Капітан Олександр Береза

В той час, як Елі Флай сидів за столом в офісі і покусував гусяче перо в паузах, коли переписував своїм каліграфічним почерком документи, брати Мелвілли були в дорозі до Нью Бедфорда – найбільшого китоловного порту Сполучених Штатів. Коли цей промисел щойно зароджувався невдовзі після висадки на узбережжі Отців-Пілігрімів, Нью Бедфорд якось стояв осторонь. Місто долучилося до справи незабаром після революції і згодом стало найбільшим китоловним портом країни. З нього виходило більше промислових суден аніж з усіх інших американських портів.

Цікаво, як взагалі з пуританського, набожного середовища виникла така жага до вбивства найвеличніших створінь Божих? Напевне, серед богомольних колоністів перебували й ті, які були не тільки знайомі з цією справою, а й практикуючі китобої. Спочатку вони спостерігали за китами з берега, милувалися їхніми ігрищами, фонтанами, які нагадували чи то туман, чи то молочний дим з коминів колоністів. Коли ж левіафанову тушу виносило на берег, то її, звичайно ж, не оминали, розцінювали як Божий дар і використовували не тільки в богослужіннях. Потім почали полювання на тих, хто підходив надто близько і застрягав на мілководді. Берегові спостерігачі подавали знаки командам у човнах і ті робили свою справу. Промисел не віддалявся від узбережжя і на кінець сімнадцятого сторіччя був регулярним у багатьох колоніях Нової Англії.
1712 року сталася справжня революція у китополюванні. Такий собі Кристофер Хассі з Провіденсу, курсуючи вздовж узбережжя, був зненацька заскочений шквальним північним вітром і його винесло з більш-менш безпечної затоки у відкритий океан. Щирі молитви та неабияке знання морської справи допомагали мало. Його човен зник з поля зору. Пройшло чимало днів і рідні Кристофера влаштували дев’ятини за пропалим. Тризна йшла собі йшла, коли хтось з поминальників помітив знайоме вітрило. Повільно воно наближалося і незабаром всі побачили, що до човна Хассі принайтовлено забитого кашалота – першого кашалота впольованого колоністами.

Кристоферове діяння поклало нову еру у китополюванні. Вся Нова Англія жадала не тільки кашалотів, а й гренландських китів, нарвалів, горбачів, блювалів… На фінвалів не полювали – вони проносилися повз із шаленою швидкістю і гарпун просто відскакував од їхньої шкіри. Окрім того, якщо й вдавалося забити цього левіафана, то він просто тонув. Поселенці стали обладнувати вже не човники, а більші судна – зазвичай невеликі шлюпи, аби полювати вже на «глибині». Такі лови тривали до шести тижнів. Звичайно, що обладнання для виварки ворвані там не було, тому туші білували і китовим салом наповнювали трюми. А вже на березі китовий жир виварювали на спермацетову та китову олію. Можна уявити який сморід там стояв. Рік за роком китолови все далі відходили на «глибину» і нарешті в 1774 році капітан Урія Банкер із Нантакету на бризі «Avazon» перетнув екватор і полював на китів в районі Бразильської банки. Він повернувся завантаженим «по жвак» 19 квітня 1775 року.

Цього ж дня пролунали перші постріли Американської революції в Массачусетських Лексінгтоні та Конкорді. Ополченці-мінітмени дали відсіч регулярним британським військам і гнали їх 16 миль до Бостона. З першого повідомлення про напад ополченці швидко зібралися («в одну хвилину»), звідки і виникла назва. Сили були нерівними – британці налічували 1,700 багнетів, ополченці – 4,000. Військові втратили 73 вбитими, 174 пораненими і 26 зниклими безвісти. Мінітмени відповідно 49, 41 та 5. Пізніше мінітмени стали основою Континентальної армії.
Революція та війна за незалежність завдали приголомшливого удару по американському китобійному промислу. Оскільки Массачусетс був не тільки колискою революційного духу, а ще й осередком риболовної галузі, то 1775 року Британський парламент проводить свій знаменитий акт, аби «виснажити Нову Англію», що обмежує торгівлю бунтівних колоній з метрополією і вводить ембарго на риболовлю не тільки на Ньюфаундлендській банці, а і будь-де в Північній Атлантиці.

На початок війни американський китобійний флот налічував десь триста-чотириста суден і виробляв приблизно 45,000 барелів спермацетової і 8,500 китової олії. Приблизно половина флоту була приписана до Нантакету. Коли ж війна за незалежність добігла кінця, то зі 150 нантакетських кораблів лишилося дві-три напівзогнилих посудин. Грошові втрати перевищували мільйон доларів. А що вже казати про втрати людські! З восьми сотень сімей Нантакету налічувалося двісті дві удови і триста сорок двоє сиріт…

І все ж запальний дух нантакетців навіть після таких тяжких втрат не похнюпився. Щойно прийшла новина про мир, як китоловне судно «Bedford» з повним вантажем китового жиру направили до Лондонського порту. І коли «Bedford» ошвартувався в Лондонських доках одна з місцевих газет зауважила, що це було «перше судно яке виставило напоказ на гафелі тринадцять заколотних стрічок Америки у будь-якому Британському порту».

