Капітан Олександр Береза

Нігерійський письменник Чінуа Ачебе назвав «Серце пітьми» огидною і достеменно жалюгідною книжкою, а Джозефа Конрада «блядським расистом» (bloody racist). Одному ж студенту — напівамериканцю-напівкенійцю однокурсники докоряли читанням цього расистського твору і вимагали пояснень щодо такого вибору. «Ця книга вчить мене дечому про білих людей. Бачите, книжка насправді не про Африку чи чорношкірих. Вона про людину, що її написала. Європейця. Американця. Своєрідний погляд на світ», — пояснив своїм товаришам майбутній сорок четвертий президент Сполучених Штатів Америки Барак Обама. Обидва знайшли там те, що шукали і що було їм потрібне. Кожен знайде у Конрада щось своє, важливе, коштовне — варто лиш податись на пошуки.

Оцінку творчості Джозефа Конрада нехай дають літературознавці та літературознавки — то їхня робота. Для мене ж як пересічного моряка він — «один з нас». Ця фраза повторюється впродовж усієї оповіді «Лорда Джима»: «Він був одним з нас»… Одним з нас стає, за висловом Германа Мелвілла, «кожен нормальний, здоровий хлопчина з нормальною, здоровою хлопчачою душею, [котрий] якоїсь миті неодмінно починає марити морем». Юзеф Теодор Конрад Коженьовський починає марити морем з восьми років. Як він пізніше писав, на нього вплинула книжка Гюго «Трудівники моря». Дивний вибір, як для малюка. Та й зважаючи на те, що справжніх моряків там не було. Втім, було море. Море розбитих мрій та надій. Єдиний корабель відпливає з коханою головного героя, і той накладає на себе руки від нерозділеної пристрасті.

Може, тому в творах Конрада аж забагато самогубств і смертей. Втім, смерті оточували й супроводжували його змалку. Рано пішли з життя мати й батько. Він і сам, ще п’ятирічним, мало не помер від лихоманки по дорозі в Перм, куди заслали його батька за антицарську активність. Малому поставили п’явки, аби хоч трохи збити температуру. Лікар порадив утриматися від подальшої подорожі, бо дитина може не перенести цього й померти. Конвоїри, проте, запрягали коней, не зважаючи на благання матері. Батько категорично відмовився зрушити з місця. Поки тягнулась ця спірка, пройшло годин десять-дванадцять, що, напевне, й врятувало майбутнього мариніста. Врешті-решт місцевий чиновник таки примусив їх рушати далі, цинічно зауваживши: «Діти народжуються, аби померти». Як це перегукується з «пабєдно-маршальським» «Баби іщо наражают»! Юзеф не помер — видужав. Може, завдяки молитвам, що безперервно підносили Богу його батьки під час цієї жахливої подорожі, а либонь завдяки турботі рідних. Пізніше, вже у Марселі, двадцятирічний Конрад вистрілить собі в груди. Та про це — у свій час.

Після втрати батьків Конрадека, як його тоді називали рідні, виховують бабця та брат матері Тадеуш Бобровський. Саме подорожуючи з бабцею, дев’ятирічний Юзеф вперше побачив море в Одесі, а не у Венеції, як він пізніше писав у своїх «Особистих нотатках». (Як на мене, перекладена назва цього твору «Особова справа» віддає казенщиною і духом КДБ. Ну, то таке.) Та яка різниця, де і коли. Побачивши море, Конрад прикипів до нього і вже тоді вирішив стати моряком.

Шістнадцятирічний, він вирушив до Марселя. Не вірте, що він таким чином вирішив уникнути призову до російської армії. Підлітки цим не переймаються. У них романтики й жаги пригод повні груди. За нього це рішення прийняв дядько Тадеуш. Вже після того, як просив надати австрійське громадянство племіннику в 1873–1874 роках. Та, певно, була якась угода між Австро-Угорщиною та Росією щодо поляків. Особливо щодо нащадків бунтівників. І Юзеф ніколи не забував і не прощав зловісній імперії, яка нависала над його дитинством, рано забрала батьків і перетерла на порох його вітчизну — Польщу.

Марсель — місто оливок, апельсинів, сиру, вина, замку Іф, де страждав граф Монте-Крісто, Старого порту (Vieux-Port) з просоленими наскрізь морськими вовками, — для хлопця був сповнений подій, принад, пригод. Перший вихід у море на лоцботі — незабутні враження на все життя. Просолені моряки Провансу стають друзями й наставниками подальшого буття. Буття моряка, буття людини, що шукає свого місця у світі. А світ повний пригод. Конрад займається контрабандою, помірно випиває — помірно, бо в нього є мета, ціль, а коли так, то губити себе алкоголем принаймні безглуздо й нерозумно. Джозеф втрачає скриню, повну польських книжок та родинних фотографій. Дядько Тадеуш дав би йому доброго прочухана, якби мав таку нагоду. Натомість докоряє родинною легковажністю Коженьовських, висилає копії втрачених світлин і ще переказує гроші. Бо любить племінника, незважаючи на його безладність і безтурботність. Та й чого ще ждати від молодого хлопця, що вирвався у вільне плавання? Гроші, виділені дядьком Тадеушем на місяці, зникають за лічені тижні, а то і дні не знати куди. Втім, Юзеф — хоча тепер вже, мабуть, Джозеф — якось живе. Наймається на старенький 400-тонний барк «Mont-Blanc» і відпливає на Кариби. Потім були ще «Saint-Antoine» і «Tremolino». На цих суднах він заробляє менше, аніж отримує від дядька. Можливість реалізувати себе у мрії важить набагато більше, аніж якісь там статки. Втім, грошей катастрофічно не вистачає. На дядька покладатися було годі, отже, Конраду треба було шукати якесь джерело прибутку. І тут у пригоді став його капітан з «Mont-Blanc»: «Знаєш, друже, у мене тут непоганий бізнес, пов’язаний з доставкою деякого краму в Іспанію. Якщо хочеш, можна зірвати непоганий куш. Тільки потрібно вкласти якісь гроші». Джозеф вкладає тисячу франків і за деякий час отримує тисячу чотириста. Знову все віддає капітану, і той повертається ні з чим. Такий-от бізнес. Гроші конче потрібні, і Конрад позичає вісімсот франків у товариша. Все іде прахом в казино у Монте-Карло. Коженьовський повертається у Марсель, запрошує товариша на чашку чаю, аби розказати ці новини, і в передчутті ганьби, сорому від неможливості повернути позичені гроші, стріляє собі у груди. Тадеуш Бобровський отримує телеграму: «Конрада поранено вишліть грошей — приїздіть». Той приїжджає і, знаючи свого племінника як людину романтичну, безвідповідальну, гонорову, відлюдкувату і над усе — вразливу, проводить з ним два тижні, лікуючи його тіло й душу. Аби вгамувати й потішити польський гонор, домовились, що рану Конрадек отримав на дуелі. Схоже, що ця вигадка геть витіснила правдиві події. У вразливих людей таке нерідко буває. Коли молодший син Джон, побачивши той шрам, «який виглядав, начебто від рапіри чи абордажної шаблі», запитав, звідки він, Конрад відповів, що отримав цю рану під час дуелі. Ще дядько переконував племінника кинути ці морські забави, повернутися до Кракова й зажити нормальним життям. На це Джозеф відповів, що любить свою професію, не хоче й не буде міняти вибране ремесло. Стояв на цьому твердо — гонор, упертість і романтика.

