Максим Федорченко

Чи пам’ятаєте, якими словами Олександр Бєляєв завершив роман «Людина-амфібія»? «Та море зберігає свою таємницю» – от би й мені який текст так закінчити: коротко, просто, вишукано. Просто розкішно! А ще – влучно. Море справді не виказує своє таємниці; стихія бентежить непередбачуваною здатністю дарувати все або віднімати все, до останнього, без жодних решток і слідів або з моторошними слідами на кшталт уламків, нафтових плям, а коли й кораблів-привидів.

Ні, я байкам не вірю; звісно, летючі голландці, примарні вітрильники, що вийшли в море століття тому та досі вештаються Світовим океаном, виринають несподівано посеред лютого шторму, в сяйві загадкових вогнів просто очей остовпілих моряків і так само раптово зникають – це легенда, трагічна загадковість якої дарує тим кораблям вічне життя. Якщо не в морі, то в людській свідомості привиди його точно здобули!

Але я вірю розповідям про інші привиди – про справжні кораблі в океані, неушкоджені, цілком seaworthy, придатні для морських подорожей, при повній оснастці, доглянуті та охайні, навіть гостинні, адже на камбузі парує кава, а стіл у кают-компанії накритий важкою сліпучо-білою скатертиною, на якій шляхетно сяє столове срібло, – все добре! Хіба що один малесенький недолік і одна величезна таємниця: кораблі ті кинуті екіпажем, який невідомо де і без сліду пропав; записи в судновому журналі не дають відповідей, а стан судна – натяків. За винятком зниклого екіпажу, все добре!..

Малим я мріяв про море, і аж так мріяв, що мав власний уявний корабель, як деякі дітлахи мають уявного друга, – і неабиякий корабель, п’ятищогловий кліпер. Потім я подорослішав і про нього забув – і не згадував років із тридцять, доки не побачив у мережі його фото – отже, він існував! Це ж не малюнок, це світлина: вишукана велич, зворушлива краса, а головне – п’ять щогл із цілими хмарами вітрил, чорні борти з широкою білою смугою, все збігається! «København» – «Копенгаген» – отак звався корабель на світлині. І мій уявний вітрильник, яким я мандрував вигаданими океанами дитинства, здобув ім’я та вже незаперечне, дійсне, неспростовне буття. Що це, як це? Це моя дитяча мрія так вплинула на дійсність чи це дійсність якось дісталася моєї дитячої уяви? Втім, це тема для зовсім іншої розвідки, а ця – про той корабель, адже він існував, має історію, а та історія – таємницю. Отже, слухайте!

Короткий виклад історії барку «Копенгаген»

14 грудня 1928 року 5-щогловий навчальний барк «Копенгаген» (на той час – найбільший вітрильник у світі) під командою капітана Ханса Андерсена, з 25 моряками та 45 кадетами на борту вийшов з Буенос-Айреса курсом на Мельбурн. Судно йшло без вантажу, під баластом; передбачалося за 45 діб перетнути Південну Атлантику та Індійський океан. 21 грудня 1928 року вітрильник по радіо привітався з двома пароплавами та повідомив, що «все добре». До Мельбурна корабель так ніколи й не прийшов; повідомлень чи решток по собі не лишив – зник без сліду; пошуково-рятувальна експедиція охопила величезний район Світового океану, але нічого не знайшла; окремі свідчення та деякі артефакти не можна вважати достовірними або такими, що незаперечно стосуються «Копенгагена»; офіційно корабель оголошений загиблим через нездоланні сили стихії та непередбачувані небезпеки (айсберг; перекидання під час шторму). Так, опісля 14 грудня 1928 року жодна жива душа не бачила вітрильник, а після 21 грудня не чула його радіостанції; натомість з початку 30-х років ХХ століття з різних куточків світу надходили повідомлення про корабель-привид: п’ять щогл, чорний корпус із широкою білою смугою, величезні вітрила; дехто навіть роздивився назву – KØBENHAVN. Так чи не так, але флот «летючих голландців» поповнився ще одним кораблем-привидом, а що саме сталося з судом – достеменно невідомо.

