Віктор Заславський

Історик, краєзнавець, моделіст, літератор, перекладач. Народився у Кам’янскому, живе у Жовкві біля Львова. Творець кількох музеїв та виставок. Служить у 45 окремій артилерійській бригаді імені генерала Мирона Тарнавського.

СКР-112

1992 рік

Як прийшов Україні свободи час

І хотів Кремль привласнити скоро

Те що спільним було три століття для нас:

Севастополь, і флот, і море –

Ми взяли свою долю у руки свої

Щоб служити своїй державі.

СКР-112 прапор підняв

Та вийшов із Донузлаву.

Двадцять першого липня на рейд вийшли ми,

І курс на Одесу взяли

І на всіх частотах передали

Тим що гнались тоді за нами:

«Я йду у свій порт у водах своїх

І на щоглі мій прапор піднятий.

На провокації не поведусь,

Та готовий себе захищати».

У повітря злетіли в той день  літаки,

Кораблі розчохлили гармати,

Адмірали й міністри втомились тоді

Із заявами виступати.

Але ми здійснили цей перехід,

І по всій землі було чути:

СКР-112 прапор підняв.

Українському флоту – бути.

Перемоги й поразки потім були,

Був сором і була слава.

Не востаннє тоді ми в Одесу йшли

Як вершилася доля держави.

Та присяги своєї не зрадили ми,

не шукали країни чужої.

Ми йдемо у свій порт під прапором своїм

І себе захищати готові.

Іде Україна своїм шляхом

і з нього нас не звернути.

СКР-112 прапор підняв.

Українській державі – бути

Морська Охорона

Прорив на материк у лютому-березні 2014 року

Древні скелясті схили

Нависли над нами.

Стали браття й сусіди

Тепер ворогами.

І від рідного берега

Честю гонима,

Вся Морська Охорона

Виходить із Криму.

Що в столиці тепер –

Неможливо дізнатись

У воріт – окупант

Що примушує здатись.

Але честь на рублі

Розмінять не змогли ми.

І Морська охорона

Виходить із Криму.

Під прицілом ворожим

Попрощалися  з домом,

І виходимо в море

Під зеленим прапором.

Неспокійні думки

Ми женемо невпинно.

Так Морська охорона

Виходить із Криму.

Спину ворогові

Ми в той день показали,

Але флот зберегли,

Прапорів не спускали.

У серцях моряків

Не помре Україна.

Так Морська охорона

Виходить із Криму.

ХРЕСТОНОСЕЦЬ

Нагострений меч, нагодований кінь,

Готово усе для дороги.

Дружино, в молитвах мене не покинь.

Бо битися буду за Бога.

Священик казав: хто у бою загине

Потрапить одразу на небо.

То йду я за море на сарацина.

А що тут поробиш? Треба!

Попереду шлях у Єрусалим,

У край мені невідомий.

Слава чи смерть чекають у нім

І, знаю напевно, – втома.

Позаду лишаю родину і дім,

Лишаю часточку себе.

Не знаю повернусь назад чи ні.

А що тут поробиш? Треба!

І ще я знаю: війна – то війна,

Тут всяке статися може.

Від крові невинних (а буде вона!)

Оборони нас, Боже.

Та суне на нас зі Сходу орда

І вдома сидіти ганебно.

Тож, час у дорога. Війна є війна.

А що тут поробиш? Треба.

МОРЕСТРАННИК

Давньоанглійська поема

Пісню про себе вам заспіваю

Оповісти про мандри нескінченні

Як на шляхах я багатоденних

Горе пізнав і негоди усякі

В човні, обителі скорбот великих.

Хвилі хитали його невпинно,

Стояв я ночами без сну на вахті,

Несли на скелі нас хвилі та вітер,

Мороз колов ноги кайданами криги,

Не раз стогнало у горі серце,

А голод згризав мій шлунок без жалю.

Змучилась в море душа страждальна.

Не може знати той хто щасливо

Живе на суші, у людному місті

Те що мені довелось пережити,

Ходячи взимку по морю студеному

Далеко від родичів, мовби вигнанець.
Одягнений льодом, побитий градом,

Жодного слова у морі не чув я –

Лише студених валів хитання.

Клики лебедя, крик баклана,

Стон поморника, співи чайки –

Не пісня дружня на учті пишній

З чаркою меду з друзями милими.

Хвилі били у скелі сірі,

Вторила їм зимнокрила чайка

І орлан клекотав з нею разом.

Та ніхто з сородичів, друзів

Серце не зможе потішити в смутку.

Того не зможе вовік зрозуміти

Той хто вдома живе щасливо,

З товаришами у місті міцному –

Для чого злидар іде у море

І попре втому бореться з вітром.

