Антон Санченко

Поїздка в Одесу пробудила спогади про боцмана Сашка. Він був людиною, яка так призвичаїлася до життя на борту супертраулера, по пів року на промислі в океані, що відмовився сходити на берег. Навіть у рідному Чорноморську (тоді Іллічівську) стояв стояночні вахти або ремонтував судно, іноді самотужки, відмовляючись сісти на трамвай і поїхати до сім’ї в Одесу. Дружина з двома дітьми приїздила до нього в гості по вихідних, наче в чужому порту, і привозила з собою завчасно заготовлені каструлю котлет та судок олів’є. Я теж жив у каюті на судні, бо не одесит, тож смаколиків перепадало і мені. В понеділок вранці Сашко незмінно передавав привіт своїй одеській тещі і проводжав сімейство на «Востоківський» трамвай в Бурлачій Балці, й щасливо заходився оббивати іржу з бортів шкрябкою.

Згадати боцмана Сашка мене примусила вистава одеського українського музично-драматичного театру імені Василька, який 7 листопада святкуватиме 100 років від заснування. Вистава називається «1900-й. Легенда про піаніста» і йдеться у ній про суднового лабуха, який теж ніколи не сходив на берег з борту трансатлантичного пасажирського лайнера «Вірджиніан», настільки ніколи, що прямо на тому пасажирі, десь в емігрантських палубах, і народився.

Мабуть, сама ідея поставити спектакль, де вся дія розгортається на борту судна, як кажуть італійці «віта ді борда», могла спасти на думку тільки в Одесі. Я недарма згадав Італію, бо ця вистава – за п’єсою італійського драматурга Алессандро Барікко. Її переклала з італійського підрядника завліт театру Світлана Бондар, а режисер Олександр Самусенко переробив її з моновистави для 10 акторів плюс джаз-бенду з 5 музикантів (рахуючи власне піаніста). Музику для вистави написав Вадим Бессараб, і він же грав її на концертному роялі вживу, разом з флейтою, саксом, альт-саксофоном і контрабасом – судновим джаз-бендом, який щодня починає грати в їдальні пасажирів першого класу, а закінчує на танцульках в емігрантській палубі. Віртуоза маестро Бессараб не грає, він ним і є насправді.

Мені шкода, що я слабо орієнтуюся в американській музиці 1920-х років, в усіх цих регтаймах і диксилендах, щоб оцінити політ саме композиторської думки. Залишалося зосередитися на виконавській майстерності і отримати задоволення від « музики товстих». Хоча в певні моменти вистава нагадувала – навпаки – робітничий театр Бертольда Брехта в брезентових робах.

Деякий час від початку я намагався зрозуміти, чи не фонограма це, бо дуже гарно виставлений звук, але схоже таки ні, не фонограма. Мені здається, оскільки навіть актори в цій виставі імпровізують з текстом, джазменам сам Бог велів урізноманітнювати свої партії кожної вистави. За нагоди сходжу ще, щоб порівняти. Все наживо. В цьому міг пересвідчитися кожен глядач, бо до музикантів були якісь метри. Може саме заради цього глядачів і допустили в святая святих – на сцену.

Це ще одна цікава знахідка цієї постановки. В Києві вже звикли до камерних театрів, які грають то «На колесі», то в Золотих воротах. Мені здавалося, що це від нестачі театральних приміщень для всіх охочих театральних колективів. Аж ні. Є причини для камерності й у великих театрів.  У великому, з кількома залами театрі Василька перенесли виставу повністю на сцену, пустили глядачів за куліси, просто під рампу, відгородившись від зали завісою. І білетерки перед початком інструктують публіку, щоб не наступали на обертальний круг на «палубі», бо він таки обертатиметься. І піаніста можна буде побачити за грою з усіх ракурсів, в тому числі з-поза спини, на відстані витягнутої руки. Тут вже не увімкнеш фанеру. Тільки наживо.

Так, дерев’яні театральні підмостки цілком природно сприймаються як палуба лайнера. А концертний рояль, який обертається на тій палубі, іноді здається головною дієвою особою цієї п’єси. Принаймні, він найскладніша деталь спартанського реквізиту, якщо не рахувати рятувальний човен, кочегарські лопати і ящики з динамітом. Динаміт умовний, а лопати справжні, і на них навіть виконають ритмічну партію ударних у сцені в кочегарці. Чомусь усі «матроси» цієї вистави (Владислав Цобенко, Павло Примак, Ярослав Бабич)  одягнені саме як кочегари – в брезентових робах і навіть так званих «гадах» – кирзових черевиках із залізними заклепками. Я недарма згадував сині блузи Брехта. Більше того, в таких суднових «гадах» виходить на сцену і Трубач – наратор, від лиця якого оповідається історія (заслужений артист Олександр Ярошенко). В певних епізодах йому доводиться вдягати фрак (іноді чорний, іноді білий), і в сполученні з «гадами» це виглядає справді іронічно. Навіть хочеться вгадувати, яких кочегарів чи зварювальників роздягнула художниця костюмів Оксана Тернавська. Ближче всього до театру Василька судноремонтний завод «Україна». Хай там як, навіть в цьому відчувається, що ми в Одесі. В Києві правильних гадів не дістанеш.