«Копенгаген», 1920 рік, порт Вікторія, Державна бібліотека штату Південна Австралія

Повний виклад історії барку «Копенгаген»

Данці були чи не останньою нацією світу, що користувалася вітрильниками для потреб морської торгівлі; мало не весь парусний флот зник ще за часів Першої світової, морями запанували пар, електрика та залізо. Але Данія (чи то з романтичних, чи то з прагматичних міркувань) виводила на морські траси свої вітрильники аж до 30-х років ХХ століття. Отак 1913 року в Шотландії замовили будівництво 5-щоглового барку; через світову війну та інші негаразди його спустили на воду тільки 1921 року. Судно отримало назву København («Копенгаген») і стало найбільшим у світі вітрильником свого часу (звідси його прізвисько Big Dane, тобто «Великий Данець»). Корабель той був щирий красень: газети, що виходили в портових містах, які відвідав барк у 1921-1928 роки, заздалегідь із радісним піднесенням повідомляли про очікувані візити вітрильника, а його прихід у порти збирав натовпи – видовище непересічне, а головне – таке романтичне та ностальгійне: барк чи то повертав старі добрі часи, чи то забирав охочих у ті часи із собою…

Попри те, що корабель будували за принципами, якими керувався ще Ной при спорудженні ковчегу, його зробили настільки сучасним, наскільки це видавалося можливим без порушення головної вимоги: рух силою вітру. Отже, «Копенгаген» мав сталевий корпус, два дизельні двигуни потужністю 600 кінських сил, електрогенератор, електричні приводи лебідок і вітрильного оснащення та радіостанцію. Головне ж – його п’ять щогл несли понад 5000 квадратних метрів вітрил, виготовлених з найкращої парусини; на судні взагалі все було найліпшим і по-скандинавському добротним, тому його гордий власник, данська компанія «East Asiatic Company», вважав свій корабель не просто надійним, а взагалі – незатоплюваним. Зрозуміло, якщо белетристи послуговуються цим словом: адже перш ніж «втопити» літературний корабель, його обов’язково слід проголосити незатоплюваним: це ж несподіванка, таїна, читач буде вражений, а його уява розбурхана! Але дивно чути такі заяви від судноплавної компанії; вже хто-хто, а ті хлопці мали би знати, як легко море дає раду чому завгодно – згадати хоча б найбільше пасажирського судно свого часу, прикрозвісний «Титанік», що загинув у першому ж рейсі за 9 років до появи «Копенгагена»!

Але судно й справді було надійним; за кілька років вітрильник відвідав усі континенти та двічі обігнув Земну кулю. Побудований як суховантаж, «Копенгаген» перевіз між портами світу десятки тисяч тон збіжжя, вугілля, цементу та добрив; водночас він виконував ще одну, дуже важливу та навіть делікатну місію: на ньому проходили навчання кадети морських шкіл Данії. Якщо спершу з 70 членів екіпажу кадетів було 10-15, то за кілька років ситуація змінилася, і 45 кадетів керували величезним вітрильником під наглядом капітана та 25 професійних моряків. Служба та навчання на «Копенгагені» вважалися справою престижною; за це право змагалися, і не диво, що серед кадетів було чимало представників найповажніших родин Королівства Данія. Чи данці такі здоровані від природи, чи якісь потаємні механізми відбору працювали, але у серпні 1925 року газета «Australasian» повідомляла про «48 кадетів 6 футів зростом» (180 см) на борту «Копенгагену»; таки все на тому кораблі мусило бути найвищого ґатунку!

«Копенгаген», 1921 або 1924 рік

У листопаді 1928 року «Копенгаген» прибув до Буенос-Айреса, розвантажився та заходився шукати фрахту до портів Австралії, але гідних вантажів не було. Пронидивши мало не місяць у Аргентині, 14 грудня 1928 року вітрильник на чолі з капітаном Хансом Андерсеном (як це по-данські звучить!), 25 моряками та 45 кадетами вирушив через південну Атлантику до Мельбурна та далі в Європу, додому, маючи в трюмах замість вантажів баласт. Подорож до Австралії мала тривати приблизно 45 діб.

«Копенгаген», 1928 рік, Буенос-Айрес (перед останнім рейсом)

21 грудня «Копенгаген» привітався по радіо з двома пароплавами; «морзянкою» повідомлялося, що до островів Тристан-да-Кун’я ще 900 миль, а на борту «все добре». Ті острови лежать майже напівдорозі між Південною Америкою та Африкою, а як «все добре», барк мусив би дійти до них доби за 3-4. Надалі вітрильник на зв’язок більше не виходив, з іншими суднами не зустрічався, а до Мельбурна так і не прибув; але тривожитися підстав не було, вважали в Данії. По-перше, судноплавство в тому районі мляве, і те, що ніхто не бачив вітрильника, цілком нормально; по-друге, радіостанція на судні була не надто потужна, тому її сигнали могли й не почути; по-третє, вітрильник іноді не виходив на зв’язок по кілька місяців; по-четверте, корабель практично незатоплюваний; по-п’яте… – людина завжди знаходить безліч аргументів для надії, натомість море здатне спростувати їх єдиним контраргументом; воно тим контраргументом і є, а ще воно, як завжди, пильно береже всі свої таємниці.

