Антон Санченко

26 березня в Українському кризовому медіа-центрі відбулася презентація книжки Андрія Булавіна та Олександра Чудновця «Полювання на крейсер «Москва». Події, версії, розслідування.» Варто було прийти на цю подію, хоча б щоб скласти уявлення про українське флотське товариство – ветеранів флоту, військових істориків та експертів, журналістів, навколофлотські інституції та видання, представлені в Києві, і просто ентузіастів морської літератури, до яких я зараховую і себе. Людей було багато, доставляли два ряди стільців.

Хтось з виступаючих відмітив, що в такій похвальній відвідуваності найбільша заслуга одного з авторів – Олександра Чудновця. Який вже не вперше збирає чудові колективи флотських спеціалістів для написання фахових та військово-історичних книжок. З 2022 року один з таких колективів OSINT-аналітиків під його началом пише і видає багатотомник «Хроніка війни в Азовській і Чорноморській операційній зонах». Є вже томи 2022, 2023 років, готується до друку 2024. Їх щороку видає Видавничий дім «Адеф-Україна», його директорка Алла Істоміна виступала на презентації і анонсувала підготовку англійської версії цього видання. «Полювання на «Москву» теж вийшло в «Адефі». Очевидно автори, очолені Чудновцем, та видавці нарешті знайшли одне одного, і «Адеф» вже можна зараховувати до «морських» видавництв України.

«Полювання на «Москву» теж можна вважати OSINT-книжкою. Бо всі дані про цей героїчний епізод нашої війни на морі 13 квітня 2022 року взяті з відкритих джерел. Авторам на презентації довелося використати цей аргумент, коли пильні слухачі почали цікавитися, чи немає в книжці секретних даних. Все, що вони цитують і на що посилаються, було в мережі. Але воно відібране, перевірене і прокоментоване. Це тільки збільшує вартість такої книжки, яка позбавила нас «білого шуму», що у випадку затоплення флагмана ЧФ РФ набув загрозливих масштабів. Що автори чудово показали, аналізуючи десятки «версій», які вкидали росіяни, аби тільки не визнати, що «Москву» потоплено двома українськими ракетами. Забити «шумом» всі хоч трохи реальні версії враження корабля. Найбільш екзотичні, звісно, це «натівські» бойові плавці, які припливли на надувному човні з Румунії, й курящі в «неположеному місці» матроси. Непогано перекурили, да.

Через три роки, без поспіху, автори розглядають усі ці російські версії і звертають увагу, що навіть найекспертніші знавці якось уникають навіть версій щодо українських ракет. Зате дають повний перелік можливостей, що почиються зі слів «якось» і «хтось». Однак, повторюю, що це звична російська тактика – забити ефір найбезглузідшими версіями, щоб читач втомився їх гортати й прийшов до висновку «всєй правди ми нікогда нє узнаєм». Так само вони робили, скажімо, збивши малайзійський боїнг в 2014 році і вигадавши навіть якогось іспанського (!) диспетчера, який бачив на радарі українські винищувачі.

До речі, я не знаю, наскільки це була домашня заготовка, бо відповідь головреда часопису «Чорноморська безпека» Михайла Гончара примушувала це запідозрити – дуже складно він це пояснював англійською (!). Але саме питання від індонезійського журналіста прозвучало українською: «Чи є якісь секрети, якими українські моряки могли б поділитися з Індонезією в світлі агресивних дій китайського флоту в Південно-Китайському морі». Я думаю, їм таки є чим. Але не за так. Треба спитати в згаданого в книжці речника ВМС Дмитра Плетенчука.

Унікальність ситуації з крейсером «Москва» полягає в тому, що українці його не тільки потопили, а й збудували. В Миколаєві, на заводі ім 61 комунара, в 1982 році. Покійнику було 43 роки. І у нас досі працюють люди, які будували цю серію крейсерів з нуля. Автори спеціально їздили в Миколаїв і у супроводі будівничого всіх чотирьох крейсерів проекту 1164 Петрущенка, який знав і у чому полягала різниця між ними, п’ять годин лазили по відсіках і коридорах крейсера «Україна», який досі, недобудований, стоїть біля заводської стінки в Миколаєві. Може тому, після того як подивилися на місці на сістершипі, власна версія загибелі «Москви» в авторів виглядає найбільш переконливо.

Сістершипи – всі 4 крейсери проекту і подробиці їхнього життя – один з розділів книжки. Дуже добре, що автори не обмежувалися офіційними документами, але подекуди озвучували й флотські плітки (а це завжди найцікавіше), наприклад, про перейменування крейсера «Слава» на «Москву» на догоду Юрію Лужкову й ремонт за гроші московської мерії, коли корабель вже хотіли різати на голки, бо він такий на Чорному морі не потрібен. Так, він «вбивця авіаносців», а саме авіаносців через Босфор по конвенції Монтре і не пропускають (це не в авторів, це моя відсебятина, бо зараз знайдеться знавець конвенції Монтре і виведе мене на чисьу воду, що я її не читав, бо не знаю французької). А щодо ППО, яким зазвичай пояснюють участь крейсера в атаці на острів Зміїний, автори знайшли спеціалістів-ракетників (і не просто ракетників, а штабних перевіряльників бойових стрільб на флоті), які знають, що комплекс С-300 у флотському виконанні ні разу не відстрілявся на відмінно і його ефективність в реальному бою досі під питанням. Так, українці не тільки побудували й потопили «Москву», а й служили на ній, поки вона була радянською «Славою» – наприклад, під час зустрічі Горбачова й Буша на Мальті, де високі гості обригалися на борту крейсера через шторм.