Зважаючи на складнощі з дозволом на працю у Франції від російського консульства, що так і чатувало, аби загребти втікача до армії, було прийнято рішення податися під британський прапор. І щойно загоїлись рани — тілесні й душевні — Джозеф найнявся на пароплав «Mavis», який ішов на Константинополь, потім у Чорне, Азовське моря, порт Єйськ, де судно прийняло вантаж льняного насіння, і знов через Босфор і Дарданелли на захід. Ось воно, те, про що так мріялось, — Конрад потім напише, що з дитинства марив стати моряком, і неодмінно британським моряком. Втім, його перший досвід роботи в такому екіпажі виявився не дуже вдалим. Думаю, що тут далося взнаки те, що Коженьовський зовсім не володів англійською. Проте можу допустити, що в нього було те, що пишуть експерти з англійської мови наших крюїнгових агентств в анкетах моряків: «working English». Тобто знає команди на стерно, назву тих чи інших частин судна, такелажу. Але цього було мало. Конраду не подобався капітан, самого ж Конрада не любила вся команда. Коли 18 червня 1878 року «Mavis» прийшов до метрополії, матрос Коженьовський був списаний на берег з утриманням частини заробітку. За що така кара? Кажуть, що побився з капітаном — дався взнаки польський запальний характер і гонор. Втім, схоже, правди ми вже не дізнаємось.
Конрад вирушає до Лондона в пошуках роботи. Знову безгрошів’я, знову дядькова допомога зі звичними прочуханами і нотаціями. Вже менш ніж за місяць він наймається на «Skimmer of the Sea» — коастер, що бігає між Лоустофтом та Ньюкаслом. До кінця вересня судно зробило шість рейсів, Конраду цього вже було досить, і він знову приїздить у Лондон, щоб знайти собі місце на океанському судні. Англійська вже більш-менш. Кліпер «Duke of Sutherland» возив вовну з австралійського Сіднея на Лондон. Майже рік Коженьовський пробув там матросом. У «Дзеркалі моря» він описує свій досвід нічної стоянкової вахти в Сіднеї й особливості старпома, який полюбляв добре хильнути на березі. Пізніше вони знов зустрінуться в Австралії. Конрад командуватиме вітрильником, а старпом шукатиме роботу. Сумна зустріч, як на мене.

Конрад не поновлює контракт, коли судно повертається до Лондона. Екіпаж нарікає на його погану англійську. Окрім того, є така хвороба — ностальгія. Син Аполлона Коженьовського хоче побачитися з рідними й приїхати хоча б до Одеси чи бодай до Кракова. Але дядько Тадеуш категорично проти. Проти, бо лещата імперії безжально схоплять і вже не відпустять без армійської строкової служби. Так було з Тарасом Шевченком. «Перш за все стань британським підданим, а потім, дасть Бог, приїдеш», — пише Бобровський. Конрад цим не вдовольняється й намагається повернутися хоча б до Марселя — все ж ближче до батьківщини, теплі спогади про перші роки моряцької кар’єри. Він наймається на пароплав «Europa», що ходить на Середземку. Менш ніж за два місяці списується з нього і вже на початку червня 1880 року складає екзамен й отримує диплом другого офіцера. В «Особистих нотатках» він пише, що іспит тягнувся майже три години. Такій тривалій перевірці не підлягав жоден інший.

Незабаром Конрад отримує офіцерську посаду на «Loch Etive» — вовняному кліпері, схожому на «Duke of Sutherland». Йому пощастило. Для іноземця без будь-яких зв’язків і протекції отримати такий пост — за щастя. Щороку 1600 молодих людей отримували офіцерські сертифікати й намагалися реалізувати себе в цій ролі. Конрад згадує розчарування і зневіру, «коли намагаєшся знайти офіцерську посаду, не маючи на руках нічого, окрім лише новенького сертифіката. Несподівано цей папірець виявляється до сраки, й ти опиняєшся, як і був, ні з чим».

Через вісім місяців сходить на берег, і знову навалюється безгрошів’я. У нас побутує думка, що тоді й зараз моряки заробляли й заробляють шалені гроші. Насправді це не так. Матросом на «Duke of Sutherland» Джозеф отримував десь п’ятдесят шилінгів на місяць плюс харч. Англійські шахтарі чи прядильники на той час заробляли принаймні вдвічі більше. А для європейців то були грубі гроші. І тут стає зрозумілим, чому такі, як Коженьовський, ішли під британський прапор. За той десяток років, що Конрад провів у морі, кількість найманців з континенту в англійському флоті збільшилася більш ніж на тридцять відсотків — з 23 000 до 30 000. На ще нижчу зарплатню британці наймали азіатів, що відомі нам як ласкари. На відміну від європейських суден, на британських не було квоти на кількість громадян країни — носія прапора на борту. Але якщо моряки-іноземці — це добре для англійського судновласника, то чи вони є загалом благом для Британії? Втім, такі ж питання актуальні зараз щодо українських і не тільки моряків, які працюють під іноземними прапорами.

