Христина Морозова
Антон Санченко, Щосуботи, К. 2025
На свій день народження цьогоріч мені не дуже хотілося їхати до батьків. Я знала, що рано чи пізно ми дійдемо до обговорення української культури, музики та літератури. Почнемо дискутувати з приводу новин Єдиного марафону та дій Офісу президента. І обов’язково, неуникно, неодмінно посваримося.
Натомість щось мене смикнуло майже одразу по приїзду почати розпитувати батька про Відрадний, район мого дитинства, і про Чоколівку, де виріс тато. Наслухалася історій про вовків, яких тримали роми у приватних маєтках, про СБУ, яке приїхало затримувати російських агентів, що влаштували склад зброї прямо на районі, про те, як з татом за руку вітався Бажан, як він тусив з онучкою Сосюри і як плавав на кораблі з Павличком і Драчем. Своєю чергою я намагалася розповісти про Аттилу Могильного, що теж мешкав на Чоколівці, у якого «Україна починалася з Відрадного», але хто мене вже слухав, кому то вже було цікаво. І все ж я лишилася дуже задоволена поїздкою, хоча й знаю, що наступного разу черга таки дійде до телемарафонних новин, і ми напевне посваримося. Але не зараз, не тепер.
Десь так само можна описати й мої враження від збірки колонок Антона Санченка «Щосуботи». Просуваючись від тексту до тексту, а їх тут 60, я то не могла відірватися від історії, то від обурення закривала файл, видихала і йшла робити собі чаю. І так по колу. Щоб якось із цим примиритися, я умовно поділила «Щосуботи» на колонки від Санченка-мариніста, Санченка-літкритика, Санченка-історика книжкової галузі й Санченка-блогера. Стало трохи легше, хоча усі ці Єван…Колонки перемішані між собою, бо писалися не за тематичним, а за календарним принципом. Іноді голоси залазять на чужу територію, доповнюють, дискутують і перекрикують одне одного. Ти ніколи не знаєш, коли натрапиш на справжній скарб та унікальну історію, а де тебе кілька сторінок поспіль будуть шпетити, що твоє покоління «обрало руйнівника всього збудованого Кравчуком, Кучмою, Кучмою-2 і Ющенком», і звинувачувати мало не в розвалі металургійної й зернової галузей України.
У книзі є своя демонологія, свій бестіарій: «бульдозеристи-декомунізатори», «мамські критики», «гіпстери, що дорвалися до влади на радіо», «спадкові білогвардійці», «блогери-справдюки», «зграєві мережеві комсомольці хом’ячки хейтери». Вони стрімко вриваються в текст і так само стрімко зникають. Без жодних представлень, зносок, посилань, QR кодів чи списку дійових осіб. Можливо, щоб розібратися з цими фантастичними звірами, де їх шукати й що з ними не так, треба читати попередні колонки й пости автора. Можливо, це така перевірка свій-чужий, і Антон Санченко навмисно відсікає частину читачів і читачок, яким менше довіряє. Пропустив, що таке скандальна естетика «я у мами Грехов», – ну хто тобі винен. Не знаєш, чому «Третій саміт перших леді та джентльменів» — виплід «суворої кавеенівської пропаганди», — то справа в тобі. Не підтримуєш розмову про мера Чернігова, якого «з’їли зелені», – ну то йди в бан.
До речі, до бану, відфренду й срачів у автора особливе, гурманське ставлення, як до мистецтва, як до захопливого хобі. Кілька цитат:
«Ви маєте зважати на те, що за цей час я вже повідфренджував більшість із них на фейсбуці (ну або вони мене)» — з колонки про авторів, що починали писати у 2000-ні
«Згадаю ще київського яхтсмена Сергія Акатьєва, який був на «Фазісі» штурманом, я його забанив у фейсбуці, але не зі зла»
«Щоб мене не відволікали пропозиціями писати продовження до попередніх книжок, я посрався з усіма своїми видавцями. Ну не дуже сильно, щоб можна було помиритися, якщо гроші кончаться»
«Цікаво, що на першій сторінці є подяки за консультації щодо сленгу Оксані Луцишиній й Роману Кордуну, яких я вже забанив на фейсбуці»
Я навіть думаю, що Санченко видав цю книжку, щоб його могли прочитати всі, кого він забанив. От побачите, після цієї моєї «колонки про колонки» у нас із ним буде так само. Але це не точно.
