Перше, що я зробила, ще читаючи цю книжку, — загуглила Острів Лисянського на карті. Подивилася фотографії, подумки пройшлася за слідами на піщаному пляжі… Чуєте, вода така світла й прозора, кайф! І моментально в голові закрутилося: скельця вітражів, смальта київських мозаїк. Таке тепле внутрішнє світло впізнавання. Як-от ця складена гармошкою карта світу з альбому Лисянського (станом на 1812 рік, уточнює Санченко). Її довелося розгорнути просто на тротуарі і фотографувати з балкону, чекаючи сонця, щоб добре було видно деталі. Десь так само я розгортала супутникову карту, коли знайшла Острів Лисянського: мусила довго тиснути «-», аби нарешті побачити, що ж там є довкола, крім синьої води. Ця радість упізнавання ні з чим не зрівняється: ось нарешті ти не загублена в нескінченних водах, а маєш орієнтир, координати. І десь так само я ширяю над гугл-картою окупованих територій, виглядаючи, чи не з’явилася замість мого дому вирва. Хай там як, а це щоразу акт пам’яті: розгорнути карту, даючи пам’яті простір, відсовуючи й розкидаючи руками зайве.

Уся ця книжка, зрештою, і є простором пам’яті. Тільки не подумайте, що це застигла в камені й забронзовіла в металі пам’ять-монумент. Це живий, іскристий, багатошаровий часопростір із Ніжином, із протокою Дрейка та островом Пасхи, із Джамайкою та її вітрами, із бібліотекою та кораблями — оповідь веде нас цим маршрутом крізь океани й часи, і я прямо чую за цими реченнями й жартами голос Антона Санченка. Текст зібрано як мозаїку — з архівних фрагментів, голосів, деталей.

Взагалі, маю ще одну морську асоціацію, одеську: цьогорічні розкопки Хаджибейської фортеці, які підтвердили османське минуле і змістили акценти в історичному наративі міста, яке часто й досі асоціюють із російською імперською спадщиною. Так от: ця книжка (чи пак уже серія книжок про Лисянського) теж добре розставляє акценти й освітлює наше минуле, одноосібно привласнене імперією та її спадкоємицею.

Власне, вже сама назва «Красуні обирають Лисянського» постала, як пише Санченко, з флешмобу, в якому читачки публікували у фейсбуку фото з книжкою, підтримуючи Лисянського як персонажа (українського походження), як вибір, як жест. І цей легкий іронічний, дотепний флер супроводжує читача протягом усієї оповіді і є чудовою метафорою самої книжки: вона говорить про минуле, але робить це абсолютно в сучасному ритмі. Тут немає дистанції між архівним і теперішнім — щоденник Лисянського перекладається в Ніжині під час облоги, виставка збирається без бюджету, і все це в стилі «психонув і порішав». Санченко дбає про своїх читачів (і читачок), просто по-батьківськи наводячи зрозумілі паралелі, як-от:

Крузенштерн не знайшов нічого краще, як доповісти царю-батюшці, що вони міняють погані англійські щогли на «болєє лучшіє» російські, чим того неабияк здивував. Ну це як нам в хвацькі 9дев’яності хтось розказував, що «Таврія» дуже крута машина, бо розганяється до сотні кілометрів на годину за 17 секунд.

Така інтонація книжки створює один із моїх улюблених ефектів у літературі. Може, вузькі спеціалісти мають якийсь термін, а в мене він проходить під кодовою назвою «(Сальвадор) Далі підняв покрив моря, аби подивитись на пса». Це коли за простим, буденним, звичним (сюжетом, описом, деталлю, дією тощо) раптом прозирає глибина, причому така, що аж лячно. Так і тут: книжка веде нас певним маршрутом — через віддалені країни, острови і протоки до наших міст тут і тепер. І раптом бачиш, що немає ніякого часу, чи пак весь час, зібраний у просторі, втрачає свою лінійність і набуває характеристик згустків. Рука потягнулася була написати «крові», але ні, згустків життя. Як карта, що стає способом виглядати дім, а фрагмент щоденника — голосом, що звучить між сиренами.

Скажімо, «Острів бовванів», він же острів Пасхи тут — місце, де наочно видно, як Санченко працює з минулим і теперішнім. За сюжетом, Лисянський фіксує, що на острові вже «немає довговухих», хоча «Лаперуз описував їх лише 18 років до того». Санченко розгортає цю деталь у цілу історію — про два племені, про конфлікт, про знищення, втрату писемності, мови, пам’яті. А потім додає: тепер, коли на острів прилітають туристи, місцеві знову вставляють тунелі у вуха, татуюють незрозумілі знаки і пропонують їх як екзотику. Всі знову стали довговухими:

Ох, сміялись би довговухі, читаючи, що пишуть їхні душогуби на кінцівках і дупах. Так російські інстаграм-діви просять набити їм красивий китайський ієрогліф, а потім виявляється, що він означає «баранина морожена», кольщик змалював його на залізниці з м’ясної туші, коли зеки розвантажували вагон. Втім, бажаючі набити букви довговухих не переводяться. Письменник Кідрук теж набив собі невідоме слово. Ось така історія. Звісно, якщо Кідрук її не вигадав.

