі близько восьмої ранку оповістили про фонтани китів-кашалотів. Спустили на воду три вельботи (резервний бот був готовим на талях з лівого борту) і азарт полювання захопив усіх. На судні лишилося навіть менше, аніж було прийнято у таких випадках. Це не можна було назвати навіть skeleton crew. Гарпунер старпомівської шлюпки поцілив у чималенького кита. Той, замість того щоб тікати, кинувся на свого кривдника. Лише неабиякому вмінню команди вдалося уникнути повного розгрому вельбота. Та все ж своїм хвостом –«рукою Бога», той таки пробив борт. А потім почав волочити нещасну посудину за собою. Вода в боті прибувала і не лишалося нічого іншого, як обрізати линву і позбавитися здобичі. Пара бушлатів тимчасово залатала пробоїну та все ж вельбот потребував заміни. Повернувшись на судно, Овен вирішив відремонтувати човен. Там тої роботи було хвилин на п’ятнадцять-двадцять.

І коли вельбота вже майже полагодили по лівому борту менш аніж за сотню метрів з глибини випірнув величезний кит. Може саме той, якого щойно відпустили. Кашалот був майже такого ж розміру як і «Essex» – повних вісімдесяти п’яти футів, а судно лише на пару футів довше. Таких кашалотів рідко можна зустріти. Зазвичай їхні розміри коливаються в межах шістдесяти п’яти футів. А тут такий монстр. Та й ще, набираючи швидкість, цілить прямо у «Essex»! Потужний удар потряс судно. Левіафан зник під водою і деякий час всі завмерли у ступорі й очікуванні. Кашалот знов виринув з води по носу з навітряного борту майже поряд – на відстані за якусь довжину судна, 25-30 метрів. Старпом, передчуваючи біду, наказав стерновому перекласти руль на борт, аби уникнути зіткнення. Судно повільно, дуже повільно увалювалося на вітер. Зіткнення уникнути не вдалося – удар прийшовся під правий якірний клюз. Сила зіткнення була такою, що судно зупинилося. І знов затишшя… тільки чути було, як в корпус судна струменить забортна вода. Всі стали до ручних помп. Овен підняв на щоглі сигнал вельботам негайно повертатися. Судно занурювалося носом у воду. Дехто з команди вже трудився над помпою, відкачуючи забортну воду, що прибувала і прибувала. Решта ж кинулася до запасного вельбота і готувала його до спуску. Лагодити пошкодженого човна не було часу. І у цьому шарварку лише один матрос помітив, що кит все ще неподалік з підвітряного борту, збурює хвостом воду і набирає швидкість, прямуючи знову на судно. «Він знову пре на нас!», – загорлав моряк. Швидкість була шалена, Овен безуспішно намагався уникнути удару, та вже добряче осівше на ніс судно слабо слухалося керма – на якийсь румб відхилилося від курсу. Кашалотова голова, наче кам’яним тараном роздробила обшивку китобійного судна. Тварина помстилася і з тріумфом зникла в океанській пучині.

Тим часом підійшли вельботи капітана і другого офіцера.
– Заради Бога, містере Чейзе, що тут трапилося? – запитав капітан Поллард.
– Нас протаранив кашалот, – відповів старпом і виклав коротко перебіг подій.
Судно занурювалося непоквапом, екіпаж позмінно працював на помпах, втім, часу було обмаль і до вельботів зносили провізію, барильця з водою, навігаційні інструменти, карти, альманахи Бовдіча, риболовні снасті, теслярські інструменти, пару пістолів, мушкет і набої до зброї… Шість живих галапагоських черепах поділили поміж екіпажами вельботів. Два квадранти, морські карти і два Бовдічевих альманахи дісталися капітану зі старпомом. Другому офіцеру Метью Джою, що командував третім вельботом майже нічого не дісталося з навігаційних інструментів. Він мав триматися у полі зору старших товаришів і покладався лише на удачу. Куди ж вирушити, адже до найближчої суші – Маркізових островів було понад півтори тисячі миль? Вирішили іти за вітром – на південний захід.

