Саня Малаш

Чи правда, що аудиторія російських блогерів міліє, як Аральське море? Що не так з історією від діда Свирида? Невже від Емського указу українці відкуплялися хабарями? Наскрізно публіцистична — але від того не менш цікава, ніж художні — збірка Антона Санченка “Щосуботи” зчинить бурю не лише в склянці, а й усередині інсулінового шприца. 

Звідки назва і що всередині

“Щосуботи” — це 60 колонок, які автор писав щотижня (у суботу, авжеж) “від Покрови до Покрови” впродовж року. Усі колонки Антона Санченка, перш ніж потрапити до книжки, пройшли апробацію на фейсбуці. Саме йому автор надає перевагу перед усіма іншими соціальними медіа: фейсбук поєднав і новинарню, і майданчик для обговорень, і лабораторію, у якій так зручно вивчати суспільство. 

Якби хто хотів окреслити коло питань цієї збірки, то вийшло б чотири тематичних блоки. Жоден із них не існує ізольовано від решти: щось завжди просочується з однієї теми в іншу:

1. Огляди книжок. Щоразу з перших рядків сприймаєш їх як розбір у стилі “що з цією книжкою не так”, але в процесі читання розумієш, що самим оглядом усе не обмежиться, треба пересвідчитися самому. Потім згадуєш, що то вже паперове видання, а не фейсбук, уїдливого комента тут не напишеш. Хіба що скорописом на берегах. 

Але є тези, які хочеться винести навіть не на береги, а на кольорову закладку — про книжки від фахових істориків для широкого загалу: “Щоб їх читали дилетанти, треба ще набити руку”.

З особливою родинною любов’ю Санченко пише про творців поеми (не лише поеми, авжеж) про море. Скажу відверто: на деякі імена вперше натрапила саме в “Щосуботи”. Але насамперед було цікаво перечитувати огляди на ту літературу, з якою я вже момент була на “ти”. 

Задля спортивного інтересу я хотіла дізнатися, що не так у “Мові-мечі” Антонові Санченку і наскільки наші зауваження до написаного збігаються. Кілька разів зупинялась на окремих моментах “Гіпстерського бінго” з думкою: “Як я цього могла не помітити, це ж очевидно!”, — і навіть дивилася крізь пальці на те, що оглядач, іронізуючи з любові авторки до мемів з радянських фільмів, водночас використовує мем з Маяковського. Утім, збігів за запитом “що не так” в оглядах Санченка і моїх не виявлено. 

2. Про те, “як було”. Більшість текстів у “Щосуботи” так чи інакше історичні. Тут і про те, звідки походить термін “колонізація”, і про окупанток у Львові, які ходили по молоко з нічними горщиками. Читач дізнається, звідки Путін узяв свої тези про “єдіний братскій народ“. Нізащо не повірите, у якому столітті були надруковані ці тези — в 17. 

А колонку “Сецесія” особисто я вмістила б у шкільний підручник як нагадування про те, який складний цивілізаційний шлях ми пройшли і як мало цінуємо те, що маємо зараз. Хоча і в регресі можна вбачати свою користь: “Відсутність копіпасту й інтернету примусить журналістів знову писати матеріали самим, заглядаючи до словників, щоб взнати «апеляція» чи «епіляція»”.

3. Книжкове. Цінність колонок про літературу полягає насамперед в умінні Антона Санченка поглянути на ту саму проблему очима письменника, видавця, айтівця і читача. Частину з описаного в “Книгарнях третьої хвилі” я застала: у столичних магазинах свого часу “все було заповнено російським імпортом (…), а українській книжці відводилася роль ну дуже бідної родички. Отої, що «а я в попа обідала, сирітка сказала»”. І чому це в нас люди (звичайні, не літератори) знають так мало українських імен з 2000-х і почали відкривати для себе нашу літературу заледве в 2022 році, дійсно?

Та якщо хтось подумає, що авторам колись жилося легше, ніж видавцям, то… Нагадаю: в Антона Санченка є книжка “Самовчитель графомана” (2012): не лише поради, як написати і видати твір, а й гірка правда про те, наскільки складно його комусь показати. Цю саму проблему автор порушує і в “Щосуботи”. Але не просто порушує, а розповідає, як її вирішити.

6. Сучасне наболіле. Лейтмотив усіх матеріалів на цю тему — “24 лютого 2022 року виявилося, що нам є що захищати”. Чи не під кожним словом можна поставити окрему вподобайку. Особливо коли автор, сам маючи тривалий і плідний досвід підприємництва, зауважує, що  “українським бізнесам досить сказати, що вам треба, і відійти в бік — і буде все”.

