Капітан Олександр Береза

Окрім Дани, певне, зіграв свою роль той факт, що у Нью Йорку майже на кожній вулиці були розташовані контори, на входах до яких висіли оголошення: «Whalemen wanted here». Той, хто хоча б один раз побував у морі, завжди буде ним марити. Пам’ять людська вибіркова – негаразди і прикрощі забуваються, натомість лишаються чудові, мальовничі спогади, а гіркота досади перетворюється на велич перемоги. Перемоги чи то над стихією, чи то над самим собою. Окрім того, сама професія китобоя набуває романтизму, поваги і неабиякої сили. Нантакетські дівчата пліткували, що лише ті хлопці, які насправді полювали на китів володіють неабиякою чоловічою силою і є найкращими благовірними. Теж неабиякий стимул для двадцятирічних. Переважна кількість китобоїв була майже дітьми. Матері свідомо посилали їх у море на відміну від сьогоденних батьків, які навряд чи довірили б своїм дітям, що розміняли третій десяток сімейне авто.

Мелвілу були потрібні гроші. Покинувши Лансінбург, Герман заборгував сім доларів місцевому чоботарю і не розплатився з квартирною хазяйкою. Справжній син свого батька! Хтось з братів, чи то Гансвоорт, чи Алан .пізніше внесли гроші за боржника.
А тим часом Гансвоорт і Герман йшли вздовж чистенької причальної лінії ріки Акушнет – Нью Бедфорд на західному березі, Фейрхейвен на східному, повз ошвартовані судна і шукали новенький «Acushnet». Він нещодавно був спущений на воду з верфі у Маттанпойсетту (Рочестер) і ще не просякнув пахом бувалого в бувальцях судна. Навіть і зараз цей дух не вивітрюється, коли повертаєшся додому після багатогодинного перельоту. Він переслідує тебе ще декілька днів. А тут судно пахло свіжим деревом, новою шкірою і щойно просмоленими канатами. Брати піднялися на борт, вітрильник був готовий відчалити на три роки за мис Горн і, немов, поринули у іншу реальність. На менш, аніж чотирьохсотному суденці панувала своя атмосфера. Атмосфера окремої монархії в мініатюрі. Монархії, де панував лише один імператор з безмежною владою на кшталт китайського імператора – місячного брата-близнюка і якому підкорялися і коваль, і тесля, і вітрильний майстер, і гарпунер, не кажучи вже про стюарда і простих матросів. Світ існував лише в межах, окреслених планширем, і, що було поза ним не мало ніякого значення – його не існувало. Перед грот-щоглою стояв гігантський казан для виварки жиру і здавалося, що він може вмістити всі води Тихого океану і значну частину Атлантичного. Далі був камбуз, чи як звали його матроси «приймальня лікаря»(office of the doctor), адже звідти протягом наступних трьох років вони будуть отримувати те, що триматиме їх у доброму здравії і гуморі.

Це були райдужні очікування, адже те, що постачалося не було найвищої якості. Живності, яку приймали на борт це не стосувалося, а от продукти тривалого зберігання варті були уваги. Про солонину говорити не варто, а от на морських подвійних галетах варто затриматися. По-перше, чому подвійних, адже це вже були готові до вжитку випечені галети. Так, вони були випечені таким чином, аби там було мінімум із мініморів вологи і відрізнялися кам’яною міцністю. Під час рейсу під дією вони втрачали свої властивості, дещо розм’якали і там заводилися всілякі мучні личинки та інша живність. Після повторного пропікання вони додавали білкову складову до раціону моряка. Перетерті на порох такі галети можна було додати у будь-яке вариво, що, звичайно, не покращувало його смак, зате додавало ситості.