Але повернемося до розрізнення «свій-чужий». Я людина, у якої словосполучення «інформаційний детокс» викликає паніку й холодний піт. Новини читаю щодня, а деякі теми – особливо прискіпливо. Але один текст з «Щосуботи» спочатку змусив мене довго згадувати, хто такий Данілов (щільність призначень-звільнень у нас шалена), а потім — хто у нас секретар РНБО зараз (так і не згадала, довелося гуглить). Інший — змусив зависнути, на яких саме «наступників Мустафи» «нам не варто сподіватися». Потім здогадалася, що йдеться все ж не про Джемілєва, а про Найєма, з яким я навіть колись недовго працювала. Феноменально, але колонки про події 18 чи 32 річної давнини я розумію краще, ніж про свіжий срач за участі Стронґовського через транслітерацію японських імен або ж історію про «колумбійського кулінара і паски «Рошен», обидва я чи то пропустила, чи то прочитала, але потім вже кілька разів забула. Та навіть події 251 річної давнини у мене виходить і уявляти краще, і перейнятися ними значно сильніше. Не знаю, можливо, кожен срач має настоятися хоча б 18 років.
Якщо ж ви розумієте і вловлюєте суть усіх срачів, про які згадує автор, вам же гірше. Бо дивно в одному місці читати про конфлікт «хлопців Карася» з «військовослужбовцем Гнезділовим», де винен останній, бо якось не так поводився. Для більшої об’єктивності варто було б зробити довідку, що суспільна довіра до Карася приблизно як до риби, що тиждень пролежала на сонці, а його репутація — десь рівня дна світового океану, і в цьому точно винен не Гнезділов. В іншому місці я кілька разів перечитала фрагмент про плагіатора Дроздовського, якого «саме цькували всі, кого не забанили на фейсбуці», щоб переконатися, що автор мав на увазі саме те, що мав, — і мені не здалося.
Потім я дійшла до згадки про Кримську атомну станцію (так, у «Щосуботи» є й про це). Заради цікавості розпитала спочатку експертів з енергетики, а потім свідків зупинки будівництва Кримської АЕС після Чорнобильської катастрофи. І на мій хлопський розум, перешкодили спорудженню АЕС поблизу міста Щолкіне не стільки протести екологів, у яких брав участь Антон Санченко, але, наприклад, стрімке падіння цін на нафту, що вдарило по спроможностях совка втілювати мегапроєкти. На той час готовність Кримської АЕС була менша навіть за Хмельницьку АЕС, добудову якої зараз активно намагається протягнути Офіс президента, прикупивши турбіни Росатому. І вже точно не можу погодитися, що якби при анексії Криму росія захопила Кримську АЕС, то не точила б зуби на Запорізьку станцію. Автор колонки може бути спокійним, не посипати голову попелом собі та екологам з приводу Кримської АЕС і не сваритися заднім числом на організаторів Казантипу. Мені ж лишається жалкувати, що жодного разу так і не пощастило побувати на Республіці Казантип.
Але навіть якби в питанні енергетики всі дійшли згоди, книжка, а вірніше її частина, написана Санченком-блогером, все одно рано чи пізно почне з вами сваритися, — хочете ви цього чи ні. Бо якщо ви не належите до гіпстерів, яким тут частенько дістається на горіхи, то точно голосували за «зелений комсомол» або не пропускаєте пішоходів на переході, що видає в вас не киянина, а донецького чи харківського водія, — як каже нам херсонець-Санченко.
І взагалі, автор дає зрозуміти, що його корабель, тобто його колонки, — його правила. Тому докопуватися, чи викладав Сірко в Сорбонні, — не можна, розбиратися, чи спалив суздальський князь Андрій Боголюбський Київ власноруч, — заборонено, прискіпуватися до гіпотетичного кумівства Федора Лисянського та Олександра Безбородька, вигаданих листів Юрія Лисянського до брата чи міфічних кровожерних анаконд — зась. А вивчати з мікроскопом книжку Євгенії Кузнєцової «Мова-меч. Як говорила радянська імперія» та її ж ютюб-канал — оце давайте, hold my beer. «Книжка просто закріплює на папері випуски ютюб-каналу і ні про яку композицію не йдеться», — скаржиться на «Мову-меч» Антон Санченко, автор збірки колонок, раніше опублікованих онлайн, розміщених у хронологічній, тобто циклічній послідовності.
