Юрій Камаєв

Сьогодні вже нікого не здивуєш книжкою, укладеною з інтернет-дописів. Їх виходить чимало, але якихось особливих збурень і обговорень вони не викликають і зникають з овиду швидко, як фейсбучний допис у стрічці. Бо всі лайки залайкано, срачі пересрано, відфренди відфренджено, бани забанено.

Цифровий світ нагадує галасливий базар, а паперова книжка спонукує до статечності і неквапності, бо за той час, поки в автора визріє ідея укласти книжку, доки він знайде видавця чи гроші самому видати, доки згорять усі дедлайни у видавничої команди, щоб встигнути «підфорум» чи «підарсенал» – намула несуттєвого вже вляжеться. Тому головні вади подібних текстів – хаотичний виклад і надмірна злободенність – «утром в газєтє – вєчєром в клозєтє». І часто багато речей, що тоді здавалися важливими, були мемними і ворохобили весь фейсбук, навіть через рік всі вже забувають і доводиться робити зноски. Автор і сам у передмові над цим іронізує і намагається у своїй книжці уникнути цих вад.

Отже, книжка Антона Санченка «Щосуботи» – це 60 колонок, критичних статей та есеїв, написаних протягом року – від Покрови до Покрови. Від однієї книжки історика Сергія Громенка «Чому Україна виграє» до наступної книжки, укладеної Сергієм Громенком «Український мультифронтир. Нова схема історії України». Автору вдалося відмести несуттєве і у його оптиці немає «цифрового шуму» соцмереж, хоч у цих новелах час достеменно відчувається і часових маркерів достатньо. На початку кожної новели стоїть дата, але автор умисно вказує ці дати без року – читачу, здогадайся, коли це було написано. Композиційно книжка, хоч і зібрана із текстів, більшість яких практично не мають очевидних зав’язків, розбита, однак автор декларує її циклічність. Як зазначає Антон Санченко: «У цій книжці кілька разів згадується феномен календарної зацикленості наших думок. Лише фейсбук зробив його помітним — пишеш (начебто) що спадає на думку, потім гортаєш на попередні роки, і виявляється, що саме це ти думав і рік тому, і два роки тому, і ще раніше: думки йдуть у календарному циклі по колу».

Тематично ці новели можна розібрати на чотири основні блоки – критика історичних видань, мариністика, справи перекладацькі і різне – роздуми автора про літературу, літпроцес, суспільні трансформації, ретроспекція шляху, який ми пройшли, про майбутнє. Але вони ретельно перемішані і ти не встигаєш втомитися, з легкістю перестрибуєш з однієї теми на іншу. У автора легкий стиль, наче балачка з добрим друзякою, здобрена цікавими відступами. І навіть коли він мимохідь вживає якесь «вчьоне» слово, то наче вибачаючись, пояснює його. Згадую загальну тональність рецензій на одній інтернет-помийці – неодмінно в’їдлива, жовчна, з переходом до персони автора і образ. Критика, після якої одразу кортить помити руки з милом. Як зазначає автор – московська школа смотрящих за українським літпроцесом, ця тональність притаманна саме московському дискурсу. Антон Санченко завжди доброзичливий та коректний, його гасло – «Дивіться хто прийшов». Мабуть найбільше із усіх дісталося на горіхи ілюстраторці книжки Інни Ковалишеної «Крута історія України. Від динозаврів до сьогодні». Ну що ж, наївний стиль не усім до шмиги.

Окрім критики, тут є новели біографічного характеру – про родину Аркасів, яка зробила величезний внесок в українську справу, але вирішила заплутати усіх родовим іменем Микола і ви маєте шанс нарешті розставити всіх Микол по своїх місцях. Я, ось, наприклад, помилково вважав, що «Історію України» і першу українську оперу «Катерина» написали різні Миколи Аркаси.

Інша історія – про першу в Російській імперії навколосвітню подорож Юрія Лисянського і Івана Крузенштерна. Так, саме у такому порядку. Головним тут був ніжинець Лисянський, але офіційна російська історія відтерла українця, бо українська партія (тоді так називали, зараз би сказали мафія) програла німецькій.