Під гнітом нестатків і відсутності роботи за чотири місяці берегового життя Джозеф пише листа Бобровському, що, мовляв, його судно «Anna Frost» зазнало кораблетрощі й геть усі речі пропали. На щастя, самому вдалось врятуватися, хоча й пробув деякий час у лікарні. Він просить вислати хоча б десять фунтів. Дядько висилає гроші, разом з тим дещо здивований, чому судновласник не компенсує втрати принаймні офіцерів, адже корабель має бути застрахованим. Безперечно, це був найперший гонорар, отриманий Конрадом за придуману історію.

«Anna Frost» — вигадане судно. В Регістрі Ллойда значиться лише «Annie Frost». Вона вийшла з порту Лондона в навколосвітню подорож 31 липня 1881 року, незадовго до того, як було написано листа. Коженьовський у списку екіпажу не значиться, й саме судно поки що благополучно лишалося на плаву. Воно врешті-решт потонуло в цьому рейсі, та більш ніж за рік, вже на підході до рідних берегів. Може, майбутній письменник-мариніст і планував туди найнятися, та не вийшло.
Врешті-решт 19 вересня він знайшов собі місце другого помічника на 425-тонному барку «Palestine», що планував доставити вугілля до Бангкоку. І судно, і капітан були старенькими й геть зношеними, з чого можна зробити висновок, що не від хорошого життя Коженьовський прийняв цю посаду. До того ж для капітана це був перший рейс у цій іпостасі, хоча й було йому майже шістдесят. Зарплатня була мізерна. Тоді, як і зараз, вона залежала від компанії, судновласника, типу судна, району плавання. Найвища оплата була на пароплавах та пасажирських суднах. Особливо на тих, що курсували в Атлантиці. Вітрильники, що пензлювали собі на схід, значились у найнижчому ранзі. Все з «Palestine» не складалося. У Ньюкаслі, де барк вантажився вугіллям, його протаранив пароплав. З виходом в море налетіла шалена буря. Зірвало вітрило, відкрилась теча. Не було іншого виходу, окрім як зайти на ремонт у Фалмут. Ремонтні роботи тривали майже дев’ять місяців. Конрад примудрився за коротку відпустку з’їздити до Лондона і просадити свою тримісячну зарплатню. Втім, повернувся вчасно на борт з повним зібранням творів Байрона. Нарешті 17 вересня 1882 року знялися в рейс. Все йшло добре й неспішно до 11 березня, коли на підходах до протоки Банка не повалив дим з трюму. Горів вантаж вугілля. Частину його перештивали за борт, трюм залили водою, та це не припинило пожежі. І не могло — дивно, але вода лиш сприяла горінню. 14 березня барк вигорів ущент, а екіпаж врятувався на трьох шлюпках.

Загалом Конрад описав це у своїй повісті «Юність». «Palestine» тут названо «Judea». Дещо прикрашено, дещо змінено. Імена ж капітана й старпома не мінялись. Це не звіт про ті події, це радше спомин про юність. Одне Конрадове зауваження варто згадати. Він пише: «Я подумав, що кину цю компанію за першої-ліпшої нагоди». Якого моряка не навідувала така думка за схожих, і не тільки, обставин?!

До того, як отримати старпомівський диплом, Джозеф Конрад пропрацював ще на двох вітрильниках — «Riversdale» та «Narcissus». З «Riversdale» він списався в Мадрасі (нині це Ченнаї), бо не зійшовся характерами з капітаном. Вже за одинадцять днів, 28 квітня, наймається в Бомбеї на «Narcissus», який знімається на Європу. 17 жовтня 1884 року сходить на берег у Дюнкерку й повертається до Англії, де 3 грудня отримує бажаний диплом старшого офіцера. Екзамен він складає з другої спроби. Навіть з відповідним сертифікатом Конраду Коженьовському не вдається найнятися старпомом, і він підписує контракт другого штурмана на «Tilkhurst» — 1500-тонному вітрильнику. Тут Джозефу пощастило з капітаном. Таке трапляється на флоті, коли зовсім різні моряки — за віком, досвідом, національністю, вихованням, філософією — знаходять спільні інтереси й погляди. Тут народжується відома з пісень та легенд безкорислива морська дружба. Коли судно повернулось до британських берегів і далекосхідні рейси були позаду, капітан Блейк щиро сказав Коженьовському: «Якщо будуть проблеми з наймом, пам’ятай — допоки в мене буде судно, то ти також матимеш там посаду». На жаль, це був останній рейс капітана Блейка, він уже був хворим, і Джозеф пізніше відвідав його вдома. Ще одна печальна зустріч. Більше вони не бачилися.

Для Конрада в Лондоні, як і для будь-якого чужинця, життя було непростим. Він помишляв податися в бізнес (а який моряк не проходив через цю стадію у своєму житті) — планував зайнятися китобійним промислом, та не склалося. Наразі ж перед ним стояли два завдання: натуралізуватися й отримати капітанський диплом — плавцензу вистачало, знання також були. У 1886 році обидві цілі було досягнуто. У серпні він отримав підданство, а в листопаді — капітанський сертифікат. Знов, як і зі старпомівським атестатом, довелося екзаменуватися двічі. Та яка в біса різниця! За вісім років пройти шлях від майже німого (у сенсі знання англійської) матроса до сертифікованого капітана до снаги не кожному.

Маючи на руках капітанський диплом, Конрад міг би пошукати собі судно, яким би й командував, та хронічне безгрошів’я примусило погодитись у лютому наступного року на посаду старпома на «Highland Forest» — однотисячному вітрильнику. Судно стояло вмерзле у води порту Амстердам і чекало на прибуття капітана та вантажу призначенням на яванський Семаранг. Джозеф поки що був відповідальним і за корабель, і за завантаження. Із завантаженням вийшло не зовсім добре. Кожне судно має свою специфіку, яку конче треба знати, а старпому — у першу чергу. Конрад в особливостях «Highland Forest» чи то не розібрався, чи не хотів у них вдаватися, чи то не знав їх взагалі. А може, ще перебував у ейфорії від отриманих капітанських еполетів. Так чи інак вітрильник було завантажено з надмірною остійністю. Незабаром прибув і капітан Джон Маквір, який був знайомий з властивостями корабля, та міняти що-небудь було вже запізно. Він лиш зауважив: «Матимемо веселі деньки на цьому переході, можу поспорити». І був правий. Хитавиця була стрімка, різка, сильна. Зривало навіть частини рангоуту. Одна з них влучила старпомові у спину, і Конрад змушений був лишитися в сінгапурському шпиталі. Він описав це двічі у своїх творах. У «Дзеркалі моря» про себе, і в «Лорді Джимі» про головного героя. Майже слово в слово.