Цей іронічний штрих чудово ілюструє, як книжка працює з переплетенням часопросторів. І як будь-яка деталь — вуха, тунелі, татуювання — може стати точкою входу в розмову про втрату.

Взагалі, у «Красунях…» багато довколаморського фактажу (що й не дивно), розрахунків, подробиць, місцями аж знадобиться словник термінів, інакше можна трохи загубитися. Втім, автор про це подбав: маємо в кінці «Словничок для красунь», та ще й список використаної літератури. Це щоб ніхто не сумнівався, що це не зовсім (зовсім не) художня книжка. Мені цей спосіб подачі-дослідження дуже подобається. Бо маємо весь контекст, весь живий шмат смислів із ниточками-зв’язками. Від передісторії (стаття, яка вийшла не там, де планувалося), процесу роботи з документами і до власне результатів цієї роботи, а потім знову до екскурсів у попередні книжки, які так чи так пов’язані з «Красунями…», а також в історію української мариністики й конкурсу «Мателот». А ось мій улюблений фрагмент:

Отож, російська географія так і не спромоглася перекласти англійський термін doldrums на позначення екваторіального поясу Атлантичного океану між Африкою та Південною Америкою розмовною мовою. Пишуть — зона депресії. Або конвергенції. Кажуть натомість про «кінські широти» на тридцятих градусах північної та південної широти. Мовляв, це штильовий пояс між пасатними вітрами (trade winds), в якому кораблі застрягали так надовго, що закінчувався корм для коней, вони дохли і їх викидали за борт. Але doldrums, навіть в назві яких вчуваються барабани — це не про штиль. Це зона, в якій зароджуються тропічні урагани, вітер перемінних напрямків, змінний, то штиль, то шквали, грім, грози й блискавки. Все пояснюється тим, що на екваторі вода найбільше нагрівається і випаровується, у термінах забобонних португальців до інфанта Енріке — океан кипить. Нагріте повітря піднімається вгору, утворюючи оту депресію, тобто низький тиск. Моряки ж знають, що коли тиск низький й «барометр падає» — це не до штилю, а до шторму.

Теж, до речі, хороша метафора до мого улюбленого «підняти покрив моря». Але що там метафори, коли є цілком буквальні описи:

Океан! Тут навіть серце б’ється повільніше, спокійніше, розміренніше. Вдих-видих. В такт високій пологій хвилі, що накрила б кораблі зі щоглами, аби вони не встигали повільно, полого заповзти на самий гребінь і так само скотитися з гребня до підошви хвилі.

Що скажете? Ви теж почали дихати повільніше, спокійніше й розміренніше?

Словом, не переповідатиму сюжетних ходів і подробиць, читайте самі. Та головне враження моє однозначне: ця книжка (на)дихає. Це дослідження не артефакт, а процес, який відкривається читачеві, розгортаючись тут і тепер. І навіть після останньої сторінки вона продовжує звучати як відгомін пісні з цього фрагменту:

Цього разу Богиня Затоки не танцювала, а співала соло. Голос мала дзвінкий і чистий, пісня була якась тужлива.

– Про що вона співає? – пошепки спитав Лисянський в Робертса.

– Про далеку країну, з якої вони припливли на цей острів. Там дерева скидають листя на півроку, великі білі птахи відлітають у вирій, і в цей час там можна ходити пішки по воді.

–Я сам приплив з такої країни, – прошепотів Лисянський. – Білий птах – то лелека. А взимку ходять по кризі.

Богиня Затоки побачила їхні перешіптування й продовжувала співати, начебто звертаючись безпосередньо до них.

–Її милий поплив шукати давню країну, і тепер вона жде, коли він повернеться з моря.

Коли Богиня закінчила співати, тиша в хаті бриніла. Уся королівська родина й розпалювач вогнища переймалися, чи повернеться козак до дівчиноньки. А він вже повернувся. Лисянський несподівано прокашлявся й затягнув:

Туман яром, туман долиною,

Туман яром, туман долиною

На цих словах з іншого боку столу хтось став підспівувати другим голосом – Повалишин! Він підхоплював кожен повтор рядка і навіть дзвенів горлянкою, наче якийсь чернігівський кум на застіллі. Лисянський же, голосно й нескромно, як завжди, вів основну партію. Читайте кожен наступний рядок двічі:

За туманом нічого видно.

Тільки видно дуба зеленого.

Під тим дубом криниця стояла.

В тій криниці дівча воду брало.

Та й втопило золоте відерце.

Засмутило козакові серце.

А хто ж теє відерце дістане.

Той зі мною на рушничок стане.

Обізвався козак молоденький.

А я теє відерце дістану.

Та й з тобою на рушничок стану.

Туман яром, туман долиною.

А потім звучить щось смішне — і знову по колу: піднесене й кумедне в одному флаконі. Я все сказала, тепер ваша черга: читайте.

Передплатити книжку “Красуні обирають Лисянського” можна за лінком https://forms.gle/3GbxcUG5KGzNJi6p7