Для Германа великої різниці між «St. Laurence» і «Acushnet» зовні майже не було. Та на борту – це був інший світ з таким незвичним обладнанням для розбирання китової туші та виварки сала. Трюми, заповнені порожніми діжками для китового жиру теж різнилися од грузових приміщень торгового судна. Носовий кубрик справив добре враження. Оскільки вошей сюди ще не занесли, койки з новенькою білизною і ковдрами виглядали привабливо, до того ж там можна було стояти у повний зріст – висота подволоку була шість футів. Для германового діда з материнського боку цього було б замало, а для його онука – в самий раз. Здавалося, що кращого судна годі й шукати.
В Різдвяні дні 1840 Герман Мелвіл підписав контракт в якості «Green hand» з паєм 1/175 від майбутнього прибутку. Окрім того підписав так звану «Захисну Декларацію Моряка», яка надавала кожному американському моряку право консульського захисту в будь-якому порту світу. На іноземних моряків, що теж наймалися на китобої цей захист не поширювався. Здається, американські китобої були першими компаніями, які практикували найм мультинаціональних екіпажів. Напевне, дуже важко було знайти гарпунера – білого американця. А от корінного жителя континенту, який звик полювати на дичину і виключно покладатися на свій окомір і вірність і міцність своєї руки брали залюбки. Та і в своєму романі Мелвіл описує одного з героїв-гарпунерів новозеландця Квіквега.

27 грудня брати відвідали недільну службу в місцевій капличці на Джонні-Кейк Хілл – знаменитий і знаковій церковиці китобійної громади Нью Бедфорда. У своєму романі пізніше Мелвіл зауважить: «У цьому ж таки Нью-Бедфорді стоїть Китоловний молитовний дім, і мало є таких байдужих китобоїв, що не відвідали б його перед відплиттям до Індійського та Тихого океанів. Я принаймні до таких людей не належу. …на лавах сиділи нечисленні моряки, моряцькі дружини та вдови. Панувала глуха тиша, порушувана часом тільки завиванням вітру. Кожне з мовчазних богомольців неначе навмисно сіло осібно від інших, немов безмовне горе кожного було відмежоване від інших, як острів, і недоступне для інших.» Знаки цього горя і пам’ять його була позначена на стінах Божого дому мармуровими дощечками, на яких читалося:

«ПАМ’ЯТІ ДЖОНА ТОЛБОТА, ШО ВІСІМНАДЦЯТИРІЧНИМ ЗАГИНУВ У МОРІ ПОБЛИЗУ ОСТРОВА ДЕЗОЛЕЙШЕН БІЛЯ ПОБЕРЕЖЖЯ ПАТАГОНІЇ.
2 ЛИСТОПАДА 1836 РОКУ.
ЦЮ ДОШКУ ВСТАНОВИЛА НА ПАМ’ЯТЬ ПРО НЬОГО ЙОГО СЕСТРА.»

Або
«ПАМ’ЯТІ РОБЕРТА ЛОНГА, ВІЛЛІСА УЛЛЕРІ, НАТАНА КОЛМЕНА, УОЛТЕРА КЕННІ, СЕТА МЕЙСІ Й САМЮЕЛА ГРЕЙГА, ЩО БУЛИ КОМАНДОЮ ОДНОГО ЧОВНА З КОРАБЛЯ «ЕЛІЗА». ЗАТЯГНУТІ БЕЗВІСТИ ЦИТОМ У ЧОВНІ, ВОНИ ЗАГИНУЛИ В ТИХОМУ ОКЕАНІ
31 ГРУДНЯ 1839 РОКУ.ЦЮ ДОШКУ ВСТАНОВИЛИ ЇХНІ ТОВАРИШІ, ЩО ВРЯТУВАЛИСЯ.»

Чи
«ПАМ’ТІ ПОКІЙНОГО КАПІТАНА ЕЗЕКІЄЛЯ ГАРДІ, ВБИТОГО КАШАЛОТОМ НА НОСІ СВОГО ЧОВНА БІЛЯ УЗБЕРЕЖЖЯ ЯПОНІЇ
3 СЕРПНЯ 1833 РОКУ.
УСТАНОВИЛА НА СПОМИН ПРО НЬОГО ВДОВА.»