Ніч все густіше, земля замерзає,

З півночі йде хуртовина сувора,

Крижані зерна на землю впали,

Але й тепер мій розум невпинно

Збуджує душу щоб далі вести

Герць із валами солоного моря

Серед далеких потоків водних.

Серце кличе мене поспішати:

Най би душа-мандрівниця сміливо

Вдаль поспішала в часи усякі,

В землі чужі, у краї далекі.

Бо ж немає під небом широким

Мужа такого – хоч би й багатий

Був він, щасливий, і ласку від пана

Най би він мав, і у справах вдалий –

Щоб він ніколи не думав про море,

Про шлях далекий за обрієм сірим.

Хай арфа співає на учті веселій,

Хай пан за заслуги дарує персні,

Хай берег привітний, хай жінка ласкава –

Та мріє всяк про шторми й негоду

Хто хоч би раз мандрував у море.

Прийшла весна і гаї розквітли,

Лани зеленіють, прикрасилось місто –

– І все у серце відважного мужа

Вселяє бажання пуститися знову

В далекі краї по шляхах солоних.

Ось в лісі зозуля, привратниця літа,

Серце тривожить, грудей скарбницю.

Ледачий не знає що ми пізнали –

Ті хто лишали краї свої рідні

Щоб мандрувати в краях незнаних!

Серце, скриню грудей залишивши,

Скоро несеться у море весняне,

Геть від землі, у де кити мандрують,

Сумне, зголодніле вертає до мене

І закликає щоб знову вийшов

Я у море, на шлях китовий

Невідомий ірландський монах

РОЗДУМИ МІСІОНЕРА

Небесний Владико таїнств предивних!

Час наступає вже мій

В путь вирушати по водах бурхливих

Від батьківської землі.

Свою колісницю навіки покину,

В стайні залишу коня

І ратником пішим піду я на битву

В дружині Святого Вождя.

Прощай, мій щите, що від стріл захистить,

Прощай, мій списе бойовий,

Відважні пригоди і друзі вірні,

І в кубку ель золотий.

Туніку нарядну з ніжного шовку

На рясу я заміню.

Не в ліжку в палаці, а в келіях братських

Постіль на землі постелю.

Тебе покидаю, вітчизно святая,

Усіх, з ким життя я ділив.

Для праці благої за віру Христову

Я в рабство себе посвятив.

Безкрайні простори могутнього моря,

І довгий шлях по хвилях.

Останній уклін назавжди залишаю

На батьківських берегах.

Крилатий човен по грудях моря

Під чайок жалісний крик

Веду я, немов відважний герой

В легендах із давніх книг.

За серця велінням Тобі на служіння

Життя своє віддаю.

То ж щастя пошли і мене збережи

На шляхах у далекім краю.

Св. КОЛУМБА, поет, вчений, місіонер 6 ст.

ПРОЩАННЯ З БАТЬКІВЩИНОЮ

Був би щасливий я зі скелі високої

Дивитись сиве волосся на моря,

Дивитись, як хвилі, мов рами могутні,

Б’ють у берега міцні мури.

Був би я щасливий зі скелі високої

Зійти до моря, до гавані тихої,

Вітрило підняти на човні відважному,

Вийти на стежку пінну, солену.

Швидко летів би мій човен

До монастиря у землі Ірландській,

Та важка стежка до місця чужого,

У землю Британську, край незнайомий.

У землю британську несуть мене,

Та серце моє за бортом залишене

Серед схилів, озер та лісів,

Серед селищ Ірландії рідної.

В землі Ірландській ніжні

Яблука зріють на гілках зелених,

Сливи поспіли і терен у цвіті,

Стоять, немов вежі, дуби сторічні.

У землі Ірландський звучніше за арфи

Пташиний спів і молитви священиків,

Мужня вдача –у бою відважна,

Жіноча краса – у коханні нестримна.

У ріднім краї навік покинуті

Друзі вірні, серця соратники,

З якими поділяв я життя чернече,

Святі труди й відпочинок тихий.

У ріднім краю навік покинуті

Наставник мій, панотець духовний,

І гордий король смарагдових схилів,

Гідний народу, яким керує.

Благословення ченця-вигнанця

Нехай на землях великих буде –

На чужім краю, де жити мушу, 

Та милій вітчизні, навік загубленій.

Благословення ченця на засланні,

Чайки, несіть у смарагдову землю,

І, коли розірветься у грудях серце,

То тільки від туги за рідним краєм.

Моя Ірландіє! Ім’я славетне

Життя вдихає у стомлену душу,

Вітчизна горда й друзі милі –

Спомин про вас збереже моє серце.