Двадцять другого листопада почалася їхня трагічна епопея. Потерпілі кораблетрощу отримували по одній галеті і пінті води. Моральний дух команди був на високому рівні – ані сварок, ані бійок. Так тривало весь час цієї трагічної епопеї – до самого її кінця. Човники бадьоро просувалися з попутним вітром, хоча й були періоди повного штилю. На другий день – двадцять четвертого налетів шалений шквал. Частина галет підмокла – тому їх і вживали щонайперше. Від них спрага була нестерпною. Спроби зібрати дощову воду майже нічого не давали, бо морські бризки підсолонювали благодатний дар небес до стану майже ропи. Води під палючим сонцем було замало, та все ж краще, аніж нічого. Нарешті третього грудня з’їли останні засолонені галети. Якою ж дивно смачними видалися закам’янілі до стану граніту звичайні морські сухарі! Досягши двадцять п’ятої паралелі південної широти, знову ж таки використавши переважний напрямок вітрів повернути на схід, аби дістатися вже узбережжя Перу або Чилі.

Не тільки морські сухарі становили меню китоловів у вельботах. Якось трапилося, що до них залетіло з півдюжини летючих риб. Їх не смажили – їли живцем. Ото була смакота! Чарльз Овен відмітив ніжність і вишуканість цієї невеличкої рибиці. Були спроби піймати щось побільше, та наживка, яку пропонували потенціальному улову була або замала, або ж непринадна. Час від часу виснажені моряки стрибали за борт, аби хоч трохи освіжитися бодай у океанській солоній воді. Хтось помітив, що днище вельбота обліплене мушлями. Їх негайно ж пустили у їжу. Та вони були замалі і зовсім не вгамовували голод. Голод підступав все ближче. Раціон галет і води зменшили вдвічі.

Нарешті п’ятнадцятого грудня з’явилася довгоочікувана земля – острівець-атол Гендерсон. Помилково потерпілі вважали його за острів Дюсі. Та це не має значення. Безлюдний шматочок суші з убогою фауною і такою ж убогою флорою. Декілька мушель-черепашок, ще менше птахів. Та все ж після двадцяти трьох днів у відкритих вельботах, пройшовши півтори тисячі миль по безкрайньому океану – це був такий жаданий відпочинок. От якби ще й солодкої, прохолодної води. На невеличке джерельце натрапили лише двадцять другого. Різдво прийшло і пройшло повне зневіри, смутку і пригніченості. Троє моряків вирішили залишитися на цьому загубленому у безкрайньому океані клаптику земної тверді. Решта знову вирушила у путь, сподіваючись досягти Маркізових островів і врешті решт там отримати там поміч і порятунок. Якби ж вони пройшли іще якусь сотню миль на схід, то на острові Піткерн все, про що бажали, дісталося б набагато швидше. На Піткерні ще проживали нащадки бунтівників з «Bounty».
Двадцять сьомого грудня сімнадцять моряків-китоловів у трьох вельботах знову вирушили у пошуку порятунку. Наскільки це було можливим вони запаслися пійманою на острові рибою, птицею, черепашками-мушлями, крабами. Четвертого січня 1822 року ці припаси скінчилися і вони знов перейшли на мізерний раціон – три унції галет і півпінти води. Того ж дня виявилося, що вельботи геть проминули острів Паски і було вирішено знову ж таки з попутним вітром пливти до острова Александра Селкірка – ближче до узбережжя Чилі.