В наступні роки американське полювання на китів розлягалося все далі і далі просторами Світового океану. 1789 року досягло берегів Мадагаскару, а через два роки шість китобоїв з Нантакету увійшли в Тихий океан. В 1820 році американці вже полювали китів біля Японії, а за кілька років – всюди в Південних морях, і, нарешті, в 1835 році – на північно-західному узбережжі Америки, одному з найголовніших місць промислу. Відтоді почалася золота ера американської китобійної індустрії, яка тривала повних чверть сторіччя. На своєму піку десь у середині сорокових років флот налічував майже сім сотень суден, вартість якого оцінювалася у понад двадцять один мільйон доларів. Повні капіталовкладення становили більше сімдесяти мільйонів доларів. У китобійній справі було задіяно понад сімдесяти тисяч осіб. Вся ця індустрія була зосереджена у тридцяти восьми портах південного узбережжя та островів Нової Англії від Кейп Коду до Нью Йорку. Від 1820 року найбільшою гаванню цього флоту був Нью Бедфорд.

Основним місцем промислу був Тихий океан у сорокових роках дев’ятнадцятого сторіччя там панував флот Нантакету. Незабаром до нього приєдналися і судна з Нью Бредфорда, Нью Лондона та Саг Харбора. Ці кораблики, що управлялися компаніями квакерів та фермерів колишніх британських колоній зазвичай виходили у трирічне плавання, а нерідко 1 у чотири-, або п’ятирічне. оскільки судно лишалося на плаву, вистачало харчів капітани трималися відкритого моря, уникаючи спокуси відправитися додому чи на острови з татуюрованими красунями.
Коли ж нарешті китобій заходив у рідну гавань, то вид мав не бравого морехідного судна з безцінним грузом і командою, як то кажуть «кров з молоком», а побитої штормами, оброслою водоростями, смердючою тухлятиною посудини з екіпажем, який немов щойно виринув з потойбіччя. Після кількамісячного ремонту і заміни обладнання ці судна знову були готовими відійти на декілька років у шаленство і безумство полювання на Божі створіння.

Китобійному промислу віддавалося усе населення Нантакета чи Нью Бедфорда. Адже окрім безпосередньо засобів полювання на китів чи обладнання суден потрібно було й інше забезпечення і команди і самого судна. На відміну від торгового судна, яке стоїть, скажімо, на лінії Нью Йорк-Шанхай і за певний час пристане до причалу, китобій роками вдивляється лише у безмежну поверхню океану, аби побачити примарний фонтан, або темну спину левіафана і не бачить ані крупиці земної тверді. Тому для них потрібно запасти так багато всього. Не тільки гарпунів і канатів, казанів для виварки китового жиру, вельботів, а і всіляких баняків, ковдр, ліків, тютюну тощо. Не можна лише запасти ще одного капітана чи судна. Один з постачальників у 1858 році опублікував список потрібних речей для китобійного судна. Він складався з близько 650 найменувань.

Стосовно ж вельботів (whaleboat), особливо массачусетських, варто зауважити, що це були бездоганні човни, які відповідали основним вимогам швидкості, морехідності, остійності, міцності. Не дивно, що такий вельбот витримав тримісячне плавання після загибелі «Essex» у 1819, а в 1849 загублений «Janet» бот бороздив тихоокеанські простори шість місяців. Мелвіл описав таку мандрівку у повісті «Марді».

Взагалі, на той час китобійні судна були достатньо безпечними для екіпажу, що не заважало і не вважало пересічному моряку на складання заповіту після першого виходу у такому вельботі на полювання. Та і порівнюючи з тими двадцятирічної давнини, на кажучи вже про банкеровський «Amazon» вони були вже чималенькими. Звичайно, до недавніх 65-метрових їм було насправді і не так далеко, та все-таки. Їх довжина сягала сорока метрів, що доволі таки пристойно, як на той час а ширина 8-10 метрів цілком відповідала сучасним китобоям. Водотоннажність 400 тон повністю задовольняла тогочасні вимоги. «Acushnet», на який найнявся Мелвіл, був геть-новим 359-тонним з прямим парусним обладнанням судном. Ще однією особливістю китобійних суден було те, що на кожній їхній щоглі було так зване «вороняче гніздо» – чи то діжка намертво принайтовлена до щогли, чи то спеціально влаштований майданчик для спостерігання за китами. Вахта неслася там постійно, щойно судно покидало рідний порт. Вахтові змінювалися щодвігодини, як і стернові. Взагалі, на китобійному судні нудьгувати не доводилося. Навіть на переходах між місцями промислу досвідчені капітани не тільки не тільки не знімали вахти, а і залучали команду до так званих «загальних робіт» по підтриманню судна в належному морехідному і санітарному стані. Все це заради того, аби утримати екіпаж від дезертирства і непотрібних думок про рідну домівку. Насправді це спрацьовувало не так, як хотілося. З двадцяти з гаком найнятих разом з Мелвілом моряків повернулося додому на тому ж судні лише одинадцять.

Герман підписав контракт і отримав аванс 84 долара на придбання на придбання персональної екіпіровки і всілякі інші потреби. Загалом моряки могли отримати від 75 до 150 доларів авансу. Це становило приблизно тридцять відсотків їхнього майбутнього заробітку. Досить часто вони поверталися з рейсу по вуха у боргах.

Втім, на даному етапі усе виглядало досить привабливо. Перспектива трирічного плавання не виглядала такою вже похмурою.