Як у часи, коли там бував Джозеф Конрад, так і зараз Сінгапур — особливе місце і місто. Китайці, індуси, малайці, європейці — кого тут тільки нема! За останню сотню років, мабуть, побільшало останніх. Воно й не дивно. Сінгапур вабить. Він кипить, вирує. Зараз туристичні місця, такі як Чайна-таун, завмирають десь опівночі, аби знов наповнитись юрбою вранці, проте в Гейлані життя клекоче й буруниться весь час. Від фудкортів несуться пахощі екзотичних, дивовижних страв, натовп у броунівському русі гомонить і сміється, жриці кохання в очікуванні клієнтів наспівують котячими голосками щось з репертуару «Beatles», над усім і усіма в душному, вологому повітрі витає сморід дуріана. Мало що змінилось за цей час у дітищі Стемфорда Раффлза.

У своїх роздумах Конрад приходить до наміру осісти тут на деякий час. Екзаменатор на останньому іспиті зауважив, що настає епоха парових машин, вітрильники відходять у минуле. А тут пароплавів було немало — ослаблих, виснажених, зношених. Та все ж таки! Знайти собі місце на такому судні було набагато легше, аніж у Британії. Та й конкуренція не така шалена. От тільки зарплатня недотягує до британських стандартів. Втім, і витрати тут набагато менші. Для Коженьовського це був гарний шанс. Він наймається старпомом на старенький пароплав «Vidar», де окрім нього ще три європейці — капітан Джеймс Крейґ та механіки Джеймс Аллен і Джон Нівен. Решта тринадцять — азійські ласкари. Маючи хист до вивчення мов, Конрад, за свідченням капітана Крейґа, досить швидко оволодів малайською, хоча й розмовляв з акцентом, втім, як і англійською. «Vidar» курсував між портами Борнео та Сулавесі й за чотири тижні повертався до Сінгапура, аби знов знятися в рейс. Ці води й зараз лишаються досить небезпечними: піратство — прибутковий бізнес. «Vidar» щасливо уникав атак морських розбійників, бо успішно співпрацював з корсарами. Нелегальні перевезення зброї, поставка рабів на Борнео давала непоганий прибуток власнику-арабу. Голландський консул в Сінгапурі назвав десяток кораблів під британським прапором, причетних до нелегальних оборудок. На першому місці стояв «Vidar». Чи були насправді в мішках фініки або каучук, як то значилось у коносаментах, що підписував старший помічник Коженьовський — відповідальний за вантаж, чи там було щось зовсім інше? А пасажири справді були паломниками та їхніми служками? Запитання риторичні. Конрад міг не знати про вміст вантажу, як і зараз ми не в змозі перевірити, що там насправді в контейнері — коробки з креветками чи крадені авто. За маніфестами — все ж таки креветки. Проте майже через десять років письменник підтвердив, що знав про контрабанду зброї. Про работоргівлю не казав нічого.

Монотонність й одноманітність рейсів набридає, і тридцятирічний Конрад у січні 1888-го списується з судна в Сінгапурі. Проте ця монотонність і одноманітність протягом чотирьох з гаком місяців дала йому більше сюжетів для творів, аніж будь-який інший період життя. Події приблизно половини його творів (шість романів, більш ніж десяток оповідань та новел, велика кількість спогадів) відбуваються у Південно-Східній Азії.

Він поселяється у матроському домі та планує повернутися в Європу. Може провідати дядька Тадеуша в Україні. Та як там кажуть про наші плани й про Бога? За два тижні капітан порту Сінгапур Генрі Елліс отримує телеграму від британського консула з Бангкока, що потрібен капітан замість померлого в морі на борту вітрильника «Otago». Конрад Коженьовський хапається за цю пропозицію. Чому затвердили його — без досвіду, хай і з належними, та все ж таки недостатніми знаннями? Ті, що осіли в Сінгапурі, вже звикли до розміреного, спокійного життя в шезлонгах, зі слухняними матросами-ласкарами і знайомим маршрутом. А тут чимало клопоту, багато роботи, вітрила — забагато вітрил, гонористі моряки-європейці. До біса такий найм!

На «Otago» не все було гаразд. Покійний капітан був ексцентричною особою — наказував при сприятливому вітрі без видимої причини прибрати вітрила і лягти у дрейф, чудернацькі розпорядження й команди дивували екіпаж. Гра на скрипці була основним його заняттям на борту. Часом він грав усю ніч, а вранці віддавав незрозумілі команди. Раптом чомусь викинув скрипку за борт. І помер. Покійник лишив неоплачені рахунки, нотатки про хабарі під час докування, гарантійні листи трирічної давнини — все у безладі складене у футлярі скрипки. Була також рахункова книга, заповнена не цифрами, а віршиками фривольного штибу, а ще фото померлого в компанії жіночок у дивному вбранні. Більшість екіпажу хворіла на лихоманку, дизентерію, холеру. Хініну на борту майже не було.
Капітан Коженьовський виводить барк з Бангкока і прямує на Сінгапур.

Жахливий, страшний рейс. «Otago» ніяк не міг відірватись від Бангкока і вийти із Сіамської затоки — замало було вітру. Ходили чутки, що то прокляття покійника-капітана. Тритижневе плавання замість чотирьох-п’ятиденного було справжнім нічним кошмаром. Хворі моряки мерли кожного дня, і на прихід у сінгапурські води на ногах трималися лише Конрад і кок. Все це описано в його «Межі тіні» — «The Shadow Line».
Набравши новий екіпаж, «Otago» вирушає на Сідней, а потім курсує між австралійськими портами та Порт-Луїсом на Маврикії. Якось він там застряг на півтора місяця в очікуванні мішків, запаси яких згоріли на місцевому складі. Капітани суден, що також потребували тих мішків, щоранку приходять у портову контору, аби прояснити ситуацію і перспективу. Просолені, в солом’яних брилях — бо спека — чи в пом’ятих кашкетах з покритими благородною пліснявою мідними кокардами-крабами, з невідмивним дьогтем під нігтями. Такі собі морські вовки, якими вони і є.