Є на кораблі Санченка-блогера і стилістичні особливості, що стосуються жінок. Вірніше: дівок, дівуль, «дєвочєк» з видавництв, «дівчат, які внесуть» інформацію.
«нас було двоє на потік із 90 дівок» [це ж по-доброму]
«капітана Крозьє вибив із сідла не просто секс «із сильною самодостатньою жінкою» (стервою)» [а ким ще може бути самодостатня жінка] «колись в одеських трамваях їздили жваві дідки, які підкатували до дівчат з сємочками і розповідями» [у мене аж око сіпнулося, адже одного разу до мене в тролейбусі підкотив дідок, щоправда, я була школяркою]
«ще й ця ліволіберальна мода на жінок — міністрів оборони» [адже ж які жінки у війську, ще й на керівній посаді]
«хай живуть усі дівчата, стрункі й красиві» [а нестрункі й некрасиві не живуть].
Українки в Європі у пана Санченка неодмінно ходять на підборах удень, готують смачну їжу щовечора та слідкують за модою на нігтики [але разом з тим можуть і потрапити до європейських парламентів].
І можна було б закрити на це очі, але далі вам розкажуть історію неназваної редакторки неназваного видавництва, яку автор називає «редакториця», — бо вона не погодилася з думкою «семи дорослих чоловіків». Чи була ця одна редакторка доросла, не уточнює. А це важливо, щоб розібратися, брати її голос до уваги як 1 чи як 0,5. Цікаво було б розв’язати задачку: скільки потрібно дорослих чоловіків, щоб не зважати на слова однієї редакторки? Скільки, щоб називати її «редакторицею»? А скільки — щоб вона стала «клавою» з видавництва?
І вже точно на цьому фоні губляться детальки, що в іншій колонці всі дійові особи названі на ім’я, прізвище чи ім’я й по батькові, і лише чорношкіра жінка, з якою одружився Микола Миколайович Аркас-третій, так і лишається безіменною чорношкірою жінкою. А капітан Петущак приплив на острів зі своєю П’ятницею, з дружиною тобто. Але про це не будемо, бо ще скажуть, що шукаю «прихильності ліберальної критики» та «просуваю свої погляди на фемінізм, толерантність, мультикультуралізм, кінець історії».
І я чесно намагалася ігнорувати такі нюанси, не помічати лискучу муху на білосніжному кітелі. Але тільки-но розслабишся, а мозок уже прикидає, з якого ти племені: розумні дівчата з айфонами, куріпочки у стильних окулярах чи дівулі в модних окулярах? І шукає розгадку детектива: хто ці «ми», які не помітили «дівчат в окулярах, молодих читачок і букблогерок, коли вони наросли»? І чи помітили їх дівчата?
Тому легше й цікавіше, ніж із Санченком-блогером, мені із Санченко-мариністом та Санченко-істориком книжкової галузі.
Нещодавно в Ніжині я підвозила місцевого монаха (не питайте!). І він розповів, як їм не передали приміщення, яке могло стати житлом для ченців, бо воно відійшло музею Лисянського. Я скрушно хитала головою й співчувала, а про себе думала: ТА ЯКИЙ СКИТ, ЯКІ ЧЕНЦІ, ЯКА Ж Я РАДА ЗА МУЗЕЙ ЛИСЯНСЬКОГО, ЦЕ Ж ТОЙ САМИЙ ЛИСЯНСЬКИЙ, Я Ж ПРО НЬОГО ЧИТАЛА, ЮХУУУ. Читала, звісно ж, в Антона Санченка, головного лисянськотрегера України.
