Тропарь на День Рибака.

Першим рибалкою на Дунаї була швидше за все ще доісторична людина. В античні часи на Чорному морі набули розвитку давньогрецькі та римські міста-колонії. На стародавніх картах, що дійшли до нас, фігурують багато славетних своїми рибними багатствами місця дельти Дунаю (особливо, наприклад, підкреслювалася велика кількість осетрових риб): Суліна (або Селіна, у згадці 950 р. н. е.) і Ліностоміон, або Кілія. Вже у XII столітті ми бачимо тут галицьких рибалок. В Іпатіївському літописі пишеться про якогось Івана Ростастлавовича, котрий «ста в містах Подунайських… і пакостяше рибалкам Галичським». Однак очевидно, що рибальство не припинялося, воно не залежало від політичної ситуації на берегах Дунаю. Адже навіть після походів Батия тут продовжувало жити, хоч і сильно порідліле населення — мисливці та рибалки, так звані бродники. У середні віки велику торговельну діяльність тут розвинули генуезькі та венеціанські купці.

У XVII столітті турецький Ізмаїл, що вже існував на той час, відвідав мандрівник Евлія Челебі. У його описі Ізмаїла ми бачимо такі рядки: «Дуже хороші тут мед, м’ясо, сир, білуга, осетрина, чорна ікра, але в полях — пшениця і ячмінь. На невільничому ринку багато білих рабинь та невільників. Все населення міста живе купівлею-продажем, промишляє торгівлею з волохами та молдованами. На берегах Дунаю існує близько двох тисяч казенних рибних крамниць; купці щорічно відправляють дві тисячі возів солоної риби до польських та московських земель. За чисельністю комарів це місто дивує».

На справжню промислову основу рибальство в дельті Дунаю поставили запорізькі козаки, які після розгрому Січі прийшли сюди «як додому, щоб знову почати жити на своїй волі, рибалити й полювати…». Потіснивши некрасівців, які набагато раніше запорожців оселилися в дельті Дунаю, і заснувавши Січ у Дунавці (в районі Георгіївського гирла), запорожці незабаром господарювали вже по всій, виданій ним турецьким урядом землі. Рибальство, як і на Дніпровській Січі, було головним заняттям, на ньому трималося все козацьке господарство.

Однак нарівні із загальним, «курінним» рибальством, існувало й окреме, коли більш менш заможні люди, найчастіше ті ж козаки, що виділилися з Січі, мали свої власні заводи, куди наймали всякі «заблукані душі», а переважно тих же січових козаків-бідняків. Пізніше, після зникнення Задунайської Січі, громадське рибальство зовсім припинилося. До кінця XVIII століття змінилися економічне становище та професійний склад українського населення у дельті Дунаю, і рибальство (вірніше його організаційна та фінансова частина) поступово перейшло до рук заможних іноземців та купців — греків, румунів та осілих тут липован (некрасівців).

Дуже цікаво відбувався процес найму робітників на розкидані по всій дельті «заводи», на яких оброблялася виловлена риба. Перед початком путіни всі «голодранці» (а на деяких і справді нічого не було, окрім старої сітки — «матули», якою покривали тіло нижче пояса) стікалися помалу до відомих рибальських шинок у Тулчі та Катирлезі. Туди ж приходив господар заводу зі своїм підручним — «отаманом» та «гармашем». Господар видавав новим «партнерам» завдаток і викуповував із застави їхній одяг, або замовляв новий в рахунок майбутнього заробітку. Працівник, забравши одяг і гроші, одразу йшов в інший шинок і все пропивав, а пропивши, йшов знову шинками в пошуках нового господаря, щоб обдурити таким же способом і його.

Нарешті, коли обманювати більше було неможливо, після кількох днів тяганини, скандалів і часто бійок, господар нарешті набирав ватагу і відвозив її на завод. Після путини все це суспільство знову поверталося до шинків і за 2—3 дні пропивало всі гроші, закладало все, що мало при собі, чекаючи нового сезону. Склад цих людей найчастіше був полярно різнорідний: деякі побували чи не у всіх острогах від Дону до Прута, проте зустрічалися й такі, які мали освіту, вміли колись говорити французькою та німецькою, і серед напівп’яного чаду зовсім несподівано могли здивувати якоюсь латиною.

