Тетяна Ямпольська

Якщо ти народивсь біля Великої Води — вибору, вважай, майже не маєш: усе дитинство твоє зумовлено цією близькістю. Море це, океан чи ріка — твої дитячі справи й розваги, їжа, побут, відпочинок залежатимуть від хвиль, течій і здобичі. Ти знатимеш, як підманювати креветку на нічний смолоскип, де ховаються раки, на що йде риба у піщаних бухтах. Розкидатимеш шматки труби, аби там ховалися бички, копатимеш хробачків із братанами, смалитимеш човна з мовчазним дідом — і мріятимеш. 

Ні, навіть не про здобич. А про мандри, про далекі країни й різномовні порти, про піратські шхуни й бочки з ромом, відкриті землі та зустрічі з аборигенами. Малюватимеш карти зі старих атласів, читатимеш книги про кораблі та капітанів — і обіцятимеш собі стати як вони, коли виростеш. І байдуже, якої ти статі. 

Кортіло надурити циклопа і слухати сирен, як Одіссей, відбивати красунь у хороших нудних хлопців, красти золото та щоб ніяка проказа не брала, як капітана Шаркі. Боротися за волю й досліджувати підводний світ, як капітан Немо, мати папугу-матюгача, як Джон Сільвер, чи як капітан Гатерас… а, нє, шкрябатися в крижаній пустелі не дуже хотілося. 

Утім, у всіх прекрасних капітанів був суттєвий баг: вони були чужі. Звитяжні, сміливі, розумні й допитливі — але не свої. А мені, що народилася в херсонському порту, хотілося своїх: ловких, дотепних, сильних і вправних. Бо як так: тисячолітня історія наша сповнена оповідок про лодії давніх русів і козацькі чайки — і ніяких немає відкривачів, нікого зі славетних капітанів з українських земель? 

І от через багато років свого українського капітана, Юрія Лисянського з Ніжина, мені повернув Антон Санченко. Повернув, а не познайомив — бо, звісно, про Лисянського я вчила в школі, читала книжку Чуковського «Водії фрегатів». Але у книжках і джерелах демонстративно підкреслювалося: подорож шлюпів «Нева» і «Надежда» — перша навколосвітня експедиція росіян, із російськими моряками, на славу російської держави. Хоча нею командували німець і українець.

Санченко цю, так би мовити, колоніальну оптику ламає ефектно й легко, як листопадовим ранком школяр черевиком крижинку на калюжі. Його «Круз і Лис», і особливо «Красуні обирають Лисянського» — книги, які дарують оте омріяне відчуття свого, впізнаваного. 

«Юрій Лисянський — єдиний персонаж, що поєднує Україну з Великими географічними відкриттями. Українці відкрили так небагато: всього один острів. Там пташиний базар і валяються на пляжі тюлені. Людей на цей острів не пускають, бо заповідник. Не дуже вже й велике географічне відкриття. Але наше. І його у нас нікому не відняти». 

Як пише Антон про момент подорожі в океані, кити вистрибували довкола шлюпу й били по воді хвостами — признали корабель за свого. Отак і я алегорично била хвостом під час читання від радості за свого, нарешті, капітана. 

За карколомними подіями життя Юрія Лисянського, описаними в книзі, можна зняти пригодницьку драму, а то й серіал. Цей український парубок був моряком і воїном, інженером і винахідником, письменником і художником, етнографом і торговцем. 

Тонким дипломатом: замиряв команду, стишував зарозумілих, умів сподобатися і туземним красуням, і дамам вищого світу. Домовлявся з хитрими портовими торговцями, і з ремісниками, і з вождями войовничих племен, а якось був запрошений потеревенити із самим президентом США Джорджем Вашингтоном. 

І хто зна: якби Лисянський був відправлений із дипломатичним дорученням в Японію, а не славнозвісний камергер Рєзанов — може, місія була би успішною. 

Юрій був навіть педагогом для підопічних матросів. І вони, хоча умови були жорсткими, а Лисянський суворим і вибагливим командиром, цінували його опіку. На кораблі в Лисянського матроси харчувалися добре: за всю подорож від цинги не помер жоден. Немислимий, як на ті часи, результат. 