Ще цікавіше історія перейменування іншого з чотирьох крейсерів, «Червоної України», на крейсер «Варяг» – вже Єльцин відмовлявся їхати в офіційний візит в Південну Корею на якійсь там «Україні», і командування вчасно згадало, що саме в корейському порту потопили «Варяг». Ну й таке інше. Кажу ж, ці флотські плітки дуже інформативні.

Взагалі, рішення написати про весь 1164 проект, як на мене, було вдалим. Воно дає відповіді на несподівані питання. Нас дивувала та підтримка, яку надає агресору «глобальний Південь», чому вони за Росію? Послужний список, закордонні походи флагмана Тихоокеанського флоту крейсера «Варяг» за 30 років, дає одну з відповідей на це. За ці десятки років він побував з візитами і в тих же Індонезії й Кореї, і в Таїланді, Філіппінах, Сингапурі, ПАР, Індії тощо. Те, що моряки називають «демонстрацією прапора», і на що морські дрони поки не здатні. Що насправді є і демонстрацією досяжності тієї ж Індонезії для російського військового флоту, і участь у виборах проросійської партії з прогулянкою морських піхотинців по набережній Маврикію. І якось вже інакше голосується в ООН.

Так само докладно описано озброєння цих крейсерів. Усі ракетні й артилерійські комплекси, радари й гідролокатори, РЕБ, палубний вертоліт, машини, котельні й турбіни тощо. Цю частину книжки можна назвати довідником з купою таблиць. Дивним чином, самі таблиці відмітають певні версії російських воєнкорів, автори дали базу для своєї вивіреної версії подій.

Окремо варто зауважити, що кожна сторінка книжки має кольорову ілюстрацію – креслення, схему, фото, малюнок, карту, скріншот РЛС тощо – і тому книжка така дорога в друці (так, серед видавців теж є диванні експерти), але саме це полегшує читання і взагалі дозволяє розібратися, про що мова, як, наприклад, про «нижній ряд» ілюмінаторів з відомого фото враженого крейсера, які чомусь не задраєні і через них потрапляє «інтрюм» вода. Добре, що автори служили на флоті, й можуть пояснити, що по бойовій тривозі усі ілюмінатори задраюються на броняшки, а двері між відсіками автоматично закриваються. Тож або на крейсері навіть не зіграли бойову тривогу (тобто геть прозівали українські ракети), або дисципліна виконання наказів була традиційно для росіян низькою. Так, неготовність екіпажу до управління складною застарілою технікою – одна з головних версій загибелі «Москви». Були ознаки порушення якихось базових флотських навичок, як ось ці незадраєні ілюмінатори, які моряк задраює механічно і бездумно з першими звуками тривоги.

Ну і ще хочеться відзначити важливість подібних книжок для розвитку морської термінології. Моряки – німі. Говорять письменники. Такий специфічний глибоко фаховий текст примушує авторів шукати слів для того, що досі українською не вимовлялося (саме тому в книжці, як на мене, забагато цитат російською). Якщо слідкувати за слововжитком, можна помітити, що українська терміносистема ще не усталилася. Автори паралельно вживають, скажімо, стрільбу і стрілянину (як на мене це трохи різні відтінки значень), або радіозавади і перешкоди, мій топчик новотворів – цілевказівка і завадозахисність. І так далі. Кожне речення таких книжок розвиває українську мову, їх треба читати дієвим морякам, щоб не бекати й не мекати, й не питати в письменника, «а хто такий стерновий?».

Так це і працює, схожі проблеми були у Юрія Лисянського, коли він став писати російською мовою про своє навколосвітнє плавання – ще в 19 столітті не вистачало російських слів. Він, наприклад, писав «інтрюм», а не «трюм». Російські моряки мені довгий час пояснювали, що це з голландської. Між тим, слова «трюм» в Голландії нема. Це було латинське intrum, всередині (так казали британці на своєму флоті), в якого якийсь російський «знавець» (вже не Лисянський) скоротив in. Мабуть недарма син Лисянського Платон був головним редактором «Морського збірника» – усталював російську морську термінологію. А що один українець зробив, інші завжди повторити можуть вже щодо рідної мови. Треба просто писати морські книжки.

Про саму найдостовірнішу версію загибелі «Москви» нічого не писатиму, читайте в книжці. Згадані також подробиці порятунку й засвідчені втрати екіпажу «Москви», та рятівні плоти, роби з номерами машинної команди й сигнальні буї з крила містка, прострочені ще у 1980-х роках, які вилковські рибалки виловили в гирлі Дунаю й здали в Національний військово-історичний музей, і їх можна бачити в Києві. Здається, я знаю тих «рибалок». А в музей в Кріпосному провулку сходіть. «Москва» в нього на балансі, як об’єкт підводної культурної спадщини №2064.

Це дуже своєчасна книжка, зібрана з етіх ваших інтернетів саме тоді, коли всі, кому було що сказати, висловилися, а сайти ще не почали зникати з мережі за давністю літ і просто задля зачистки Мережі . Мабуть, в цьому і її призначення – відбір, систематизація й збереження фактів необмежено довго, без приладів для дешифрації повідомлення, без жодного джерела живлення, на самому сонячному світлі.