Капітан Коженьовський об’являється на це рандеву в костюмі-трійці, у капелюсі-котелку, лайкових тонких пальчатках, з паличкою з позолоченим вершечком і своїм виглядом захвату в колег не викликає. Його поза очі називають Russian Count. Можливо, ще й обігрують це прізвисько. Конрад же приємно збавляє цей час, фліртуючи з двома місцевими панянками — двадцятишестирічною Ежені, родичкою колеги-капітана французького флоту, та сімнадцятирічною Аліс, дочкою місцевого портового службовця. До того ж франкомовне середовище бадьорить Конрада — схоже, він скучив за французькою, якою чудово володів з дитинства. За пару днів до відплиття барка він сватається до Ежені, та виявляється, що та заручена з місцевим аптекарем, за якого невдовзі й виходить заміж. Решту часу Джозеф проводить на борту, уникаючи виходу на берег. Пише прощального листа, дякує за гостинність і зауважує, що вже, напевне, побачитись не доведеться. Багато чого з подій на Маврикії увійшло в його «Посмішку Фортуни», хоча Конрад і заперечував, що це нотатки з власного досвіду. Дружина письменника Джессі, навпаки, вважала, що твір базується на фактах, і казала, що Конрад дорікав їй ревнощами до Аліс.

Так чи інак 22 листопада 1888 року «Otago» виходить з Порт-Луїса на Мельбурн, де на Конрада чекає лист від Тадеуша Бобровського, в якому той натякає, що варто було б побачитися, бо вже старий, а життя коротке. Коженьовський, втім, не поспішає. Робить короткий рейс між австралійськими портами, а коли власники планують черговий рейс на Порт-Луїс, просить їх послати судно в Південно-Китайське море чи хоча б у той бік. Ті відмовляють капітану. Але можливо, що Конрад у будь-якому разі вирішив повернутися до Європи, про що в листі від керівників компанії, датованому 2 квітня, він і прочитав: «…цей дочасний розрив нашої співпраці є виключно за Вашим бажанням, оскільки Ви зібрались до Європи…».

Повернувшись до Лондона в травні 1889 року, Конрад налаштувався відвідати дядька. У «Сєнатскіх вєдомостях» було опубліковано, що він уже не є суб’єктом Російської імперії, отже, дорога відкрита. Та виявилося, що не все так просто. Потрібна віза, а для неї — купа паперів, дозволів, довідок. Тяганина тривала місяці. Коженьовський якось перебивається — щось заробив за минулі два з половиною роки плавання на «Vidar» та «Otago», невеличкий прибуток дають колись вкладені у компанію «Barr, Moering & Co» 350 фунтів. Та гроші тануть, і треба знов шукати роботу. А роботи — катма. Така знайома ситуація для будь-якого моряка і зараз! Конрад дуже влучно описав її двома фразами: «…я почав шукати судно — здається, це найважча в світі робота. Та судна в мій бік і не поглядали». Ті нечасті вакансії, що траплялись, відходили більш досвідченим, бувалим і тертим капітанам. А якщо й потрібен був молодий — таке теж трапляється, — то віддавали перевагу корінним британцям, а не якимось там прийшлим — хай і шляхетним.

У пошуках найму Конрад у листопаді опиняється в Антверпені. Для пересічної людини Бельгія й Британія — відмінні одна від одної, а Лондон і Антверпен — різні міста. Для моряків — то міста-близнюки, міста-побратими. Та й розділяє їх вузенька смужка вод Ла-Маншу. На той час Антверпенський порт був, мабуть, найбільшим на континенті. Та й там капітану Коженьовському не пощастило. Він вирушає до Брюсселя, відвідує компанію, що займається дослідницькими роботами у Конго — бельгійській колонії. Один з можливих варіантів роботи — посада капітана невеликого пароплава, що курсує між Леопольдвілем (нині — Кіншаса) та Стенлі-Фолзом (тепер — Кісангані) більш ніж за тисячу миль вище по течії. Завдання — заходити по маршруту до різних факторій і забирати різноманітні товари — в основному слонову кістку. Ця недавно створена компанія «Société Anonyme Belge du Commerce du Haut-Congo» (скорочено — SAB) швидко розвивалася і мала потребу в капітанах, але, на жаль, окрім цієї вакансії, поки що нічого не було. У майбутньому ж компанія буде рада такому капітану, як Коженьовський, у своїх лавах. Джозеф знову відчув безперспективність і безнадійність пошуків. Подальші його листи-запити лишаються без відповідей.
Нарешті на початку лютого 1890 року Юзеф Теодор Конрад Коженьовський отримує російську візу. Пакує валізу і вирушає на батьківщину, аби зустріти близьких йому людей, з якими не бачився більш ніж п’ятнадцять років. По дорозі зупиняється в Брюсселі, аби знов, про всяк випадок, відвідати офіс SAB. Там його запевняють, що для капітана Коженьовського у квітні гарантовано буде місце на одному з суден компанії. У піднесеному настрої продовжує подорож. Додому? У гості? Все ж таки до сім’ї, що лишилась, до рідних місць, до свого коріння. Три дні у Варшаві, два у Любліні, а потім — до дядька в Казимирівку. Зустрічі, обійми, розмови. Рідною польською він вже теж розмовляє з акцентом, начебто якийсь лондонський сноб. Його там так і звуть. Два місяці пролетіли швидко. Не вистачило часу навідатись до Кракова, де похований батько. У 1914-му, напередодні Великої війни, він приїде туди вже із сім’єю — дружиною і двома синами. На могилу Аполлона Коженьовського прийде зі старшим сином Борисом. Той єдиний раз побачить, як батько падає на коліна й молиться. Цей момент ні в «Особистих нотатках», ні в будь-яких інших записах Конрад не позначить. Надто він інтимний.