А також справжню суднову швабру («машку») з розмочаленого манільського канату, якою драїть палубу виконавець, ролі кочегара Будмена Анатолій Головань, наваксований, як мавр Отелло. Якщо записані в програмці матросами добродії поводяться, як кочегари, записаний кочегаром Будмен, поводиться, як матрос, якого б грав Морган Фрімен.

 В п’єсі є ще одна «блекфейсд» роль – чорношкірої джазової прими (Мирослава Ткач), яку можна сприймати як референс до шоколадної Лариси Доліної в фільмі «Ми із джазу», який якраз в Одесі й знімався.

 А є ще персонаж-посилання і на бродвейський фільм «Кабаре» – мім з набіленим обличчям, який зображає озвучене оповідачем-Трубачем пластично, і звісно, декадентська солістка цього джаз-бенду. Одеську Лайзу Мінеллі звуть Марія Буймович. Стильна штучка часів панування чарльстона і шиммі, яку наче саме з Бродвею 1920-х перенесло на вулицю Пастера 2020-х. Знову ж таки, мені залишається лише шкодувати про своє невігластво щодо виконаних англійською  пісень, фасону плаття з голою спиною і назви зачіски, наче з «Великого Гетсбі».

Ще обов’язково треба згадати про персонажа, який відбивав степ (по-хлопськи – чечітку) на тих ящиках з динамітом, теж без обману, голосно, у відповідних черевиках. Кажуть, такий номер головний хореограф театру Павло Івлюшкін не зміг довірити нікому і виконує його сам.

І кульмінація всієї вистави теж пов’язана з хореографією на шаленому обертовому кругу. Як на мене, це саме  сцена шторму на палубі, в якій задіяні усі актори, включно з Капітаном (Сергій Корнейко), в якій таки справді й дуже наочно, палуба «йде з-під ніг» і яка для мене вперше адекватно передає засобами театру, розмах і бедлам океанської хитавиці довгі дні поспіль, примушує згадати, як насправді ці акробатичні етюди переживаються в морі, вони справді іноді смішать, але зрештою смертельно, до травматизму, задовбують.

Тільки в Одесі, від справжніх лабухів з пасажирських лайнерів «Тарас Шевченко» та «Іван Франко», режисер міг довідатися, що головний реквізит тижневого шторму на судні – унітаз. І скористатися цим знанням в режисурі. Я досі під враженням, сила мистецтва увімкнула пам’ять мого вестибулярного апарату, і на вихід з театру я йшов, похитуючись.

Однак головний сюрприз піднесла мені вже згадана завліт театру Світлана Бондар. Виявляється, вона колись щось питала у мене в месенджері щодо морських термінів, коли перекладала п’єсу, і тепер подякувала. А я й забув таке, думав, ми просто теревенили, а Світлана працювала. Годний переклад. Каже, традиційно порівнювала з російським і англійським, і в росіян багато «отсєбятіни» й навіть змінений фактаж. Чому я не здивований?

Спектакль «1900-й. Легенда про піаніста» увійшов у фінал найпрестижнішого театрального фестивалю ГРА. В Одесі на нього завжди аншлаг, а зараз режисер Олександр Самусенко поїхав його ставити ще й у Кам’янському. Навіть не уявляю, як це буде зіграно іншим колективом, де він знайде там таких віртуозів піаністів і бродвейських модних штучок, і головне – автентичний низькочастотний шум моря, з якого починається вистава.

Але головне, звісно, історія, яку треба розказати, але я її не переповідатиму, бо це нечемно. Вона заслужила на сльози катарсису та бурхливі аплодисменти. Досі подумки всім аплодую, особливо радисту-заїці (!), який правильно стукав азбукою Морзе – це в мене професійна деформація.

Ну так, історія про боцмана Сашка теж має бути доконана. Коли дружина переконалася, що не зможе умовити його повернутися на берег, вона просто влаштувалася коком на те ж судно. Одеситки – вони такі.