МРІЯ

Радий я був би в ріднім краю

На скелях найвищих,

Кинувши погляд на захід, бачити

Моря обличчя,

Бачити хвилі, могутні та сиві,

Що водами грають,

Бачити пінні бризки, що з хвилями

У танці стрибають.

Чути, як чайки квилять під небом

Пісні дивовижні

Разом із вітром, із морем співають

Славу Всевишньому.

Бачити, як об берег б’є неустанно

прибій нескінчений

і як приплив з відпливом по черзі

несуть свою варту.

Як піднімаються дивнії риби

З глибокого моря,

І пінні баранчики скачуть по хвилях,

Немов серед поля.

Бачити милу обитель у моря

В дубовому гаї,

Коли повернусь  нарешті додому,

До рідного краю.

Серце моє розкаяння повне

За всі прогрішення.

Буду в молитвах я Бога просити

За гріх свій прощення,

Буду в молитвах я Бога хвалити,

Що створив Він дивні

Небо високе, землю міцну

І моря глибини.

Мрію я книг прочитати багато –

Душі користь з того

У піснях натхнених і цілим життям

Славити Бога,

Велич Господню хотів би осягнути

Розумом немічним,

І працювати як треба – до поту,

Але не з-під палки.

У полі орати, дбати про бідних,

Рибу ловити…

Праці, молитвам, книгам і Богу

Життя присвятити.

СВ. КОЛУМБАН

(540-615)

Ірландський монах, місіонер. Освіту отримав у монастирі на о. Іона. Заснував численні монастирі у Франції та Італії, проповідував німецьким язичникам.

ПІСНЯ МАНДРІВНИКІВ

(написана під впливом „Пісні гребців” давньоримського поета Клавдіана під час подорожі святого у верхів’ях Рейну і проповідування німецьким язичникам )

Ми збудували міцний корабель, час вже настав вирушати.

Шлях наш лежить у далекі краї, нумо ж, на весла, монахи!

                  Ей-я, друзі! Хай чує ріка наше веселеє „Ей-я”!

Вітер скажений реве, наче звір, лунають громи піднебесні,

Але міцніше тримайте кермо та налягайте на весла.

                  Ей-я, друзі! Хай чує ріка наше веселеє „Ей-я”!

Хвилі, мов гори, над нами встають, у нас мовби щебінь кидають,

Але хто має в серці відвагу – буря того не здолає.

                  Ей-я, друзі! Хай чує ріка наше веселеє „Ей-я”!

 Буря стихне та хмари підуть, ми ж не здамося ніколи!

Знаймо: сильніша за будь-який шторм людські відвага і воля.

                  Ей-я, друзі! Хай чує ріка наше веселеє „Ей-я”!

Наша ріка – це мов наше життя: коли засмутиться серце

Чи гріховну спокусу в душі відчути нам доведеться –

                  Хай Христос із неба почує наше веселеє „Ей-я”!

Вірою душу свою зміцни проти диявольських ратей,

Меч благочестя в руки візьми, – у бій проти ворога стати.

                  Хай Христос із неба почує наше веселеє „Ей-я”!

Ворог людського роду нехай гострить у серці спокуси –

Сильна віра за скелю міцніша, тікати диявола змусить.

                  Хай Христос із неба почує наше веселеє „Ей-я”!

І наш Господь, чеснот володар, що сили дає для бою,

Щастя від славної перемоги радо розділить з тобою.

               Хай Христос із неба почує наше веселеє „Ей-я”!

Вінстон Черчилль і Арчибвльд Вейвел.

БАЛАДА ПРО ДРУГИЙ ФРОНТ

Мені не люба місія моя

Бо вісті до Кремля несу сумні.

Кавказькі всі прокльоні з уст вождя

Обрушаться на голову мені.

Я чари предків в поміч призову,

Інакше з’їсть мене грузинський хорт

Бо ми у сорок другому, на жаль,

Не зможемо відкрити другий фронт.

Сидить генсек, і Молотов сидить,

І лютість бачу в їхніх я очах.

Як Гітлер на євреїв (Бог, прости!)

Вони на мене споглядають так.

Відправлять мене зараз у ГУЛАГ –

– Такий, напевно, буде поворот.

Бо ми у сорок другому, на жаль,

Не зможемо відкрити другий фронт.

Ось, сповнена обітниця моя:

Я все сказав, і Сталін все стерпів.

Хоч для весілля приводу нема,

Але нема й для суму – я вцілів.

Іще горілки! Разом ми п’ємо –

Червоний вождь і я, британський лорд!

Хоч ми у сорок другому, на жаль,

Не зможемо відкрити другий фронт.

Кремлівський князю! Я у пеклі був,

І мене зрозуміє навіть чорт –

Що ми у сорок другом, на жаль,

Не зможемо відкрити другий фронт.