Перебуваючи в Україні, Джозеф отримує листа з Бельгії. Терміново потрібен капітан на місце померлого… Капітана вбили африканці. Знов чиясь смерть. У Конрада були ще досить свіжі, недавні спогади про «Otago» і тамтешнього капітана. Втім, він не відхиляє пропозиції, підтверджує свою готовність на квітень і терміново виїздить до Брюсселя, де підписує контракт на три роки. Та й куди діватись? Пароплавом Конрад вирушає до місця роботи.
Поступово запал і захват від отримання роботи проходить, капітану Коженьовському відкриваються нові факти, від яких стає не те щоб моторошно, але все ж якось незатишно. Це його хвилює. Наприклад, шістдесят відсотків працівників компанії повертаються до Європи, не пробувши у Конго й пів року — лихоманка і дизентерія. Решту відсилають менш ніж за рік, аби ті не померли — це зіпсує статистику та імідж компанії. Загалом трирічний термін відбуває десь відсотків сім. Чи справді це налякало гонорового поляка, вкритого англійським снобізмом? Принаймні він тепер знав ризики й небезпеки, які на нього чекали в тому серці пітьми і про які йому нічого не сказали в Брюсселі. Така практика замовчування не померла з плином часу. Підписуєш контракт у райдужному настрої, а коли агент доставляє тебе на судно, то дивуєшся — під впливом яких антидепресантів розписувався в паперах!

Нарешті 13 червня капітан Коженьовський зійшов на берег в Матаді — порту в гирлі ріки Конго. Звідти з караваном носіїв мусив вирушити пішки до Леопольдвіля, де на нього чекало командування пароплавом. Стартувати мали дев’ятнадцятого. Але щось там пішло не так, і вирушили у більш ніж трьохсоткілометровий трек двадцять восьмого. За сприятливих умов така подорож триває двадцять днів. Восьмого липня дісталися до Маньянги — містечка приблизно на половині шляху. Тут відпочивали й набиралися сил. Більшість європейців каравану вже встигло познайомитися з лихоманкою. Конрад теж. Давалися взнаки туманні ранки, виснажливо спекотні дні, сирі, холодні ночі, всюдисущі москіти. Сама ж дорога від Матаді до Леопольдвіля була вузькою. Постійна нестача води, неможливість знайти пристойне місце для табору, аби нормально відпочити. Або якесь болото, або відкрита місцина під розжареним, пекельним сонцем, адже відпочивали зазвичай удень. Іноді натрапляли на людські трупи й скелети, що теж не додавало оптимізму. Вже під кінець цього виснажливого маршу мало не стався бунт серед носильників. Першого серпня нарешті дістались Кіншаси.

І тут сталося те, що сталось. Пароплав «Florida», яким мав командувати капітан Коженьовський, був на ремонті. Кінця-краю тому ремонтові не було видно. Тривав він два місяці, як з’ясувалося потім. Отже, управитель, невдоволений тим, що Конрад запізнився, відправляє його старпомом на «Roi de Belges» — навіть не пароплав, а таку собі двадцятиметрову колісну парову баржу, на кшталт тих, які курсують по Міссісіпі. П’ятнадцятитонна шкаралупа, окрім Джозефа, вмістила у собі датського капітана Людвіґа Коха, бельгійського механіка, трьох агентів компанії і двадцять п’ять африканців екіпажу. Третього «Roi de Belges» відправляється вгору по течії до Стенлі-Фолза.

Цікава деталь: Конрад ніяк не коментує й нічого не пише про звичаї місцевих, про взаємовідносини з ними. Навіть про африканських матросів майже ні слова. Що це, європейська параноя, страх перед раптовим нападом з гущавини джунглів? У його далекосхідних історіях тамтешні мешканці представлені яскраво й цікаво. А тут, у нетрях Африки, долаючи сильну течію, білі й чорні, що складали екіпаж, мусили діяти разом однією командою, одним цілим, аби виконати завдання, аби лишитися живими. Хтось мусив нарубати дров, аби запустити котел і рухатися далі, комусь треба було дістати щось їстівне — нарвати бананів чи піймати рибу, хтось мав стояти біля стерна…

Першого вересня «Roi de Belges» прийшов у пункт призначення. Як і в «Серці пітьми», вони мали забрати агента компанії, що захворів, і вивезти його до Леопольдвіля. Занедужує і капітан Кох. Капітан Коженьовський бере командування на себе і веде суденце вниз по річці. Агент помирає на десятий день після відплиття зі Стенлі-Фолза. Двадцять четвертого пароплавчик уже в Леопольдвілі. «Florida» ще ремонтується, капітанської вакансії для Конрада немає, позаяк відносини з головним місцевим менеджером далекі від нормальних. Той не любить англійців, а Юзеф Теодор Конрад Коженьовський у його очах є правдивим британцем. Перспектива змарнувати три роки на якихось жабодавах, постійно зазнавати ризику схопити лихоманку, дизентерію або стрілу туземця у груди чи спину, та ще й з меншою зарплатою, бо капітанство не світить, змушує Конрада розірвати контракт з бельгійцями і на початку січня 1891 року повернутися до Лондона. Типова поведінка доведеного до відчаю моряка.

Вернувшись з Африки, тридцятитрирічний Юзеф Коженьовський більше місяця хворіє. Набряклі ноги, ревматизм, подагра, відголоски лихоманки. Добре, що дизентерія лишилася в Конго. Окрім того, він був виснажений ментально. Дивно, враховуючи колишню спробу самогубства, що Конрад більш-менш прийшов у відносну норму і вже в лютому знов шукає роботу. На жаль, він переоцінює свої сили та можливості. Знову лікарняне ліжко ще на місяць. Знову повертаються африканські кошмари. А тут надходить пропозиція прийняти командування пароплавом, та стан такий, що погодитись неможливо… Конрад їде на лікування до Швейцарії і повертається в Лондон у середині червня у більш-менш задовільному стані здоров’я. Як фізичного, так і душевного. Та впевненості в тому, що зможе впоратися з роботою в морі, немає.