І такі емоції у мене викликають чи не всі колонки про море в «Щосуботи». Тут є абсолютно дивовижна історія про повстання на кораблі СКР-112 та перехід судна з кримського Донузлава в Одесу. Ви знали, що Одеса — єдиний український порт, куди прямують всі повсталі українці? Санченка-мариніст пише про протистояння Лисянського й Крузенштерна, про колективний переклад українською «Навколосвітньої подорожі…» Джошуа Слокама, про Валерія Петущака та Наталю Македон — перших навколосвітніх мореплавців, що обійшли довкола світу під українським прапором, про «бабафігу» й 200-річне панування італійців у Чорному морі. І це якраз ті тексти, від яких неможливо відірватися. Я закрила для себе гештальт і тепер знаю, що українські кораблі плавають, а не ходять, бо у нас «пароплавство», а не «пароходство». Після «Щосуботи» я ще більше вболіваю за український флот і українську мариністику, і ви будете вболівати.
Не менш цікаво мені було читати про 20 років спостережень за українською книговидавничою галуззю, що перехрещується із зародженням нашого літературного інтернету. З подачі Санченка я тепер багато думаю, що велика частина української культури створена військовими або під час війн: саме так можна сприймати і Софійський собор, і «Енеїду». А отже література, написана військовими, ветеранами й ветеранками під час російсько-української війни, — це не виняток, а продовження давньої традиції. Зі мною залишиться історія порятунку книгарні «Знання» інструментами банерної реклами, міряння ваги збірок і авторів в кг — квантах геніальності та ефект Барбри Стрейзанд, який слід було назвати ефектом Дзюби. Все це написано жваво, захопливо, ядуче, з гумором, з дулею в кишені, — у фірмовому стилі Санченка.
Багато слушних думок, як от, що ознака дорослої нації — це спокійна розмова про всі постаті нашої історії, якими б суперечливими вони не були. І що оптика жертви — не єдина можлива опція для наших предків, що жили в російській, а потім радянській окупації. Є ще як мінімум засланці й запроданці.
Деякі спостереження вже пішли в народ. Під час тієї ж поїздки до Ніжина (цікаво, я вже можу сказати, що проводила польові дослідження для написання цієї колонки?) почула думку, що при совку всі українські школи в Києві були насправді українсько-англійськими. Щось знайоме, — подумала я. З’ясувалося, що моя візаві прочитала колонку Антона Санченка на фейсбуці, а я — в цій книжці. Тож у чомусь ми всі на одній хвилі.
Або ж над цією книжкою можна думати від зворотного. Наприклад, після колонки про двотисячників я замислилася, що так само як зараз рідше святкують ювілеї, ми більше не міряємо українську літературу поколіннями. Коли чимдуж наздоганяємо самі себе й заповнюємо прогалини в усіх жанрах, надто багато людей різного віку, переконань та життєвих інтересів — одночасно пишуть свої перші книжки.
А прочитавши колонку про начебто яловість українських видавців, я подумки ще раз подякувала видавництвам Віхола і Жупанського — за цінності й принципи, а також подумки пораділа, що ми з Віхолою гарно попрацювали над ліцензійним договором, коли видавали «Фанатку».
Якщо ж вам складно розібратися з різними ідентичностями Антона Санченка в «Щосуботи», запам’ятайте таке. Тут є колонки:
- рецензії на книжки (зазвичай, історичні, — читати цікаво, але я не маю й кванта експертності, аби щось розумне про них написати)
- реакції на поточні події
- та привід поговорити про те, що Антон Санченко знає і любить
Оці треті, на мій смак, найкращі. Але шукайте, що цікаво вам.
Щоб ефективніше пройти, тобто переплисти цю книжку, я б запропонувала кілька нововведень: замість календарного чи то пак циклічного розділити колонки за тематичним принципом — або хоча б додати кольорові позначки, щоб розрізняти: де рецензія, де морська романтика, де спроба виснувати з історії України цілісний наратив й перевірити гіпотезу… А де Тарас Чорновіл, нарікання на хунвейбінів, гіпстерів та інших гундертвассерів. Думала ще про дисклеймери-застереження: цей текст не читати до 40 років, цей — жінкам, цей — «донецьким», а цей — нетерпимим до плагіату…Але якщо Антон Санченко по ходу читання цієї довгої колонки встиг мене розбанити, то зараз забанить повторно. Але додам наостанок. Точно зробила б у книжці ширші поля, щоб можна було лишати думки, коментарі й сперечатися з Антоном Санченком не лише у фейсбуці.
Замовити книжку
МАТЕЛОТ 
Залишити коментар