Зовсім інакше гуляв катирлезький гармаш (підручний господаря-рибопромисловця). Отримавши гроші після закінчення «дувану» (путини), він перш за все одягався у все нове, потім вирушав у шинок, захопивши з собою попередньо фунт або два стеаринових свічок, сідав за окремий столик, прикріплював по краях столика всі свічки, запалював їх і вимагав вина, яке зазвичай подавалося в кринках. Наливши склянку, він відпивав один ковток, а решту виплескував тут же на підлогу, потім так само чинив з наступною кринкою і т. д. Одним словом, вся радість підгулящого гармаша, полягала в тому, щоб висловити якомога більше зневаги до грошей. Ця риса, мабуть, була прямою спадщиною запорожців. Називалося все це — «катирлезські церемонії» (Катирлез — невеликий населений пункт у гирлі Георгіївського гирла, зараз — Сфинту Георге).

Самі ж рибопромисловці були досить багаті, жили в добрих будинках, мали спеціальні будівлі для соління і складування риби і вели свою справу у вигляді спеціального промислу, не займаючись ніякими сторонніми підприємствами. Рибні багатства дельти Дунаю були величезні. У районі о. Летя (навпроти Ізмаїлу) ловили переважно оселедець. На Четалі оселедець ловили навпроти Ізмаїла, а в озерах та лиманах Леті та Четала водилися щука, карп, карась, окунь, на лиманах — переважно судак. Між Катирлезом та Свято-Юрським (Георгіївським) гирлом ловили осетра, білугу, сома та стерлядь.

Бочки для засолювання оселедця купували у Галаці. Дунайський оселедець на той час вважався основним видом товару. Продавали рибу в Галаці, Ізмаїлі, Рені та Кілії, а також у чорноморських турецьких портах. Її зазвичай підвозили до основних дунайських портів, а далі до Одеси, Стамбула і навіть Трієст її везла численна флотилія, переважно грецьких вітрильників. Деякі торговці завозили дунайський оселедець ще далі — на острови грецького архіпелагу.

Розповідаючи про задунайських козаків, які на той час вважалися кращими в дельті рибалками, не можна не згадати про ще одну групу рибалок, що успішно конкурувала з ними. Люди ці, що прийшли сюди з Кубані, були відомі під ім’ям некрасівців (пізніше їх почали називати липованами). Позначене 1775 року на картах селище Лілованське пізніше стає Вилковим. Після завершення російсько-турецької війни 1806—1812 років. за Бухарестським мирним договором Бессарабія відійшла до росії. Вилкове перейшло в розряд «казенного села», а його мешканцям було надано право переходити до міщанського стану. Ця обставина залучила сюди втікачів із центральних губерній. Місцеве начальство, бачачи дешеву робочу силу, не перешкоджало їх поселенню.

До початку XIX століття практично все, що було пов’язане з рибальством у російській частині дельти Дунаю, перейшло до липован, і Вилкове стало значним центром риботоргівлі. Купці з-за кордону та з глибинних міст вивозили звідси тисячі пудів риби. Торгівля ця у м. Вилкове, за свідченням інженера шляхів сполучення В. Ю. Руммеля, здійснювалася в такий спосіб. По обидва боки Білгородського гирла, біля виходу його з Кілійського рукава, розташовувалися торгові контори, що займалися скуповуванням риби і що мали у Вилковому «…свої лабази, сараї, сушарки, коптильні та великі льодовики для заморожування риби». Контора Серікова торгувала виключно свіжою (замороженою) рибою і відправляла її на своїх і найманих човнах до Очакова, де був великий «холодник», у якому риба вдруге переморожувалася, а потім вирушала на підводах до Миколаєва, звідки залізницею — до Харкова, на головний склад. Контора Жижина «приймала ікру від усіх торговців, крім Єршова», та рибалок і відправляла її до Варшави — на головний склад, а звідти переважно до Берліна. Контора Єршова відправляла паюсну ікру до Бухаресту, а свіжу «…в Австрію, Чернівці та Відень». Свіжу рибу контора частиною перепродавала Сєрікову, а частиною відправляла до Одеси та Галацу. Контори Суржикова, Столярова, Кузьміна та «єврея Харламба» перепродавали рибу частиною Серікову та Жижину, а частиною через комісіонерів відправляли до Одеси та Румунії.