Однак у листопаді йому пропонують посаду старпома на кліпері «Torrens», і Коженьовський приймає цю пропозицію. Та як же було не погодитись! Найкращий і найшвидший на той час вітрильник, що регулярно курсував між Британськими островами й Австралією, недарма заслужив прізвисько «the wonderful Torrens» — «казковий Торренс». Є такі кораблі — кораблі-мрії. Про них не тільки мрієш, вони сняться. А якщо ти й гадки не мав про такого красеня і раптом потрапляєш на нього, бачиш, який він зграбний, спритний, зручний, комфортний, то закохуєшся в нього, як у свою єдину, і на все життя. Недарма «судно», «корабель» у англійців — жіночого роду. Хто, як не вони, розуміється на цьому! «Тhe wonderful Torrens» був комфортним судном не тільки для пасажирів, а й в управлінні, маневруванні, швидкості — у тому, що так цінують моряки. Протягом п’ятнадцяти років — з 1875-го по 1890-й — під командуванням капітана Енджела «Torrens» був «безсумнівно одним з найуспішніших суден… і найулюбленіших серед пасажирів до Аделаїди», як зауважив відомий знавець вітрильного флоту Безіл Лаббок.

Двадцять п’ятого листопада 1891 року старший помічник кліпера «Torrens» Юзеф Теодор Конрад Коженьовський вийшов у рейс на Аделаїду під командуванням капітана Коупа. Капітан Енджел пішов у відставку і, як казали моряки, забрав удачу і щастя кліпера з собою. Вояж, який «Torrens» зазвичай долав за сімдесят чотири дні, тривав повних дев’яносто п’ять. Правда, рейс пройшов спокійно, без пригод. Конрад на це все не зважав. Понад два роки не дихав він на повні груди морським пряним і солонкуватим повітрям, погляд його не впирався в тонку, майже невидиму, мовби зварену вправним зварювальником лінію, що відділяє небесний купол від океанської поверхні. Понад два роки, не враховуючи лічених тижнів, проведених у мальовничій Україні, він тинявся димними джунглями мегаполісів та гнилими конголезькими хащами. Мало-помалу він одужує, приходить до тями. Та все ж «африканські сувеніри», як він їх називав, нагадують про себе. На підході до Аделаїди вже в січні 1893 року в нього стається напад лихоманки. Він бере недільну відпустку і проводить її в горах поблизу. Хоча й не Швейцарія, та все ж таки гірське повітря іде йому на користь. Старпом Коженьовський повертається на «Torrens» до служби, яка не тільки добре оплачується, а й приносить задоволення. Тому, повернувшись до Британії, Конрад лишається на судні, його ім’я — в судновій ролі.

Двадцять п’ятого жовтня 1892 року «Torrens» знов знімається на Аделаїду. І тут, як це часто трапляється в моряків після певного часу на борту, на Джозефа навалюється спустошеність і порожнеча. Начебто все гарно — улюблена робота на знаменитому вітрильнику, повага і шана команди, капітана й пасажирів, пристойні умови й винагорода, та в душу вже закрався шашіль, що точить її, не дає спокою. Це притаманно амбітним, гоноровим натурам. Коли судно в гарному стані — кажуть, що то хороший капітан, а коли судно занедбане — старпом геть негодящий. Перспектив командувати кліпером — рівно нуль. Капітан Коуп нескоро відійде на покій і звільнить місце, а лишатись старпомом, маючи на руках капітанський диплом і в недалекому минулому командувавши судном, — якось не комільфо. Була, правда, якась мить надії, коли Коуп обмовився, що планує перейти на пароплави, та невдовзі він передумав і лишився. Додайте до цього те, що найшвидший вітрильник дійшов до Аделаїди тепер уже за дев’яносто сім діб. Яка ганьба! Ця крапелька розчарування теж додала певної ваги у рішення, яке приймає Коженьовський, коли «Torrens» повернувся до Лондонського порту.

Двадцять шостого липня 1893 року старший офіцер Коженьовський списується і невдовзі від’їздить до дядька в Україну. Там його наздоганяє один з «африканських сувенірів», і як результат — п’ять днів у ліжку. Знов у Лондоні в кінці вересня Конрад кожного дня о п’ятій вечора в пошуках роботи навідується до Асоціації капітанів на Фенчерч-стріт. Роботи катма. Секретар асоціації капітан Фрауд намагається допомогти і врешті-решт у кінці листопада пропонує посаду другого офіцера на пароплаві «Adowa». Одна з умов — знання французької, бо судно зафрахтовано франко-канадською компанією і планує перевозити переселенців-колоністів із Франції до Канади. Для Конрада французька — друга рідна мова. Він хапається за цю пропозицію, хоча й не полюбляє пароплави. «Adowa» приходить у Руан і стає на якорі в Сені навпроти оперного театру — самий центр міста. Ще в Лондоні на судні встановили чотириста шістдесят ліжок для майбутніх емігрантів, лишилось тільки взяти їх на борт. Та щось пішло не так, всю зиму пароплав простояв на якорі, судновласники судилися з фрахтувальниками, екіпаж нудьгував. Конрад кидає весь цей бедлам, а в Лондоні на нього чекає звістка про смерть дядька Тадеуша. Хоча й очікувано, та все ж… Вже ніхто не назве його Конрадеком, не окликне «пане-брате!», не напише в листі «мій любий хлопчику»… Якщо в таких випадках рвуться нитки, якими зшиті близькі, кревні, то у моряків обриваються канати. Та якірна линва, що з’єднувала Коженьовського з рідними, розірвалась, Конрада понесло в нове життя, бо і в море як капітан, як моряк він уже ніколи не вийде. Він цього ще не знає і тому тримається за свою професію, ходить у пошуках найму ще довгих п’ять років, але все марно… Сімнадцятого січня 1894 року Юзеф Теодор Конрад Коженьовський сходить у Руані по трапу «Adowa» на берег і закінчує свою морську кар’єру.

Починається нова — всесвітньо відомого письменника Джозефа Конрада. Думаю, що у зміні імені зіграло роль серед іншого те, що воно було заважким для англосаксів. А коли твоє родове наймення викривлюють і спотворюють, то це щонайменше дратує. Навіть моє, досить просте, примудрялися писати як Берза, Бреза, Берез, Бероуз, а якось навіть Берідзе. А ви кажете Коженьовський (Korzeniowski)! Ось лише декілька з перекручень: «Duke of Sutherland» — C. Kokenowski; «Europa» — K. Koreinowski; «Loch Etive» — Konrad Korzen; «Palestine» — C. Kerzeniowski; «Narcissus» — Conrad Korzewienski; «Tilkhurst» — Conrad Kokeniokth; «Vidar» — J. C. Korzeniowskir. Не знаю як, але й на надгробку письменника ім’я теж має помилку. Зверху епітафії «Sleep after toyle, port after stormie seas, / Ease after warre, death after life does greatly please» маленькими чорними літерами написано: «Joseph Teador Conrad Korzeniowski». Хоча правильно — Teodor Konrad.

