Антон Санченко

Раз на два роки українці згадують, що Джозеф Конрад наш земляк: коли Польський інститут нагороджує молодих українських письменників премією Конрада. Сам Конрад, очевидно, не мав би на неї шансів, бо перший роман написав у 37 років. Про те, що Джозеф Конрад моряк, капітан українці не згадують ніколи. Ну, крім одеситів. Капітан Олександр Береза з Одеси свою розвідку про Конрада для нашого конкурсу морської прози «Мателот» колись назвав «Один із нас», маючи на увазі себе й інших капітанів.

Це був настільки незвичний для літературознавства кут зору на класика модернізму, що цю статтю миттю виторгувала в нас редакторка видавництва «Темпора» на передмову до чергового тому Конрада, якого вони повільно, але невпинно, видають вже понад 10 років, і в планах видати його повне зібрання, аж до листів і щоденників, чого в нас ніколи не було: Конрад написав понад 50 романів.

Тому, узнавши, що перекладачем наступного конрадівського роману «Межа тіні» став згаданий капітан Береза, я не був здивований, я був потішений. Саме капітани, на мою скромну думку, знають англійську найкраще, спілкуються нею з голландськими судновласниками і філіппінськими матросами, читають нею нетутешні книжки, дивляться тамтешні фільми з грецькими субтитрами, пишуть звіти і навіть сплять по-англійськи. Діло лише за тим, що їх мова вельми специфічна, морська, міжнародна. Але якщо примусити їх перекладати романи поляка, написані англійською, та ще й морські, повні специфічної лексики, це стає не недоліком, а перевагою. З Конрадом – саме так.

Я не здивований вибором роману «Межа тіні» для перекладу – автобіографічного, про перший капітанський рейс Конрада на барку «Отаго».

Ви можете подивитися на модель цього барка в Бердичеві, в монастирі Босих кармелітів, де монахині утримують музей Джозефа Конрада. Але не тільки модель. Поляки, які шефствують над музеєм, купили на аукціоні в Англії геть неможливе – шмат шпангоута того барка «Отаго», справжнього, Конрад нічого не вигадав. А « Межа тіні» – один з небагатьох романів, де автор не ховається за маскою наратора-капітана Марлоу, а веде оповідь від першої особи, автобіографічно.

Перший рейс капітаном, геть несподіваний, що одразу перетворився на випробування на межі, з відповідальністю за судно і кожне життя на борту, після якого вже не можна повернутися до безтурботних старпомських часів, доводиться зістаритись.

Переклад капітана Берези стравний, жвавий, читабельний. Хіба що помічаєш любов капітана не тільки до морських термінів, а й до рідкісних українських слів, які гугляться в словниках, унормовані, однак, я їх досі чомусь не чув, як ось «рвійно радив», «нестерпучий», «хмаровиння». Або впізнаване Кузіне львівське «я повертаюся домів» поряд з південним просторічним «привичне місце», наче з репортажу Йогансена. В нього є і «фотель», і «крісло». І «руль», і «стерно», і «кермо». «Прилив» замість «приплив» і «переборка» замість перетинки чи переділки (це взагалі три окремих школи письменників-мариністів, я теж прибічник «переборки»). Але замість прискіпуватися до гаданого суржика й галицьких діалектизмів з часом розумієш, що це свідомий вибір перекладача. Вподобану фразу капітана Джайлза «Клопітні у вас буде достобіса» він повторить кілька разів. Саме клопітні, а не клопоту.

Дивним чином, оце розмаїття лексики з різних стилів і діалектів відтворює ту міжнародну морську англійську, якою розмовляє, не завжди зрозуміло, і шотландський старпом і малайський стюард, якою і написані книжки Конрада, принаймні автобіографічні. І передано це засобами українського койне. Безумовно, це цікава перекладацька стратегія капітана Берези, який серед всього цього морського інглішу живе і він для нього природний. Добре, що не арго, але Конрад не залишає тут шансів перекладачеві: навіть в таких скрутних обставинах, його герой матюкається лише одного разу, і те автор не згадує, як саме. Це ще одна принада старих книжок і стосується не тільки заборони арготизмів, але й дисципліни почуттів, характерної для вікторіанських авторів.

Як на мене, це дуже надихаючий перекладацький дебют і вчасна підміна попереднім перекладачам Конрада, як ось Андрій Бондар, які вже пригорюнились і втратили надію перекласти всі 50 томів.

Але є роман (хоча я б назвав його повістю) Конрада, якому гріх скаржитися на увагу перекладачів і видавців. Досі було відомо 4 варіанти його перекладу і ви знаєте його під назвами «Серце пітьми» й «Серце темряви». І цього ж місяця видавництво «Комубук» видало його п’ятий варіант під назвою «Серце мороку». Сам знайшов незадіяний синонім, бо я і є той п’ятий перекладач. Ще ніколи я так не радів надмірності синонімічних рядів української мови.

Якщо «Темпора» перекладає Конрада методично і невідворотно, решта 4 видавництва легко задовільняються найкращим, бо саме цю книжку Конрада зазвичай включають в усі списки «100 найкращих книжок людства», які чомусь складаються переважно з книжок англійських. Як на мене, найкращою книжкою Конрада є, все ж таки, «Лорд Джим», але зорі зійшлися таким чином, що за мотивами «Серця мороку» Кополла зняв блокбастер «Апокаліпсис сьогодні», і цього вистачило, щоб через 100 років до усіляких рейтингів стало потрапляти саме «Серце мороку».

Тож українські видавці, які з усіх 50 романів заходилися перевидавати саме цей, насправді не дивують. Вони так само вдесяте перевидають Багряного, Хвильового й Підмогильного. Що собі думають перекладачі – інша справа. Було б не зле, якби хтось взяв і порівняв перекладацькі підходи і стратегії саме на цьому тексті, однак сам я робити цього зі зрозумілих причин не буду, дарую це як ідею для чийогось диплому. Особисто для мене ця книжка Конрада особлива іншим: це його єдиний роман не про море, а про річку. І він же став найвідомішим. Саме час було згадати, що я дві навігації був річковиком і навіть колись бачив колісні пароплави.

Оскільки я ще й продаю книжки, я знаю, що українці не шикуються в черги за книжками Конрада. Чомусь. Це також варто комусь дослідити, бо кращого мариніста у мене для вас нема.