Тож по завершенню навколосвітнього рейсу команда, якій уже нічого від Юрія не було потрібно, яка від нього вже не залежала — скинулася грошима і подарувала улюбленому капітану золоту шпагу. 

Лисянський думав не лише про практичне і прикладне, він відбирав найкращі зразки місцевих цікавинок, коралів і мушель, а згодом передав свою етнографічну й природничу колекцію в Кунсткамеру. Щоденники навколосвітньої подорожі з великим атласом капітан видасть власним коштом за колосальні на ті часи 18 тисяч карбованців особистих збережень. 

Дуже сподобалася увага автора книги до дрібничок, деталей. Дотепні й влучні його зауваження щодо відмінності ставлення Лисянського до грошей, оця тонка різниця між ЖАЛУВАННЯМ і ПРОФІТОМ, чи ЗАРПЛАТОЮ і ПОЛУЧКОЮ. Розрахунки вартості шлюпів були цікаві навіть мені, гуманітарію. 

Багацько в тексті різних пізнавальних штучок: отак дізналася, що червоне дерево не гниє у воді, яке хутро цінувалося, хто з команди дресирував любіму обізяну і поплатився зрештою за це. 

Книга взагалі дуже містка: чи не на кожній сторінці є і пригода, і географічні цікавинки, і гумор, і відсилка до історії, і характерна жанрова сценка, і все це з фактажем, розкладами, аналогіями із сьогоденням. Будь-який хоча б трохи вправний начотчик підрізав би у Санченка його морські цікавинки і зробив би з Антонової сторінки власне оповідання — от така вона щільна. 

Мала я і неочікувану радість упізнання: у книзі описаний День Нептуна, як його святкували англійські моряки, і згодом — герої експедиції. У фантасмагоричних лахах виступали Нептун, перевдіта травесті-Амфітріта в сукні з рибацької сітки, чорти в сажі… Все точно як у дитячих таборах на узбережжі: улюблене свято, день непослуху, коли давали вільний доступ до моря і можна було побути собою, кривлятися й плескатися, поки стане сил. 

Відчуваєш ефект присутності: читаєш, і здається, що наш листопадовий жорстокий час перетворюється на тропічне літо з високим небом, кокосовим соком, стрекотом цикад у хащах на березі та довгим дрейфом бірюзовим океаном під південним сонцем.

Головна інтрига книги — дійсно, чому ж усі красуні вибирали Лисянского? Бо була в нього краса, молодість, хвацькість воїна, щедрість купця, дипломатичний талант і дар оповідача, здатність приболтати? Все так, і все ж таки була в Юрія риса, яка діє на жінок магнетично: захоплення і відданість Справі. Повірте, немає нічого цікавішого в чоловікові, в якого є улюблена Справа, і він нею завзято займається, і в нього виходить.

А в Лисянського виходило все, за що б не брався. І вести корабель у шторми і штиль, і заприятелювати з аборигенами, і законопатити палубу. Знайти свіжу воду й фрукти, випалювати бочки, здобувати свині, щоби нагодувати команду. Слідкувати, аби ніякий терміт не зточив щогли, міль не зжерла виміняне в тубільців хутро, а матроси не підчепили якусь коросту від веселих дівчат легкого норову. 

Сам морський вовчара, Антон Санченко із задоволенням, як мені здається, переповідає моряцькі байки. Його Юрко Лисянський стає ніби внутрішнім стрижнем картини, присвяченої його Величності Океану, що закохує в себе назавжди й ніколи не розчаровує. Справжні морські пригоди, із любов’ю та ретельністю подані автором, кидаються, як свіжий бриз, тобі в обличчя. Нади́хатися, передозуватися цим — неможливо.

«Океан більший за все, що з тобою траплялося досі, і за те, що з тобою ще трапиться. Втім, він вчить розповідати й слухати». 

І я готова слухати вічно. 

Замовити книжки можна тут https://forms.gle/3GbxcUG5KGzNJi6p7