Капітан Олександр Береза

26-го липня 1914 року Джозеф Конрад з сім’єю вирушає пароплавом з Харвіча до Гамбурга, аби потім через Берлін відвідати Краків. Місто, де він ходив до школи, де ще жили його нечисельні родичі й знайомі.

Насправді, йому не дуже хотілося їхати. Хто чекав там на нього? Могили та мари минулого? Але дружина Джессі та діти – Борис і Джон жадали подивитися й пізнати батьківщину чоловіка і тата, ту країну, де народився, де минуло його дитинство. Всі ми рано, чи пізно тягнемося до свого коріння. Отже, сімейство Конрадів прямує до австро-угорського Кракова, куди й прибуває 28-го липня – у день, коли почалася «війна, щоб завершити всі війни». Декілька кілометрів до кордону з російською імперією вимушують тікати спочатку в Закопане, а потім через Відень і Мілан до Генуї. А звідти – голландським пароплавом, який повертався з Яви до Роттердаму вже дісталися Тілбурі третього листопада. Така от подорож на батьківщину. Втім, Джессі Конрад опісля цієї драматичної мандрівки писала: «Після тих місяців, проведених у Польщі я краще розуміла свого чоловіка. Стільки особливостей, які до цього були мені дивними й незбагненними, прийшли, як то й мало бути, до злагоди. Я зрозуміла, що в нього такий самий характер, як і у його співвітчизників.»

А на самого Джозефа під час плавання голландським судном нападають спогади про своє морське пройдешнє. Більш, аніж двадцять років минуло відтоді, коли він зійшов по трапу «Adowa» в Руані, аби вже більш ніколи не ступити на капітанський місток, щоб віддати команду своєму екіпажу. Він проводить багато часу на палубі, «…вихоплюючи спогади про кожну милю, начебто пережите не було затьмареним жахливою реальністю.»
Вдома, подагра, що мучила ще у Відні, знову звалила його у ліжко. Разом з нею прийшли непереборні млявість та байдужість. Обступили трагічні спогади про недавні відвідини нещасної Польщі, тужливі думки про майбутню долю старшого сімнадцятирічного сина, який вже записався у добровольці. Моральні цінності, яким слідував упродовж життя, здавалося, не варті вже нічого.

Його власні літературні твори написані намарне. Втім цей стан не був притаманним Конраду. Згодом він записує свої враження і спомини про відвідини вітчизни і весь 1915 рік працює над повістю «Межа тіні». Невелика автобіографічна новела (якщо можна так сказати – найавтобіографічніша, де описується Конрадове призначення і перший рейс капітаном на вітрильнику «Otago») давалася тяжко, бо, здається, автор знову переживає і проживає ті дні і ті почуття. І все це пишеться під час Великої війни, коли навколо страждання, горе, смерть. Через декілька років він напише: «…то було те, що я міг писати у тодішньому душевному та інтелектуальному стані; втім навіть це коштувало мені зусиль, які споминаю із сіпанням. Сидіти і вигадувати казки тоді було немислимим». В повісті немає притаманної Конраду емоційної та моральної неоднозначності.

Натомість є просте випробовування характеру і стійкості молодого капітана, вперше призначеного командувати судном. Паралелі з викликами і вимогами тогочасної воєнної обстановки в країні очевидні.

Тим часом юного лейтенанта Бориса Конрада відправляють на Західний фронт. Ще один рубець в душі і серці батька… Прочитавши присвяту до «Межі тіні», можна подумати, що син загинув. А як ще трактувати слова: «Борису та всім іншим, що, як і він, у своїй ранній юності перетнули Межу Тіні свого покоління…» Так, коли сприймати Межу Тіні, як рубіж з царством тіней (назва твору теж грає свою роль), з потойбіччям. Насправді ж Конрад мав на увазі той кордон, що відділяє безтурботну юність від сум’яття і неспокою зрілого життя, що відділяє мирне життя від реалій війни. Щойно перетинаєш цю лінію – і вороття вже нема. Ти сам, все і всі навколо стають іншими. Принаймні, сприймаються вже по інакшому.

Головний герой повісті, окрилений своїм першим капітанством, мчить на зустріч зі своїм судном, неначе коханець до жаданої милої, і слова пристрасті, захоплення линуть на об’єкт його любові. Він побоюється цієї першої зустрічі: «Я не насмілювався підняти очі. Все ж таки це треба було зробити – і, насправді, я не міг дати собі раду. Думаю, я тремтів.Тільки-но я поглинув очима своє судно, мій острах щез. Він пішов геть, наче жахливий сон. Тільки такий сон не лишає по собі стида, а тут я відчував минущий стид за свої негожі підозри.…Те почуття життєвої порожнечі, яке робило мене таким невгамовним останні декілька місяців, втратило свою гірку доречність, лихий вплив, розчинилося у плині радісних емоцій.»

