Антон Санченко
Читаю праці Юрія Липи. «Чорноморську доктрину», звісно. Хоча колеги зауважують, що треба було починати одразу з «Розподілу Росії». Отже, усі ці модні в інтернеті карти, які території Росії відійдуть Норвегії, а які Китаю – це екстраполяція ідей Липи 1940-х років.
Оце вражає найбільше. Чорноморський інститут, який діє у Варшаві в 1930-40 і закладає основи, вибачте, понтознавства в безпросвітній час спочатку польської та радянської, а потім і німецької окупації України. Методична, прискіплива робота, яка включала в себе праці від геополітичних та історичних студій до атласів карт і гідрологічних описів Чорного моря. З вірою, що Україна рано чи пізно стане незалежною, і ця праця на майбутнє їй знадобиться. Спокійна впевненість в «Призначенні України» і в тому, що вона буде самостійною. Ще й чорноморським гегемоном, який зажене Росію під шконку. І, чорт забирай, правими виявилися Липа з колегами, а не «реалісти».
Цікаво прослідкувати, на чому базувалося це їхнє переконання. Знання дають впевненість, а Липа знає, що 60% всіх селянських повстань в Російській імперії відбувалося на Україні, населення якої складало лише 22%. Коли ми думаємо, що наші майдани – щось новомодне й модерне, ми поводимося як Зеленський, у якого все «вперше». Аж ні – то, виявляється наша давня традиція непокори, вона не могла не завершитися незалежністю в історичній перспективі.
Хоча Липа й свідомий того, що Божі жорна мелють повільно, до незалежності можна й не дожити, але на історичному масштабі вона невідворотна. Усі невдалі спроби самостійності 1917-1922, які мали б вганяти нас в розпач, для Липи лише свідчення його правоти, він їх безпристрасно рахує, вносячи до списку і Гетьманат, і Петлюру, і нараховує щось із десяток спроб. Ось щойно перед написанням книжки 1939 року спробувала повстати Карпатська Україна. Отже, процес не вщухає. Так, невдало, але наступна спроба буде кращою.
Іноді здається, що Липа читав якусь іншу історію. Які-такі десяток спроб? А він її не читав, а писав, тому сприймає все дійсно інакше. Він згадує події, про які ми забули, вважаючи нікчемними, а для нього це сучасність. Особливо це відчувається навіть не на історії України, а на історії чорноморських і, ширше, середземноморських країн.
Ну хто з нас зараз згадує Балканські війни 1910-х років, розбирається в тому, хто з ким воював в першій і другій, чи мала Болгарія вихід до Середземного моря, і кому відійшла Македонія. Або ще забутіше – італо-турецька війна 1911 року, за результатами якої італійцям відійшла Лівія та острови в Егейському (!) морі. Це ще за десятиліття до Дуче. Виявляється, італійці були експансіоністами без всякого фашизму, коли ще були королівством.
Хто з вас пам’ятав, що у 1919-1920 роках Греція контролювала Дарданелли? А для Липи це сучасність. Війни, втрати і набуття територій для нього природний стан держав, і він бачить в цьому можливості й перспективи й для України, яка дала світові й двом імперіям чи не найкращих воїнів. Певною несподіванкою є те, що Липа вважає Потьомкіна й Суворова нащадками української шляхти, але, скажімо, що підкорювач Кавказу Паскевич – нащадок українських козаків, визнає не тільки Липа, а й сам Паскевич. Їхню б енергію та на службу неньці.
Приналежність Кубані (а також Тереку) для Липи не питання, він розглядає українські інтереси на Каспію. І, згадавши нещодавні атаки наших дронів на тамтешні бурові платформи «Лукойла» – таки є в нас каспійські інтереси. Не збрехав.
На Кавказі, до речі, Липа волів би мати справу з конфедерацією кавказьких народів, і щось таке ж там було до утворення сталінського Радянського Союзу в 1922, ми теж про це добросовісно забули.
До речі, залізна завіса Радянського Союзу по південних районах Закавказзя, по річці Аракс, зіграла з нашими думками злий жарт. Батумі й Поті особисто мені завжди здавалися глухим кутом, найвіддаленішим закутком Чорного моря, цікавим лише самим грузинам, а для Липи там починається «поміст» до самої Перської затоки.
Згадавши несподівано шляхи середньовічних караванів, і що Марко Поло повертався зі своєї мандрівки до Італії через сусідній Трапезунд (Трабзон), розумієш, що Липа правий, це зупинки старовинного торгового шляху, а не «тайожний тупик», яким його зробили комуністи, коли їм не вдалося загарбати Іран.
Ну й таке інше. Мапа світу Юрія Липи – це карти доялтинського й допотсдамського світу, де не було принципу нерухомості кордонів, і те, де буде Польща, не вирішували три діди в Лівадії, і Липа подає нам зразок саме такого мислення, не затьмареного подальшою Гельсінською угодою 1975 року, підписаною і дорогим Леонідом Іллічем і підступним Джеральдом Фордом і ще 33 європейськими країнами з Мальтою й Монако включно.
Угода, яку зараз пропонують Зеленському зять Трампа й Вітьков, знаменує собою остаточний крах гельсінських принципів непорушності європейських кордонів. Вони вже з 2008 року були доволі віртуальними, однак все ж примушували Росію плодити невизнані республіки в Абхазії та на Донбасі. Тепер навіть вигляд пристойності скинуто – окуповані області включаються в конституцію РФ. Мовляв, а що ви нам зробите? Це остаточна відмова від принципів «ядерного пату», що тривав 50 років.
Тим цікавіше звернутися до праць Липи, який не мав цього Потсдамського мислення, бо загинув у 1944, і для якого навіть 2 Світова – лише одна з череди воєн за переділ світу з середини 19 століття, і він бачить в них не тільки небезпеки, а й можливості для України.
Вірю, що такі можливості відкриються перед нами і зараз, як перед повоєнною Іспанією чи Фінляндією, хай навіть пропонований Трампом Зеленському договір дуже нагадує капітуляцію.
В мережі гуляє машинописний рукопис «Чорноморської доктрини», підписаний Липою «Одеса, 1942». Хоча фізично він в окупованій румунами Одесі тоді не був. Просто линув думками. Мені здається, було б непогано втілити його мрії і перевидати його працю в Одесі зараз. А там і можливості якісь відкриються.





Залишити коментар