Десятого січня помер другий офіцер Метью Джой. Його поховали в океані. А де ще ховати мерця посеред неозорого моря? Командувати вельботом після смерті командира став двадцятирічний стерновий Обед Хендрікс. Наступного дня старпомівський човен загубив з поля зору решту ботів під час шторму. А згодом – двадцятого числа помер один з моряків. Його теж поховали, як і Джоя. Восьмого лютого помер ще один – Айзек Кол. На той час старпомівський вельбот був за тисячу миль від будь-якого берега, денний раціон складався усього з двох галет і команда була геть виснажена і змарніла. Тіло Кола не ховали. Його з’їли до чотирнадцятого грудня – дня святого Валентина. П’ятнадцятого й шістнадцятого доїли останні сухарі. Наступного дня ні в кого вже не було сил не те щоби керувати вельботом, а й взагалі підняти голову вище планширя. Надія і сили покинули команду. Знесиленим і зневіреним явилося чудо дев’ятнадцятого лютого. Їх помітили з британського брига «Indian», під командою капітана Вільяма Крозьє. Троє врятованих нарешті дісталися Вальпараїсо двадцять п’ятого лютого, лишивши позаду дев’яносто шість виснажливих днів і близько чотирьох тисяч миль.
Вельботи капітана Полларда та стернового Хендрікса трималися разом. Чотирнадцятого січня зовсім скінчилася провізія у хендріксовому боті. П’ятнадцятого помер матрос Лоусон Томас і його рештки розділили ще живі. Така ж доля спіткала двадцять третього числа і Чарльза Шортера, через два дні як закінчилися харчі у вельботі капітана Полларда. Двадцять сьомого і двадцять восьмого було ще по одному мерцю, які склали раціон ще живим. А двадцять дев’ятого шторм розметав вельботи і доля того, яким командував Хендрікс, лишається невідомою. Ну, як невідомою – офіційно. Без сумніву вони загинули.

Здавалося, що жахи й поневіряння не можуть бути гіршими. Та це не так. Першого лютого в капітанському човні всі були живі, всі були голодні. Від голоду і спраги людина стає безумною. Такими ж безумцями були ті моряки у вельботі посеред безкрайого океану. Тому й кинули жереб, хто самопожертвує своїм життям заради інших. Ця планида випала шістнадцятирічному Овену Коффіну – племіннику капітана Полларда. Той не благав про пощаду, не плакав і не пручався. Чи то була покора долі, чи голодна і спрагла байдужість до всього – хтозна. Ніхто не хотів брати на себе смертний гріх убивства. Нантакетські китобої – добрі віряни. Тому знову кидали кості – хтось таки мусив це зробити заради інших. Доля випала на п’ятнадцятирічного Чарльза Рамсдела. На рештках капітанського племінника протрималися до одинадцятого, коли помер Бразілла Рей. Кіпітан Поллард і Рамсдел виживали на цьому майже два тижні. А двадцять третього вони вирішили знову жеребкувати – кому лишитися живим, а кому дати іншому життя… Того ж дня їх підібрав нантакетське китобійне судно «Dauphin» під командою капітана Зімрі Коффіна. Сімнадцятого березня ці двоє возз’єдналися з трьома врятованими зі старпомівського вельбота у Вальпараїсо. Трьох з острова Гендерсон підібрало британське торгове судно «Surrey» і доставило їх у Австралію.

Таким чином з двадцяти моряків-китобоїв п’ятеро досягли Вальпараїсо, троє врятувалися на острові, троє у вельботі другого офіцера загубилися в безкрайньому океані, двоє померли й були поховані за морським звичаєм, шестеро померли і їх з’їли і одного забили і з’їли.
Ця історія не могла не вразити Мелвіла. Оті моряки, що вижили, врятувалися, не викликали у нього презирства чи неповаги. Йому було дивно й недосяжно, на грані розуміння і сприйняття, що цивілізовані люди-американці у неординарних обставинах можуть вести себе як канібали Маркізьких чи якихось інших островів. І при цьому дотримуватися норм поведінки, кодексу честі в таких умовах, коли один мусить померти заради життя товаришів, а хтось інший повинен вчинити вбивство того, хто по жеребу і тепер вже добровільно жертвує собою. Герман розумів і поважав їх майже на межі обожнювання.