Капітан Олександр Береза

Тогочасні суднові журнали квакерських судновласників зазвичай починалися так:
«Журнал означеного з Божої ласки рейсу з Нью Бедфорда», – і цього ж дня остання фраза запису була приблизно такою: «Більше нічого не можна додати на даний час, усі здорові з Божого благословення, але ще не видно китів».

Китів виглядали. Виглядали з того найпершого дня у морі. Ці перші дні в морі «Acushnet» Мелвіл описав у своєму романі: «…спочатку стояла пронизливо холодна, арктична погода, та ми весь час утікали від неї на південь, помалу, з кожним градусом і мінутою широти зоставляючи ту немилосердну зиму з її нестерпною погодою далеко позаду.» Варто зауважити, що з відходом з порту окрім вітрильних вахт велися постійні спостережні вахти на марсових майданчиках кожної з трьох щогл – вдивлялися у океанську поверхню в пошуках фонтанів, плавників, або гігантського китового хвоста, який гречні китобої-квакери називали «рукою Бога». Там, нагорі над палубою посеред підвиваючого крижаному вітру такелажу, очі сльозилися, били дрижаки і в душі було млосно. Видивлятися китів ой як не хотілося, хотілося додому. Типовий настрій початку рейса – що тоді, що зараз.

Удача посміхнулася їм біля Багамської банки. Пізніше Мелвіл так описував своє перше полювання на китів:
«… уявіть себе у відкритому човнику (такому недолугому, що легко можна його нести втрьох) в якихось 12 чи 15 милях од свого судна і приблизно в сотню разів далі від найближчої суші і ви переслідуєте одну з жирних потвор. «Налягай, налягай, ви – ледачі дупи!», – горланить командир бота, підскакуючи на кормовій планці в шаленстві професійного запалу… «Налягай, налягай, кому кажу; підніміть свої ліниві жопи!» Нарешті кит на відстані гарпунного кидка і ви чуєте стугоніння води у його кільватері. – Як завмирають серця наляканих веслярів у цьому заворожливому зближенні! Ось він! Розтинає ропу, що струменить навкруг його гігантської голови начебто вона бушприт судна. Повірте, для зелених рекрутів досить моторошно вступати у двобій.

«Підіймись і задай йому!» – горлає командир шлюпки на стерні до гарпунера на баці. Той кидає весло і хапає своє «залізо». Воно рине з його руки – і де ми всі, любі мої? – Пелена туману, ляскіт – жахливий купаж стогонів і зітхань, коли конаючий кит батожить воду навкруги, збиваючи її у піну і пару – шпурляє вельбот на всі боки і врешті решт божевільно волочить за собою на буксирі напівзатоплений човник, телепає на всі боки, а безладна команда чіпляється за планшир аби не витрясло за борт.

Та це все ніщо у порівнянні з тим, що потім. Поки ще вам потрібно просто принайтовити кита: його потрібно побороти і вбити».

В Атлантиці до приходу в Ріо де Жанейро було три чи чотири таких вдалих полювань на кашалотів, або, як їх називали «спермацетових китів» (sperm whales). І дійсно, коли перші китобої, розітнувши масивну кашалотову голову, побачили те, що назвали спермацетом, воно дійсно нагадувало сперму. Простецькі мореплавці вирішили, що то воно і є. Отакі колосальні запаси сімені! Так назва і закріпилися за цими створіннями Божими.

Окрім вахт, підвахт та полювання монотонне життя, а вірніше сказати – перебування на судні розбавлялося співанням пісень, спілкуванням, різьбленням кашалотових зубів, і в кожному цьому занятті тоскною нотою бриніла туга за домівкою, коханими, сексом. Безліч таких оздоб прикрашені дівчатами із призивно розставленими ніжками, та й дрібнички на кшталт свищиків чи зубочисток виготовлялися у виді дамської ніжки. Один з ветеранів китобійного промислу якось зауважив, що утримання від повноцінного сексу – то найпекельніші тортури у нескінченному плаванні.

13 березня «Acushnet» зайшов у порт з вантажем 150 барил (барелів) спермацетової олії. Ця олія, добута з кашалотів, цінилися вище аніж звичайний китовий жир. Спермацетові свічки поміж іншого навіть не плавилися в спеку, не лишали по собі масних плям, горіли довше, аніж звичайні, від них майже не було кіптяви. Не будемо згадувати про чудодійні властивості у заживленні ран, благотворного впливу на шкіру та використання у парфумерії. Безцінний груз на той час. Його і відправили з попутним судном «Tweed» з Балтимору, куди й був доставлений вантаж 20 травня.

Звичайно, що команда відвідувала місто. Герман зустрів там англійця, який служив на військовому кораблі. Пізніше, вже у 1842 вони разом будуть плавати на австралійському китобої «Lucy Ann». Там він здибає ще одного англійця – свого знайомого з Ліверпуля. Такий от тісний і дивовижний світ морських бурлак.