На цьому можна й закінчити, адже тут про моряка — не про письменника. Хоча якою б мовою він не писав — успіх був гарантований. Його хрещеним батьком був відомий польський письменник Юзеф Крашевський, отже, доля Конрада була визначена ще в грудні 1857 року. Втім, варто подивитись хоча б на пару його творів очима моряка. Конрадові морські історії правдиві, житейські, актуальні й тепер — у двадцять першому сторіччі. Так, він писав про вітрильники, їхні екіпажі, про харизматичних (і не дуже) капітанів. Але ж це не романтика! Це — про людей. Про людей, що потрапляють у складну, непросту, критичну ситуацію. І про те, як вони поводяться за цих обставин. А де, як не на флоті, такі ситуації трапляються майже щодня? Тут видно, у кого нутро гниле, хоча на вид міцний, надійний хлопець, а на кого можна покластись у скруті, довірити своє життя, хоч у повсякденні цей тип може бути просто нестерпучим.

Кажуть, що Конрад на зламі ХІХ й ХХ сторіч не зміг прийняти прогресу, що насувався на вітрильний флот. Йому не до душі була інновація Роберта Фултона. Мовляв, через це письменник і пішов з флоту. Я так не думаю. Проте в 1924 році, зійшовши по трапу сучасного пароплава «Majestic» у Саутгемптоні після подорожі до Сполучених Штатів Америки, він зауважив: «Це не кораблі Це локомотиви». Втім, він не те щоб зневажав або ігнорував екіпажі пароплавів, ні — радше ставив на щабель нижче за вітрильні екіпажі. На його думку, у вітрильників (тут я маю на увазі людей — команду вітрильного судна) є те відчуття єдності з морем, вітром — стихією, де всі вони разом зі своїм кораблем перебувають не тільки в гармонії, а ще й виспівують свою мелодію. Завдяки цьому близькому контакту можна передбачати, провіщати поведінку судна. А от на пароплавах — не те. І якщо тамтешні навігатори ще якось підтримували й підтримують цей зв’язок, то машинна команда, оглушена гуркотанням двигуна, не чула навіть зміни тональності свисту вітру. Чи не звідси й пішло тихе протистояння штурманів та механіків — «рогатих» та «маслопупих»?

І якщо вже мова зайшла про морські вирази, жаргон, то згадується слово «шланговатись». Є солоний еквівалент цього слова з боцманського вокабуляру — та це не тут. Смисл його в тому, щоб створювати видимість бурхливої діяльності або взагалі її уникати. Англійський відповідник — «sogering». Класичний приклад такого шланговання описано в Конрадовому «Негрі з “Нарциса”». Джеймс Вейт об’явився хворим і відлежується в койці майже протягом всього рейсу. Решта ж його товаришів надривається й ризикує життям, поміж іншого, щоб визволити його під час шторму із заблокованої каюти. Тут несуттєво, що Конрад тримає читача у напрузі до останнього — хворий Джеймс чи ні. Як на мене, то маємо явні ознаки ухиляння від роботи — шланговання. Сумніви проходять, коли Вейт каже, що готовий стати до роботи. До прибуття залишається декілька днів, а в порту чекає виплата. Чом би й не попрацювати якийсь тиждень? До речі, у наші дні, коли стає відомо про постановку в док, заводський ремонт або інші непередбачувані роботи, у деяких моряків прокидаються застарілі болячки чи виникають нові. Вони зі скорботним виразом лиця просяться на прийом до лікаря в першому-ліпшому порту, де розповідають жахливі, моторошні історії про своє самопочуття. Тим чи іншим чином вони отримують рекомендації або обмежитись легкою роботою, або продовжити лікування вдома — залежно від дипломатичних здібностей, хисту моряка та настрою, гумору і корумпованості лікаря. Шедевром одного з таких візитів була рекомендація одного китайського ескулапа: «Здатен виконувати свої обов’язки. Постільний режим протягом тридцяти днів». Якраз починалась місячна судноремонтна епопея.

Моряк, як і всякий інший, шукає вигоди, зиску. Буває так, що ця гонитва призводить до катастрофи. І знов приклад у Конрада — «Кінець неволі», де майже сліпий капітан Воллей управляє «Софалою», аби здобути 500 фунтів, що конче потрібні його дочці. Це благородно — допомагати своїм рідним та близьким, і капітан викликає симпатію, але факт залишається фактом — його проблеми, потреби переважають все, навіть здоровий глузд. Врешті-решт таємне стає явним, «Софала» наскакує на рифи, і капітан Воллей, щоб уникнути ганьби, залишається на судні, що тоне. Коли я складав екзамен на старпома, один мій приятель запропонував поміч у швиденькому отриманні капітанського диплома. Ціна питання — триста доларів і недільний термін виконання замовлення. На той час я вже заплатив десь близько двадцяти баксів у касу ЧМП, більша частина «бігунка» була вже підписана, ну і, звичайно, острах перед ганьбою, безчестям утримав мене від необачливості.

Стосовно ж капітанів, то тут один з найкритичніших переломних моментів — перетворення досвідченого, бувалого старпома в жовторотого капітана. Ти начебто входиш у світло софітів, кожний твій крок, вчинок — під прицільною увагою. І насамперед того ж старпома. Може, твого приятеля, товариша по чарці… Ось про це й Конрадова «Межа тіні». Я б радив читати її всім новопризначеним капітанам. Кожен побачить і знайде там щось для себе і, переступивши цей кордон затінку, вже не буде таким, яким був.

Не мені судити, був Конрад неоромантиком чи ні. Лишімо це літературознавцям і літературознавкам. Для мене ж важливим є те, що капітан Джозеф Теодор Конрад Коженьовський був одним з нас. І наостанок — моє улюблене конрадівське, здається, його найромантичніше: «Передайте пляшку!» Адже він — один з нас.