Такі речення можна зустріти в любовних романах. Замініть лише «воно» на «вона». Втім, тут грає свою роль ще й те, що «судно» в англійській – жіночого роду. Адже і зараз моряки кажуть про своє судно ”Our Good Lady”. І плекають його, турбуються про нього, неначе добрий чоловік про свою дружину. Це перше захоплення, захват, піднесеність не зникають, коли стикаєшся з реаліями і перетинаєш оту саму Межу Тіні. Вони лише змінюються. І як у будь-якому коханні перетворюються, або на стійку любов, або ж на таку саму стійку ненависть, чи то й на стійку байдужість. І тут розумієш, заради чого ти перетинаєш цю невидиму лінію. «Я виявив, наскільки був моряком – в серці, в душі і, як воно й було, тілом – єдино чоловіком моря й кораблів; море – єдиний світ, що мав значення, і кораблі – випробування мужності, вдачі, відваги і відданості – і любові.»

Повертаючись до посвяти, можна сказати те ж саме і про тих, хто перетнув Межу Тіні, пішовши на війну – «…єдиний світ, що мав значення, … – випробування мужності, вдачі, відваги і відданості – і любові.» І море, і війна кристалізують людину, проявляють, перетворюють, начебто негатив у фото нутро і суть особистості. Борис повернувся додому після отруєння газами і контузії, які трапилися останнього тижня тої Великої війни. Він і його ровесники-воїни стали за висловом Гемінгвея «загубленим поколінням». Що то буде з нашими хлопцями і дівчатами?

Виявляється, війна здатна ще більше викристалізувати нутро людини. Один мій приятель, якого мав за доброго товариша, ще до початку вже нашої Великої війни був на судні. Наш спільний друг, теж моряк, а в дні навали – волонтер, попросив задонатити якісь кошти («Друже, скільки можеш!») для наших хлопців на передовій. Той відповів, що на разі такої можливості не має. От таке «випробування мужності, вдачі, відваги і відданості – і любові.» Та то таке.

Перетнувши межу тіні, молодий капітан все ще окрилений коханням до свого судна, і не готовий до тих випробовувань, що чекають на нього, усвідомлює що став одним з представників «Династії». Якоїсь миті він дивився у дзеркало і «…бачив своє обличчя, підперте руками. І я дивився на себе з повною відчуженістю, більше з цікавістю, аніж з якимось іншим почуванням, окрім хіба що співчуття до цього найостаннішого представника того, що за всіма намірами і цілями було династією, непереривною насправді не по крові, а по навичках, по вишколу, по розумінню відповідальності і по благословенній простоті її сакраментальної точки зору на життя. …цей чоловік, який мирно пильно дивився, за яким я спостерігав і, начебто був одночасно і мною, і ще кимось, не зовсім був самотнім. У нього було місце в шерензі чоловіків, яких він не знав, про яких він ніколи не чув; але які формувалися тими ж самими впливами, чиї душі, відносно смиренної роботи їхнього життя, не мали від нього таїн.»

Напевне, «розуміння відповідальності» і є тим ключовим, наріжним каменем даної династії «не по крові». Для Конрада то не просто слова. Це всотано ним, напевне, з дитинства, з сім’ї. Адже в дитинстві засівається те, що згодом проросте тим, чи іншим злаком. Головне потім плекати засіяне, бо може і не зійти. Представників цієї династії в повісті усього декілька. Капітан Джайлз – мудрий, впевнений у собі, поблажливий до інших професіонал, капітан Елліс – «намісник Нептуна», майже всевладний Капітан Порта, попередник головного героя – ексцентричний самодур і шахрай, сам головний герой. Усі різні, втім об’єднані отим «розумінням відповідальності», про яке пише Конрад. Найкраще це проявляється в екстремальних, особливих, виняткових умовах.

У повісті молодий капітан протистоїть лише погоді, яка, наче все той же наш спільний ворог давить, калічить, вбиває і треба мати мужність, відвагу, віру в себе, силу духа і, звичайно ж «розуміння відповідальності», аби тому всьому протистояти. Лихоманку, яка звалила майже всю команду, вилікувати неможливо – адже попередній капітан чи то продав, чи то якось іншим штибом спекався цілющого хініну, а замість нього заповнив флакони якимось пустим, даремним порошком. Повний штиль і лови вітру, якого чекаєш, неначе Спасителя. А й справді – лише вітер може врятувати хворий і змучений екіпаж, що ледь-ледь тримається на ногах і якось дає раду і собі, і судну. Містичну нотку вносить у повість марення старшого помічника Бернса. Втім, це не марення – справжня одержимість. Він свято вірить, що вся халепа із судном через прокляття померлого капітана. Мовляв, щойно перетнемо широту, на якій того було поховано в морі – усі негаразди скінчаться.

Герой повісті бореться з усіма цими напастями і врешті решт приводить судно у порт призначення. Чи переміг він? Чи зазнав поразки? Важко сказати. Аби не схибити, єдине що він робив, було те, що і слід було робити, в силу своїх навичок та вишколу, «розумінню відповідальності і по благословенній простоті її сакраментальної точки зору на життя». Пізніше капітана Джайлз підсумував оце все: «…потрібно протистояти невдачам, помилкам, свідомості і різним таким речам. Чому – а проти чого ще мусиш боротися»?