Та коли минули всі терміни, а «Копенгаген» так ніде і не з’явився та не вийшов на зв’язок, надії почали випаровуватися. В Данії захвилювалися; деякі дослідники стверджують, що спеціальна комісія взялася вивчати креслення, шукати конструктивних вад судна, що могли зумовити його загибель, але жодних недоліків не знайшла та переконалася у бездоганності судна (ще аргумент для надії). Щоправда, у корабельних новинах газети «News (Adelaide)» повідомлялося, що у жовтні 1925 року на «Копенгагені» сталася масштабна пожежа через займання пального для двигунів; полум’я знищило всі каюти, і корабель замість Австралії, де піднесено чекали на найбільший в світі вітрильник, рушив до Англії – на ремонт, який тривав до грудня. Вогонь, між іншим, така стихія, що не гірше за море дає раду всім людським розрахункам і сподіванням; не виключено, що креслення, за якими збудований вітрильник, були просто нездатні повідомити про шкоду, яку судну заподіяно цією стихією (або виконаним ремонтом, або ними обома); втім, аж до кінця 1928 року барк мандрував навколо світу без пригод.

Навесні 1929 року розгорнулася міжнародно пошуково-рятувальна операція; за курсом «Копенгагена» один за одним вирушали кораблі, в тому числі озброєні гідропланами; данці та англійці спільно дослідили Південну Атлантику, Південно-Західний берег Африки, Індійський океан аж до західного узбережжя Австралії, а також всі острови в цих неосяжних просторах. Пригадуєте, серед кадетів була еліта нації, представники родин з вищого світу? – можливо, через те пошуки видалися безпрецедентно масштабними.

Та всі зусилля виявилися марними! – попри те, що на «Копенгагені» було чимало дерев’яних частин, які могли би лишатися на поверхні океану тривалий час (а ще рятувальні кола, пляшки, барила з-під палива і все таке інше), пошуки не виявили ані трісочки. Надії танули; в Данії панував скорботний настрій, і кінець кінцем 14 квітня 1929 року в Лондонському офісі Lloyd’s пролунав самотній удар дзвону – так тоді повідомляли про загибель судна і вшановували загиблих із ним моряків. Того дня подзвін був по «Копенгагену».

Аж раптом надійшла непевна, але обнадійлива звістка: нібито 21 січня 1929 року з островів Тристан-да-Кун’я бачили п’ятищогловий вітрильник; його фок-щогла (це перша від носа) була зламана. Корабель пройшов повз острови; на морі тоді вирував шторм, через що острів’яни не змогли вийти в море на своїх човнах і дізнатися, що то був за корабель та надати йому допомогу. Цю історію розповів проповідник на ім’я Філіп Ліндсей, який мешкав на островах; згодом з’явилися повідомлення, що той проповідник був несповна розуму, довіряти йому нібито не варто. «Копенгаген» чи ні, але той корабель рухався у напрямку небезпечних рифів, утрапивши посеред яких за такої погоди, навряд чи б звідти безпечно вибрався; за кілька діб море винесло на берег дошки, ящики та шлюпку, але (тут джерела сперечаються) пошуково-рятувальна експедиція або не змогла їх визначити як належні зниклому кораблю, або навпаки, визначила, але як «вироби фінського походження» (а дехто навіть і корабель назвав, який теоретично міг бути в тому районі в той час, «Ponape»; щоправда, той мав лише 4 щогли, а на його чорному корпусі не було широкої білої  смуги, і взагалі з ним все було добре). Щойно відроджені, надії знову перетворилися на пекельне катування для десятків данських родин.