Так, час від часу приклади повторюються: українська стоматологія, “Дойчебан” і “Дойчебанк”, польські “фермери”… Але інколи варто проговорити важливе кілька разів, щоб засвоїлося напевне. Я ніколи не була в херсонському “Сільпо”, але тепер точно не забуду фресок народної художниці Поліни Райко, оригінали яких у її хаті в Олешках буквально втопила русня, підірвавши Каховську ГЕС. 

Санченкова аналітика української освіти — не лише про “університети”, яких би ми ліпше не проходили. Ця колонка — своєрідний helicopter view, який щоабзацу перемикається на режим макрозйомки і назад. 

Нанизуючи веселі приклади, Антон Санченко водночас оприявнює серйозні проблеми: соціальний договір у виборі професії, непотрібність на ринку праці, фейкові виші… Проте виявляється, що робота не за спеціальністю в Україні — “не баг, а фіча”. А в чому секрет?

Єдине, що різонуло — це погляд на середню спеціальну освіту. Так ніби наявність сантехніків заважає правильно співати “Gaudeamus igitur”. Та й узагалі суперечки про те, що країні потрібніше — коледж чи виш — нагадують запитання до дитини, кого вона більше любить — тата чи маму. 

Але хай там як — наша війна проти російських окупантів ще й за те, щоб не перетворити Україну на Африку. В усіх сенсах цього слова і в освітньому насамперед.

Кому не читати цю книжку

Якщо ви маєте непереносимість ейджизму, вам буде складно: тут його багато. Слово “гіпстер” разом з похідними пролунало 26 разів, 25 із них — з відчуттям явної переваги автора над тими, хто цим словом позначений. 

Тут і книжки, надруковані “в догіпстерський період книговидання, без колаборацій і тімбілдінгу”, і  “до влади на радіо дорвалися гіпстери”, і “книжку видав модний гіпстерський ютуб-канал”. Можна, звичайно, переконати себе, що це не вікова категорія, а світоглядно згуртована, навіть (самотужки чи з ШІ) створити віртуальний портрет типового гіпстера. Але, боюся, до ШІ сам додасть до портрета паспорт, і рік народження починатиметься цифрою 2. 

Френсіс Фукуяма в Санченка перетворюється на “підлітка 80-х”. Як хронічна справдючка, я погуглила рік народження. Ні, у 80-х він підлітком уже не був. Тому зупинімося на тому, що “підлітки 80-х” шаленіли від захвату, читаючи його “передбачення”. А він… він їх просто написав. 

Якщо ви голосували за Зеленського — і якщо “голосування” за найвеличнішого відтермінувалось у вас на 24.02.2022 року, — читати “Ейджизм так ейджизм” вам буде боляче. Тут про покоління, що ухвалюють закони, щоб жити за ними найближчі 30 років.

Але є в молодшої генерації й певна перевага. Виявляється, “гіпстери” і “куріпочки” люблять книжки та відвідують книгарні. Важко зрозуміти, чи вірить автор у те, що вони ці книжки справді читають, а не лише знімають для Instagram. Здається, вірить, та менше з тим. Найголовніша теза — саме в юності книжки “формують цінності, які людина потім готова захищати все життя”. І хіба ж не захищають? 

Кому читати

“Щосуботи” зайде поціновувачам віртуальних екскурсій, які завиграшки можуть уявити себе в певному місці, послуговуючись описами. “Музейне” — одна з таких мандрівок. Сподіваюся, ви любите квести. Принаймні після цієї колонки полюбите.

Ви зрозумієте книжку, якщо вам відгукнеться прагнення визнавати заслуги України в Другій світовій війні. Адже тенденція їх применшувати набуває особливо нездорових форм, коли в на хвилі декомунізації намагаються “забути про 7 мільйонів українців — переможців нацизму, підтверджуючи марення Путлера про одноосібну перемогу Росії”. 

Вам сподобається “Щосуботи”, якщо ви прожили досвід переходу на українську. Зміна мови — як зміна статі, тільки замість гормонів — книжки. Коли до 25 років ви прочитали 1000 російських книжок  — доведеться їх витіснити 3 тисячами українських. 

Якщо ви рахували приріст інтернет-аудиторій у троєщинах, упізнаєте латинський гімн за українським перекладом, шукаєте спростування того, що цар із царицею викупили Шевченка з кріпацтва, то “Щосуботи” — точно ваша книжка. 

“Побажайте мати гроші й натхнення на ще кілька солярних циклів”. Такими словами Антон Санченко ненадовго прощається зі своїми читачами з прекрасної Україні теперішнього, де ЗСУ змінюють правила гри не лише для окупантів, а й для українських книжок. Вірю: їх (читачів)
побільшає. І книжок, само собою, також.

Замовити книжку https://forms.gle/kMNBahScLmAb7WA19