Подібні дошки я бачив у бомбейській церкві святого Андрія. Там поминалися військові британської колоніальної армії. А в десятих роках нашого сторіччя посеред хмарочосів Бостона натрапив на невеличку церковицю, де таких дошок не було, та на стінах були макети вітрильників і пароплавів. Храм був порожній, запитати, що і як було нікого, та я зрозумів, що цей дім Божий не тільки для кожного пересічного, а насамперед для моряків та їх сімей.
До речі, в капличці на Джонні-Кек Хілл, збудованій у 1831 році з 1832 року проповідував відомий отець Едвард Тейлор з Бостона. Брати Мелвілли слухали ж проповідь преподобного Еноха Маджа – не менш відомого моряка-проповідника аніж Едвард Тейлор. Слухаючи проповідь Герман навряд чи міг уявити, що після публікації «Мобі Діка» ще за його життя капличка стане місцем паломництва. Церква згорить у 1866 і деякі з тих мармурових дощечок будуть втрачені. В стіни відбудованої каплиці вставлять ті, що вціліли.

У середу 30 грудня 1840 року «Acushnet» належним чином зареєстрували і в його описі зазначалося, що «…це судно чи корабель було побудоване у Рочестері року тисяча вісімсот сороковому згідно сертифікату майстра-тесляра під чиїм керівництвом во=но будувалося. …означене судно чи корабель має дві палуби і три щогли і його довжина складає сто чотири фути вісім і ¼ дюйма – його ширина двадцять сім футів, десять дюймів – такими є його обміри. Триста п’ятдесят вісім і 71/95 том, це є Судно…»

«Судно» (Ship) – технічний термін, який означає, що «Acushnet» був меншим за пароплав (Steamer), та все ж бульший, аніж барк, не кажучи вже про бріг, шхуну, шлюп чи баржу. Втім він був дещо меншим за своїх 400-тонних співродичів, та все ж більш прудкішим.
З отриманого авансу Мелвіл потратив дещо на себе. Решту ж віддав брату – у морі гроші не потрібні. Можливо, з них Гансевоорт і виплатив борги Германа у Лансінбурзі. Брати розлучилися і Герман поселився в носовому кубрику. Невеличкий простір для двох десятків душ, хоча і геть новий, який ще не всотав у себе сморід ворвані, немитих тіл та тютюну, за декілька годин увібрав у себе пахощі своїх перших пожильців – тепер він мало чим відрізнявся від кубрику «St. Laurence». Втім смороду ворвані ще там не відчувалося. В одній з газет Провіденсу так описувалась атмосфера носового кубрика:

«Тут у невеличкому просторі не більш аніж якась кругом-бігом дюжина квадратних футів розташувалося два десятка чоловік зі своїми рундуками, постільною білизною і небагатим своїм збіжжям на трирічний круїз. Вони були там у спеку і лютий холод, день за днем, і місяць за місяцем, розклинені у шматочку простору, який міг би угробити безліч щурів і все ж вони жили, співали, обростали жирком і були не найщасливішими з усієї суднової компанії. З набитим пузом м’ясом, з келихом грогу і вісімдесятиберелевим китом вони не заздрили ані багатим, ані могутнім і вони ніц нічого не боялися окрім держака старпомівської піки. Окрім того, полубак – ще й збірка дивовижних історій і пісень про «проклятих коханок». Багато хто з просолених морських вовків баяли, сидячи на морському рундуку, своїм виснаженим побратимам ро морських привидів, і чудесні звуки чулися нічною вахтою, коли морська гладь збурювалася каламутним бурхливим вітром арктичного моря. Та ще полубак також і місце обичайного затишку – де вимучені люди вкладаються і відпочивають – де співають своїх пісень, де палять свої сигари і де просто щасливі.»

Звичайно, це дещо перебільшено. Серед інших суднових напружень, яка нікуди не дулась і донині – расове протиборство. Португальці з Азорських островів, яких на судні було більше, позаймали найкращі і найзручніші койки в кубрику – ті що розміщалися головою по ходу судна. Втім Германи достався свій лежак, де він міг досить комфортно розташуватися.
Третього січня 1841-го року «Acushnet» знявся у свій рейс. Не всі по тим, чи іншим причинам, Герман Мелвіл серед них, повернуться у рідну гавань у травні 1845-го.