Антон Санченко

Книжка Максима Паламарчука «Підводна війна. Еволюція субмарин» є продовженням його ж книжки «Бойові кораблі», присвяченої лінкорам і авіаносцям. Проте її можна читати і незалежно, і це все рівно буде захоплююче чтиво, настільки вражає ерудиція автора щодо різних епізодів розвитку військово-морських сил у глобальному вимірі. Він легко оперує не тільки гарно відомими нам європейськими історичними даними про підводні човни, але і американськими, японськими, китайськими і навіть екзотичними аргентинськими, індонезійськими, пакістанськими, єгипетськими епізодами бойового застосування підводних човнів. Парадоксально, але найбільш засекреченими для нас були радянські практики побудови підводного флоту, ця книжка чи не перша з тих, що мені зустрічалися, дає не просто типи й призначення радянських ядерних субмарин, але й просто вказує їхню кількість цифрами – немислима в СРСР відкритість. А може і в сучасній РФ, в них досі діє цензура. Теж саме можна сказати щодо даних про китайський флот.

Але поданий «радянський період» саме як рядовий епізод світового розвитку підводних човнів, без звичних перекосів в бік «свого» й без жодної згадки про «потайонноє судно» Ніконова. Це доволі незвично, коли огляд еволюції субмарин не має нічого спільного з військово-патріотичним вихованням, а заснований на теорії Дарвіна.

Все ж таки, мені здається варто було повторити цей розділ з «Бойових кораблів», який пояснює перетин еволюційної теорії з історією кораблебудування: бойові кораблі так само борються за обмежені ресурси урядів для їх побудови й утримання, вступають в прямі сутички, в яких виживає більш пристосований супротивник, що запускає механізми наслідування вдалих технічних рішень іншими державами. Раз – і всі вже будують монітори. Або артилерійські підводні човни, повертаючись до теми власне цієї книжки. Отже маємо еволюцію, креаціонізм якої безсумнівний, і розвивається вона так само, як класи плазунів, риб, птахів і ссавців, що заставляє задуматися, чи розвиток китів теж не результат проектування в якихось конструкторських бюро.

Втім, мені здається, що за час від написання першої книжки автор сам втомився від гри в таку аналогію. Вона подана лише в одному розділі. Втім, логіка подачі класів і родів підводних човнів збережена – вона генеалогічна, а не історична. В мене вдалося вгадувати, який розділ буде наступним: «Щось про артилерійські/ авіаносні човни нічого не було, мабуть їм присвячено цілий розділ,» – що лише підкреслює залізну логічність викладу.

Максим Паламарчук починає виклад з цілком легендарних човнів, як ось човен голландця Дреббеля 1620 року і проект човна Леонардо да Вінчі. Тому виглядає принаймні дивним відсутність згадок про «козацькі підводні човни», як би сам автор до вірогідності їх існування не ставився. Зрештою човен Дреббеля, у випробуваннях якого начебто брав участь король Англії Джеймс І – така ж легенда. Тому така вибірковість автора незрозуміла. Французькі винахідники підводних човнів не приховували того, що їх надихав приклад козаків. Можливо і Дреббеля – теж. Кілька загонів козацьких найманців тоді саме воювали в Голландії. Ну, але то таке, напише хтось інший. Хоча хотілось би, щоб цю тему дослідив хтось так само ретельний і ерудований, як Максим Паламарчук. Може іншим разом.

Книжки Паламарчука взагалі відрізняються розсипами цікавих фактів з флотської історії, на яких можна було б зробити розділ анекдотів у якомусь флотському часописі. Анекдотів ще в тому первісному значенні, де діють не Штірліц і поручик Ржевський, а Наполеон і Бісмарк. Цікавий був би розділ, шкода, що журналів більше не видають. Однак, ніхто не забороняє раз на тиждень (хай буде щотижневик) відкрити Паламарчука на довільній сторінці й прочитати, наприклад, таке:

«Підводний флот США втратив майже 22% бойових екіпажів – найвищий показник серед усіх родів військ. І це флот-переможець. Очікувано, що в переможених справи були ще гірші. За окремими оцінками серед підводників Крігсмаріне смертність склала жахливі 82%. Тобто статистично член екіпажу «У-бута» мав лише трохи більші шанси уціліти у війні, ніж якби замість цього зіграв разок у «російську рулетку» з барабаном револьвера, в якому була лише одна незаряджена комірка!»

Як на мене, чудовий приклад інфотейнменту – коли тексти читати цікаво саме завдяки вмінню образно пояснити сухі факти й цифри. І таке на кожній сторінці книжок Паламарчука. Це цікаво читати і фанатам ВМС, і тим, хто досі нічого не чув про підводні човни.

В нас взагалі раніше не вітали зацікавлення подробицями Битви за Атлантику чи японсько-американської війни на Тихому океані. Мабуть, замполітів лякала можливість глорифікації німецьких підводників замість канонічних радянських капітанів Луніна і Марінеско (останнього з яких підводники глорифікували підпільно, анекдотами, бо його не тільки не нагородили належно, а й посадили в табір). В книжці Паламарчука можна прочитати прізвища німецьких підводних асів (японських, до речі, – ні).

А подробиці Фолклендської війни Британії з Аргентиною чи Індо-Пакістанської війни взагалі нікому були невідомі, крім якихось військових радників. А підводні човни, виявляється, зіграли свою роль в багатьох таких забутих конфліктах, як забудуть і нашу війну, якщо ми про неї не писатимемо самі.

Тож гарною особливістю цієї книжки є врахування змін, які вже принесла у війну на морі наша війна, а саме використання морських дронів, у тому числі підводних. (До цього були згадки про використання озброєних Калібрами дизель-електричних човнів для обстрілів наших берегів і про захоплений в Криму єдиний наш човен «Запоріжжя».)

Головна думка, яка переслідує при читанні Паламарчука, – скільки ж книжок треба було перелопатити авторові, щоб нарити все це. Список джерел в кінці книжки дає конкретну відповідь – 134. Тобто, купуючи книжку Паламарчука, ви економите гроші на 134 розумні книжки, які він для вас опрацював і видав сухий екстракт прочитаного. Втім, ніхто не забороняє рухатися по списку самостійно і потім сперечатися з автором, що він якогось американського адмірала не так потрактував.

А ще ця книжка феміністична. Якщо подивитися технічну сторінку видавництва «Віхола», виявиться, що редагували й готували її до друку самі жінки. Виявляється, дівчаткам теж цікаво про кораблики, якщо це написав Паламарчук. Не обмежуйте себе гендерними стереотипами, читайте розвідку про еволюцію субмарин незалежно від статі.

Авторе, пишіть ще.