Гансевоорт слідкував за «Acushnet» по замітках у місцевих газетах. Листів від брата майже на було. Був один з Ріо, доправлений на борту «Tweed», та ще декілька пізніше. Частково те, що відомо про міграцію Мелвіла протягом 1841 і до червня 1842 він, з таких листів та з газетних репортажів. Суднові журнали, в яких фіксується все, що трапляється з судном, на судні і навколо судна. Є там записи і про «Acushnet». Так стало відомо, що 23 червня судно Германа стало на якір в Santa Harbor на узбережжі острова Хуан Фернандес. Це була перша зупинка після Ріо. Звідти Мелвіл передав листа додому, де писав, що почувається ідеально здоровим і що команда напрочуд високої моралі.

Те що Германове здоров’я було добрим, сумнівів нема, а от щодо моралі екіпажу… Один з матросів дезертував за три дні до виходу судна в море. То був перший втікач з судна. Пізніше їх стане більше. Команда була не в захваті од капітана. Було навіть повідомлення, що в порту Пайта у листопаді 1841 майже весь екіпаж увірвався до американського консулату з і скаргою на капітана Валентайна Піса і його бузувірське ставлення до команди. Діло доходило до рукоприкладства з обох сторін, другий помічник дезертував. Капітан наполягав на правовому урегулюванні конфлікту, що і було зроблено. Одним зі свідків виступав «спокійний сіроокий молодик двадцяти двох років», якого було ідентифіковано, як Герман Мелвіл. Втім у Германа насправді очі були сині. Пізніше з’ясувалося, що випадок у Пайті – лише чутки, плітки і вигадки. Однак це теж свідчить про відсутність «напрочуд високої моралі» у команди. Пам’ятаєте – лише одинадцять з двадцяти шести найнятих моряків повернуться до Нью Бедфорда на борту «Acushnet» у 1845-му.

Новини також приносили моряки, що повернулися домів і зустрічали судно Германа на океанських просторах. Такі зустрічі китобоїв мали свою назву – GAM. Варто тут процитувати самого Мелвіла:

«ГЕМ – іменник. Товариська зустріч двох (або більше) китобійних суден, як правило, на промисловому терені, коли вони, обмінявшись вітаннями, обмінюються й візитами вельботних команд; під час візиту на одному з суден перебувають обидва капітани, а на другому – обидва старші помічники.»

А далі іде основна відмінність касти китобоїв від решти мореплавців:
«…У всіх ремеслах є свої характерні особливості; має їх і китоловство. На піратському, військовому чи невільницькому судні, коли капітана везуть куди-небудь шлюпкою, він завжди сидить на кормі, на вигідному, інколи м’якому сидінні, й часто стернує за допомогою маленького, вишуканого, якогось немов галантерейного румпеля, оздобленого барвистими шнурками та стрічками. Але вельбот не має сидіння на кормі, а м’якого й поготів, не має й румпеля. Іще бракувало, щоб капітанів-китобоїв возили по морю у кріслах на коліщатках, немов старих подагричних засідателів міської ради! капітан, не маючи сісти, змушений, буває всю дорогу стояти, як соснова тичка. І часто можна помітити, як той капітан, добре усвідомлюючи, що бо нього прикуті погляди всього видимого світу, тобто екіпажів обох суден, докладає всіх можливих зусиль, аби зберегти гідність, тобто встояти на ногах. цьому капітанові аж ніяк не личить хоч би трошечки притримуватись за щось рукою для більшої стійкості І все ж траплялися випадки, іноді цілком надійно засвідчені, коли спостерігали, як капітан у винятково критичну мить – скажімо, під час раптового шквалу – таки хапався за чуприну найближчого весляра і тримався за неї, як реп’ях за полу.»

Обмін стосувався не тільки капітанів і старпомів. Поспілкуватися з кимось окрім своїх суднових, часом набридлих до нестями, товаришів було неабиякою радістю. Тут можна було почути не тільки новини з рідних берегів, а ще й дивовижні історії про китів, китобоїв, полювання і не тільки. Цього добра завжди вистачало і вистачає у морському середовищі.
Одна така історія, видно, вразила Мелвіла і стала ще одним камінцем у розбудові «Мобі Діка». Це історія Овена Чейза опублікована в 1821 році у Нью Йорку «Оповідання про найнеправдоподібнішу і найбентежнішу кораблетрощу китобійного судна «Essex» з Нантакету; яке було атаковане і врешті решт розбите великим кашалотом». Як не дивно, Герман отримав примірник цього оповідання від сина Чейза – Вільяма Генрі, під час гему з нантакетською «Lima» 23 липня 1841 року. Мелвіл мав нагоду прочитати цю оповідь від першої особи, тримаючи в голові й ті побрехеньки, які чув до того.