Почасти я, як дитинка з фігурами, які потрібно просунути у відповідні отвори – кулю в круглий отвір, пірамідку в трикутний. А таку фігуру крутиш в руках і вона не пролазить в запропоновані отвори. Отже, українці на службі імперії – куди їх? Від канцлера Безбородька чи, прости Господи, Феофана Прокоповича, до капітана Лисянського та першого секретаря УРСР Петра Шелеста. Автор пропонує наступну класифікацію – запроданці і засланці. Одні продали все українське, щоб зробити кар’єру, інші намагалися прогнути імперію під себе і земляків. Хоч Антон Санченко тут же зауважує, що це часто уживалося в одній людині. Найяскравіше це ілюструє новела «Ви знаєте як шелестить», присвячена Петру Шелесту, людині, просто зітканої із суперечностей. Напевно колись пан Бог зважуватиме вчинки цих людей на шальках своїх терезів, але тим не менш, вони заклали чимало цеглинок у підвалини формування сучасної української нації.

Новела «Музейне» – це напевно найрідкісніший у нас жанр, огляд київських музеїв. Не спойлеритиму, скористайтеся. Музеї це класно, заздрю киянам.

Зупинюся також на історії перекладу книжки Джошуа Слокама «Навколосвітня подорож вітрильником наодинці». Свого часу я спостерігав як розвивається цей проєкт практично у реальному часі. Це були часи перших інтернет-експериментів в українській літературі і він був, достеменно, вдалим. Це робота колективу перекладачів, дуже різних людей із різним досвідом, що зібралися на сайті Гоголівської академії. Запам’ятав жваву дискусію про корабель з «підводною гарматою». Виявилося, що у часи Слокама торпедний апарат був новітнім вундерваффе і ще не мав усталеної назви навіть англійською. І авторам почасти довелося на ходу розробляти українську морську термінологію.

На жаль, формат рецензії не дозволяє зупинитися на кожній новелі, але запевняю – тут ще чимало цікавого. Від несподіваного погляду на Тараса Шевченка як на моряка і мариніста до огляду книжок про історію піратства Віктора Губарева, які неможливо читати без рому .

Наведу льорнетку на ще одну новелу, мені здається програмну і найважливішу – «Прекрасна Україна сучасності». Це парафраз якогось двіжу сумнівної харошості руских. Також можна було назвати «Україна не Росія», але книжку з такою назвою вже написав Кучма. Ми різні. Ми не просто різні, а антиподи. Вони – гігантський хижак, сом, що вже наполовину зогнив за життя, а ми молоді та підприємливі й встигли за короткий термін побудувати красиву, комфортну країну зі зручними сервісами, створили бізнеси, які змогли вхопити частину конкурентного світового ринку і все це переважно всупереч обставинам:

«Незнищенна, прекрасна Україна теперішнього. В нас багато що за ці 30 років вийшло кращим, ніж було. Дещо — найкращим у світі. А всього лише треба було звільнитися від темпорально аномальної імперії, яка прямує в минуле. Лише війна показала нам наші здобутки, бо інформаційний простір наш теж був окупованим з 1990-х років, скиглив про пів вареника. І я вірю, що найбільший наш незалежний здобуток — ЗСУ — не дасть мандрівникам у часі жодного шансу за¬гнати нас уперед в минуле».

У цій книжці чимало автора, його досвіду, його візій на літпроцес, оцінки пройденого шляху нами і Україною. Почасти він відпускає шпильки молодому поколінню. Ну що ж, це напевно вічне – від динозаврів до сьогодні . Як сказала б молодьож – це база . Ця книжка – доросла розмова з дорослим читачем. І це, звісно, не белетристика, не «прочьотна» книжка для громадського транспорту. Але вона достеменно цікава і обов’язково знайде свого читача.

Замовити книжку
https://forms.gle/eZ4hX7pJa4m2PC2X7