Великі риботорговці купували рибу подвійним чином: безпосереднім ловом своїми людьми або покупкою у дрібних рибалок. Таким чином, уже в самому Вилковому риба перепродувалась двічі: рибалка ніс свій улов Єршову, Суржикову та іншим, а ці останні перепродавали її в контори Серікова та Жижина. Зрештою, у Вилковому були рибалки, які ловили рибу цілком самостійно та продавали тому, хто дасть більше.

Рибний лов переважно проводився за допомогою гачків: до довгого каната, що підтримується поплавками на поверхні води, на тонких мотузках привішувалися сталеві, сильно загострені гаки, за які чіплялася риба, що проходить. Снасті вивозилися в море, іноді майже за десять верст від берега, і зазвичай встановлювалися поперек входу — в усі гирла, але найбільше перед Ново-Стамбульським та Очаковським. Для встановлення снастей (по місцевому — «сыпать посуду») рибалкам доводилося виїжджати на баркасах далеко в море за будь-якої погоди, тому вілківські рибалки вважалися відчайдушними та сміливими моряками. У той час риболовля за допомогою неводів і мереж не практикувалася, хоча при лові дрібнішої риби зустрічалася. Гачки становили серйозну небезпеку і для гвинтових пароплавів: найчастіше, якщо гвинт заплутувався в снасті, малопотужна машина зупинялася сама собою, і в свіжу погоду стан судна міг стати критичним.

«У літо 1894 року румунський військовий пароплав «Гривиця», проходячи через бар Очаківського гирла, так заплутався в гаках, що змушений був простояти у відкритому морі кілька годин, поки матроси, пірнаючи по черзі, не звільнилии гвинт від гаків що намоталися на нього.

Той же інженер Руммель у своїй монографії «Кілійське гирло річки Дунай», що вийшла 1898 року, пише: «Таким чином, для риби немає майже ніякої можливості потрапити в річку для метання ікри, тому що всі гирла переплетені снастями наче павутинням. Внаслідок вищенаведеної причини улов риби у Вилковому з кожним роком зменшується і, ймовірно, надалі зменшуватиметься, якщо не буде встановлено обов’язкової перерви для рибальства, як це встановлено на Волзі та на Божих промислах у гирлі річки Кури».

Для впорядкування рибного промислу в гирлах річки Дунай неодноразово створювалися комісії як у Румунії, так і в росії, але вони не привели до жодних сприятливих результатів. Причому було помічено, що «…Хоча кількість рибалок з кожним роком збільшується, улов ікри та білуги поступово зменшується, а улов оселедців прогресивно збільшується. З усього улову риби 75 відсотків становлять білуга і осетр, решта 25 відсотків розподіляються між стерлядь, севрюга, оселедець, таран і сомами ».

Так, після якихось ста років у ці цифри практично вже неможливо повірити. Інженер Руммель, як у воду дивився, коли говорив (і це наприкінці XIX століття!), що «…Не можна не помітити взагалі, що кількість риби, особливо червоної, на річці Дунай постійно зменшується і в майбутньому загрожує ще більшим зменшенням внаслідок практикованого тепер варварського способу лова. Всі виходи дунайських гирл як румунського, так і російського узбережжя суцільно вкриті гачками… Улов триває цілий рік, і куди б не прямувала риба з моря в річку для метання ікри, вона обов’язково потрапляє на гаки і стає жертвою рибалок. При такому способі кількість риби, безсумнівно, постійно зменшуватиметься, а тому здавалося б корисною в інтересах рибальства, заборонити улов риби, хоча б в одному якомусь гирлі. Така заборона та зменшення площі улову винагородилася б сторицею загальним збільшенням кількості риби на всіх інших гирлах та в самому Кілійському рукаві».

Мабуть, у відсутності на наших столах дунайського оселедця, балика, чорної і червоної ікри винні аж ніяк не рибоохоронні організації, які намагаються зберегти те, що ще залишилося, і не сьогоднішні рибалки, що продають все це втридорога, а скоріше наші прадіди й прабабки, про яких зазвичай згадують з особливою теплотою в голосі, часто при цьому примовляючи: “Вони жили в ті часи, коли було все”.

Олексій Сьомін, ДУНАЄЦЬ, №97, 15 грудня 2000 року

Фото та колаж: Олег Столбецький, колишній начальник фототехнічного бюро заводу Ленінська Кузня, світла йому пам’ять. Якщо б не Олег Сергійович, який частково зберіг фотоархів то ніхрена ми б про цю кузню не знали б.