«Ponape», 1950 рік, фото Allan C. Green, Державна бібліотека штату Вікторія

Як на мене, розповідь пана Ліндсея не була маячнею божевільного; а звідки тоді уламки? Матеріалізувалися з його бентежної голови? Йшлося про вітрильник з п’ятьма щоглами (підходить), перша з яких була зламана, але все ще несла один клівер; решта вітрил була прибрана, лише на деяких інших щоглах майоріло по одному маленькому вітрилу; корпус судна був чорний із широкою білою смугою – все збігається з описами та світлинами «Копенгагена»; судно низько сиділо у воді – аж до білої смуги – з помітним диферентом на корму (отже, деякі його трюми могли були затоплені); на палубі не помітили жодних ознак життя; корабель повільно наближався до берега, а потім змінив курс – радше під впливом вітру та течії – та рушив у напрямку небезпечних рифів. Ця розповідь, як на мене, свідчить, що на вітрильнику ще раніше сталася якась пригода; можливо, на той час, 21 січня 1929 року, «Копенгаген» вже перетворився на корабель-привид – судно, що мандрує океаном самотою, без екіпажу, який загинув або був змушений судно покинути. Про це також можуть свідчити такі розрахунки:  21 грудня 1928 року вітрильник знаходився за 900 миль від Тристан-да-Кун’я; за місяць, тобто до 21 січня 1929 року, він здолав ці 900 миль і з’явився під Тристан-да-Кун’я (якщо, звісно, це був «Копенгаген»); це видається дивним, тому що в цій частині океану переважають постійні та дуже свіжі західні вітри, тобто попутні на шляху до Тристан-да-Кун’я, а «Копенгаген» зазвичай долав по 300 миль за добу; отже, якщо корабель пройшов 900 миль за 30 діб, а не за 3 доби, він радше за все тривалий час блукав океаном покинутий моряками, «без стерна і без вітрил», підкорюючись примхам вітру та течій, або, навпаки, корився збожеволілому стерновому.

Офіційний висновок про зникнення «Копенгагена» пролунав як пересторога усім, хто плекає думки про незатоплювані судна та можливість підкорити собі море: корабель загинув через нездоланні сили стихії та внаслідок непередбачуваних небезпек, які діяли так швидко, що унеможливили порятунок команди і подачу сигналу SOS. Серед ймовірних причин назвали зіткнення з айсбергом або перекидання під час шторму.

Батьки зниклих кадетів, незадоволені цим вердиктом, звернулися по допомогу до медіумів; вони нібито консультувалися із самим сером Артуром Конан Дойлем, уславленим не лише як «батько» Шерлока Голмса, але й як затятий містик. І Дойл, і решта спіритів, які досліджували зразки письма кадетів, були одностайні: «смерть через утоплення». Отже, метафізичні пошуки дали результат, але напевно не той, якого очікували; мабуть, мало хто сподівався на іншу відповідь, але всі воліли знати, що сталося між зникнення «Копенгагену» та «смертю через утоплення». Через це зафрахтована батьками кадетів яхта ще кілька років досліджувала шлях «Копенгагену» у пошуках бодай якихось решток або натяків.

А тим часом чутки про загадково зниклий вітрильник поширилися та породили вельми очікуваний наслідок; впродовж 30-х років з різних куточків світу надійшло чимало повідомлень про примарний корабель, що виринав нізвідки та зникав у нікуди, ледь торкаючись хвиль, під хмарою вітрил, напнутих на всіх його п’яти щоглах, найпевніше – той самий «Копенгаген», нібито дехто й назву на його борту розібрав… Гадаю, це саме так і працює: перша легенда про «Летючого голландця», трагічна загадковість якої подарували йому вічне життя, знов і знов і безкінечно відроджується щоразу, коли в морі загадково зникає корабель; можливо, до цього докладає руку надія, ця непоборна пристрасть людини, її компас, який часто хибить, але ніколи не буває відкинутим остаточно. Попри скорботу, що охоплює мене тепер, звертаю увагу, що з настанням Другої світової війни про «Копенгаген» забули, як і про решту «голландців», і повідомлення про корабель-привид не надходили аж до середини 50-х років.

Проте надходили інші звістки; так, 1934 року «The New York Times» повідомила про пляшку з щоденником одного з кадетів з «Копенгагену», її знайшли на узбережжі безлюдного й негостинного острова Буве, що лежить між Південною Америкою та Африкою, близько до Антарктиди та найдалі з усіх незалюднених островів від людських поселень, за 2400 км на південний захід від мису Доброї Надії. 1938 року у «Milwaukee Journal» з’явилася новина з Кейптауну – рибалки також піймали пляшку, цього разу із запискою, у якій зазначалися координати трощі (але, здається, назву судна не розібрали). І о.Буве, і позначене координатами місце знаходяться істотно осторонь – аж на кількасот миль осторонь! – ймовірного курсу «Копенгагену». До речі, цей курс вартий уваги: він проходив тими самими широтами, що відомі як «ревучі сорокові»; тут переважають потужні вітри, що дмуть у східному напрямку; цим завжди користувалися вітрильники, що прямували на Схід; водночас у випадку негараздів судно перебуває під постійним і безжальним натиском вельми бурхливої погоди. Згадаймо, як Джозеф Конрад описував тривалий шторм у оповідання «Молодість»: «на кораблі не було жодного сухого місця, з нього мало-помалу виривало нутрощі». Отже, якщо на «Копенгагені» щось сталося після останнього радіо-контакту 21 грудня 1928 року, то морякам – з яких більшість недосвідчені юнаки, хай і 6 футів зростом – довелося керувати велетенським безпорадним кораблем за дуже несприятливої погоди (а про айсберги вже згадувалося).

