АНТОН САНЧЕНКО

Фестиваль Порт отримав хорошу пресу, про нього написали, взяли інтерв’ю, зробили сюжети чи не всі українські медіа, і головна емоція всіх цих матеріалів – щирий захват. Новий український літературний фестиваль, в Одесі, «перлині біля моря», на вулиці Пастера, мав усі шанси залишитись непоміченим, бо всі одеські фестивалі до нього чомусь були або не літературними, або не українськими, або непопулярними. А з початком широкомасштабного вторгнення ці «одеські» попередники взагалі чомусь воліють тусуватися в Батумі чи ще десь інде. Одесу ж щоночі обстрілюють, які фестивалі? Але дивним чином такі культурні події потрібні саме там, де війна.

Свого часу це показав Книжковий Арсенал того єдиного разу, коли його провели восени, під час Євромайдану 2013. І виявилося, що книжкова виставка – то такий острівець нормальності посеред барикад, беркутів і тітушків. А тут – видавці, жвава торгівля бестселерами, презентації, автограф-сесії, панелі і воркшопи, що б це не значило. З нього не хотілося виходити в назад в революцію.

Ось таким острівцем стабільності, НМСД, став для одеситів і фестиваль ПОРТ. Дуже вдала локація, перша в Україні Публічна бібліотека (зараз Наукова) й Ляльковий театр (академічний) забезпечили локаціями для подій, а тому числі таких велелюдних, як дискусії про місце українського Півдня на світовій мапі (модератор Оксана Довгополова) чи деконструкції одеського міфу про всесоюзне місто-блазнів (Марія Галіна) й конструювання новітнього одеського міфу довкола Ахіллеса й прикордонника з острова Зміїний; виставки робіт Валерія Пузіка про Одеську кіностудію чи диктант єдності у читальній залі бібліотеки. Популярність останнього заходу мене неабияк здивувала, в просторій читальній залі яблуку не було де впасти від охочих наробити помилок українською за свої гроші.

Треба мабуть сказати пару слів і про вулицю Пастера. Це єдина в Україні вулиця з меморіальними дошками нобелівським лауреатам, одеським університетом, де ті нобеліанти чи то вчилися, чи то викладали, а також мали тут лабораторії й коханок, все на одній вулиці – зручно. А також була заснована ще в 19 столітті перша в Україні Публічна бібілотека поряд з Українським театром імВасилька, в якому колись познайомилися Микола Куліш з Лесем Курбасом, а через дрогу від всього цього українства, в українській же школі, вчився уславлений підводник Марінеско, якого вчергове зараз хочуть вигнати з українців, бо він, мовляв, алкоголік і військовий злочинець, хоча ні те, ні те не є підставою для денаціоналізації. Отож – славна вулиця Пастера.

В поєднанні з одеським двориком, який прийняв музичну сцену для Саші Кольцової, якихось менш відомих міннезінгерів й поетів-слемерів, книжковий ярмарок, воркшопи й кавові рундуки з турками на гарячому піску (так, це полісемія, хоча були не турки, татари), локація виявилася дуже вдалою і ємною, затіненою після обіду, відвідувачі, яких вже традиційно рахували браслетиками на вході, йшли безперервною вервечкою усі два дні. Я не знаю, як одесити це роблять, не натовпами на відкриття й закриття з чергами до самої Лаври, а рівномірно й безперервно всі два дні. Це ж треба якось домовлятися?

Ну і звісно, отой всезагальний захват іногородніх учасників фестивалю викликала кількість одеситів, готових витрачати два вихідні свого найкращого життя не на пляж на Лонжероні, а на слухання розумних і не дуже розмов інтелектуалів на сцені лялькового театру. І все – українською мовою. В місті, де раніше таке уявити було неможливо, настільки все було забите й закатане під асфальт російськими культуртрегерами, що маскувалися під «багатонаціональність». Парадоксально, але місце для українського фестивалю звільнила саме війна – «інтернаціоналісти» чкурнули в Батумі.

Лозунгом фестивалю став рядок з вірша Андрія Хаєцького (якщо такого вірша ще нема, Андрієві треба написати): «Це моє узбережжя свободи», – що показав амбіцію організаторів не замикатися в самому одеському порту, а говорити від імені всього Півдня – були учасники і, що важливо, відвідувачі з Миколаєва, Херсона й Криму. І дуже добре, що Південь нарешті поховав імперські проекти і починає шукати своє місце в українському культурному полі.

В Україні ж новоприбулих прийнято зустрічати захопленими вигуками: «Дивіться, хто прийшов!» – замість традиційного російського: «А це ще що за поц?». Думаю, все у нас вийде. Місце Одеси на українській культурній мапі безперечно пов’язане з морем, бо більше нікому.

Критик Ганна Улюра, яка через хворобу до фестивалю не доїхала, цього року видала «Книжку на щодень, щоб справляти враження культурної людини» – 366 рецезій на головні твори світової, російської (так, в мене теж є питання, навіщо вже) і української літератури. По рецензії на кожен день високосного року. Дуже добре, що українська критика отримала календарний аспект, бо так ми можемо довідатися також про перспективи Одеси серед українців. Отож, серед 366 книжок, творів про море трапилося всього 8. Або, 1 тиждень з 52 у році. Мені здається, це десь і відповідає зацікавленню української культурної спільноти, яка відбиває настрої всіх українців. Один тиждень на рік. Але є й гарна новина, цей тиждень вони проводять в Одесі і їх можна брати тепленькими. Он, навіть Забужко, позафестивально, цього тижня на Лонжероні скупалася. Отож у мене велике сподівання, що повернення Одеси в стрій українських культурних гравців поверне в нашу літературу море.

Тому дуже дякую пограмному директору Андрію Хаєцькому за запрошення презентувати в Одесі наш Мателот – конкурс української морської прози ім.Лисянського, який видав ось вже п’ятий Морський збірник. Збірка й інші наші книжки розпродалися непогано, що для мене є головним критерієм – годний фестиваль.

Ще варто написати про чіткі інструкції на випадок тривоги й підготоване укриття, яким, на щастя, не довелося користуватися. Креативні локації для відпочинку в надрах дворика, ятки з кавою та іншими напоями. Ятки найсміливіших видавців, які ризикнули приїхати на нульовий фестиваль і не прогадали, наступного року, мабуть, вже будуть черги охочих. Усілякий продуманий фестивальний мерч, інформативні й інфографічно здизайновані програми, в яких легко було знайти потрібне, а не так, як на Арсеналі. Й поселення на самій Дерибасівській, де півночі у вікна співає караоке за мотивами шести неблондинок, які запитують «Вотс гоінг он?» – «Та фестиваль ПОРТ».

Хочеться подякувати всій команді організаторів, очоленій Наталею Мажаровою. Накладки, звісно були, але геть не критичні, що абсолютно компенсувалося «винним спонсором», який презентував свою пляшку вина кожному учаснику ще до того, як фестиваль відкрився. Тож я вважаю, що всі автори, хто поїхали до Жадана у Харків, лоханулися. Ну і так, це перший мій фестиваль, де організатори ганялися за мною, щоб віддати гроші. Запрошуйте ще.