Це так нагадує пригодницький роман! – загадкове зникнення корабля, відсутність слідів, і раптом – лист у пляшці, Жюль Верн, та й годі! Але правда в тому, що не морське життя нагадує пригодницькі романи, а навпаки – романи наслідують морське життя, яке – вельми романтичне в книжках – насправді сповнене тяжкої щоденної роботи, безкінечного очікування та невідступної смертельної небезпеки, про які пригодницькі романи здебільшого мовчать. А відкриття та знахідки, якщо й трапляються, часто бувають прикрого ґатунку; іноді здається, що безвість краща за ті знахідки. Я не знайшов документальних підтверджень або фото, але деякі дослідники згадують уламки, знайдені на західному узбережжі Австралії – і нібито дещо, що нагадувало уламок стерна, мало позначення København; це видається малоймовірним з огляду на «щоденник у пляшці» з о.Буве та «лист у пляшці» з околиць Кейптауну, а також з огляду на ще одну знахідку – але повідомлення про неї таке непевне, що кожну його частину варто починати з «нібито».

Отже, 24 вересня 1935 року мельбурнська газета «Arghus» з посиланням на кореспондента британської «The Morning Post» у Йоханесбурзі повідомила: на Західному узбережжі Африки, за 400 миль на Північ від містечка Свакомпунд у Намібії, англійські дослідники знайшли людський скелет, а за сім миль від нього, у захищеному від вітру місці, рештки іще шістьох осіб; неподалік на березі лежали уламки шлюпки. Висловлюється припущення, що ці шестеро відрядили свого товариша шукати воду; повідомляється, що скелети мали «нордичні» черепи, шлюпка була «скандинавського типу», а рештки тканини нагадували «флотський одяг» (naval cloth); на цій підставі (майже напевно) стверджується, що то були останки екіпажу зниклого (тепер вже загиблого) корабля «Копенгаген».

Додам, що місце скорботної знахідки вкрай негостинне; не дарма воно відоме як Берег скелетів; це Намібійська пустеля, безводна, безлюдна, безжальна, що споконвіку споглядає велику пустелю Атлантики – безлюдну, безжальну, натомість багату на воду, поруч із якої смерть від спраги – найвірніша. Тут часто гинуть кораблі; шлюпки, якщо й дістаються берега, зазвичай розбиваються через безугавний та надзвичайно потужний прибій; порятунок в такому місці – радше відстрочення загибелі, адже прісної води тут немає; так, від сімох скелетів та уламків шлюпки найближче джерело води знаходиться за 50 миль, це нездоланна відстань для виснажених людей. Щодо твердження про належність решток екіпажу «Копенгагена» можна сперечатися; їх знайдено аж надто далеко на північ від курсу вітрильника, а вітри, що переважають в Південній Атлантиці, мали би нести безпорадний корабель і шлюпку з нього на Cхід, а не на Північ…

Дивлюся на фото «Копенгагена» та знову згадую бєляєвську коду, а рука мимоволі тягнеться набрати «Та море зберігає свою таємницю» й поставити крапку. Я її зупиняю: по-перше, ми не в пригодницькому жанрі з тобою працюємо, по-друге, як бути з тим, що уявний вітрильник мого дитинства явився та виявився цілком реальним, хоча й зниклим. А ще – і це чи не найважливіше – море знищило цей корабель, як і багато інших, але не здолало прагнення людини море дослідити та підкорити. Тому на зміну та заміну зниклого «Копенгагену» вже 1932 року прийшов новий навчальний вітрильник «Danmark» («Данія») – а від нього ниточка тягнеться вже до нашої історії.

«Danmark», 1933 рік, фото Allan C. Green, Державна бібліотека штату Вікторія

Коли спалахнула Друга світова, «Данія» перебувала у США, де й залишилася, аби нацисти її не загарбали. Корабель не простоював – данці запропонували американцям навчати їхніх кадетів, і до кінця війни понад 5000 американських кадетів опанували мистецтво вітрильної навігації на борту «Данії». Цей досвід виявився таким успішним і корисним, що Штати й собі забажали навчальний вітрильник – і під репарації забрали у нацистів барк «Horst Wessel», відтоді й дотепер відомий як «USCGC Eagle» («Орел»). Аж той «Horst Wessel» належав до цілого класу однотипних навчальних вітрильників, і його близнюка (sister ship) «Gorch Fock», пам’ятають усі херсонці й не тільки вони – це ж наш «Товариш».