Марко Гуменецький

Коли дитина обточує об асфальт кусок кори, надаючи їй певну форму, ставить вітрило-листочок, та пускає на воду, де воно підхоплюється вітром та йде у свою мандрівку, вона відчуває себе наче на вітрильнику, який розрізаючи хвилі мчить у далекі мандри…

           Мирону Гуменецькому часто задають питання, чому людина, яка живе так далеко від моря, та значно ближче до гір, має такий сильний потяг до морського діла? Почалося все з того, що мій тато став пластуном та обрав курінь «Чорноморці», де його називають Ґума. Коли у Львові почали будувати козацьку чайку «Пресвята Покрова», Олесь Криськів запропонував долучитись до цієї авантюри. Пластуни Мирон Гуменецький, Андрій Кохман та Володимир Хомин активно брали участь у будівництві цього історичного човна. Весною 1992 року чайку спустили на воду, й на загальне жартівливе здивування, човен прекрасно стояв на воді та показав себе з кращого боку під час всіх випробувань. Хоча всі розуміли, що умови в морі будуть суворіші. 
          Пізніше почались приготування до походу. Озираючись назад, з теперішнім досвідом, деякі з них здаються дуже смішними. До прикладу, кожному бравому моряку було видано відро, на випадок морської хвороби.

    Нарешті, на початку серпня, чайка торкнулась корпусом солоної чорноморської води, в передчутті романтичної подорожі.

В цей день практично всі бачили море вперше в житті (крім двох людей, що служили на флоті, та кількох, що їздили на море відпочивати). В першу ж ніч неочікувано задув вітер, і всі три дні, йдучи до Стамбулу, як на каруселях, човен баламкався на хвилях.  Довго можна описувати всі помилки, які були зроблені за відсутності досвіду, однак, все ж таки, екіпаж успішно дістався столиці Туреччини. На другий день, капітан з Києва, Микола Кузьменко, видатний мореплавець, будівничий яхти «Лелітка», яка пройшла кругосвітню подорож, за вечерею сказав: «після такого складного переходу, коли ми вийшли на берег, я сидів та дивився, скільки людей буде пакувати речі, й до свого великого здивування не побачив жодного, і хочу вам сказати, що ви всі придурки, але найбільший придурок я, бо пішов з Вами »

Далі була Греція, Італія, Монако, Франція. Незгоди, які траплялися іноді в морі, компенсувались сонячними пейзажами, відвідинами цікавих міст та прекрасними людьми, які щиро зустрічали залогу, й запам’ятались своєю гостинністю. Ті, хто мав стосунок до морської справи, проявляли велику цікавість до «Пресвятої Покрови», хоч на більшість питань ніхто не мав відповіді, човен дуже хвалили.

   В подальших походах Мирон все більше проявляв зацікавленість до навігації й навіть брав участь у спортивних змаганнях на Дніпрі, в екіпажі капітана п.Миколи Кузьменка. У 1998 році чайка залишилась без професійного капітана, в залозі було шість осіб, троє з яких були в поході вперше. Тоді Мирона обрали капітаном та перейшли Біскайською затокою до Сан-Жан-де-Люс. На зворотному шляху була проблема з двигуном, і вони були змушені зайти в Аркашон на вітрилах. Вже пізніше дізнались, що тільки найбільші відчайдухи на таке наважувались. Так почалась життя тата в ролі капітана. Тоді він зрозумів, що саме потрібно вдосконалити, зремонтувати та налагодити. Відповідно, виникала необхідність поміняти палубу, змінити стерно та кріплення щогли. Це вимагало знань та певних розрахунків, довелося засісти за відповідну літературу, випитувати в компетентних у цьому питанні людей про всі нюанси, які були цікаві на той момент. На щастя, люди, які займаються цією справою поділяли захоплення та щиро ділилися своїми знаннями.

Перед цим, в 1997 році, коли капітаном був Володимир Орел, була ситуація, коли старенький GPS, який інколи вдавалося увімкнути, в момент коли чайка була за 200 миль від берега в Атлантиці, показував, що вони 100 кілометрів на березі. Ситуація хоч і була смішною, але викликала питання до капітана, на що він відповів: «ми можемо йти по компасу або на схід – і попасти в Європу, або на захід, і ми попадемо в Америку». Остання фраза надихнула всіх на трансатлантичну подорож. Ця тема почала розвиватись, випитували в досвідчених морських вовків про нюанси й можливі проблеми такого переходу, і головне – чи можливо це зробити  на такому кораблі, як «Пресвята Покрова». Тоді декілька членів залоги вирішили втілити цю ідею в життя. На жаль більшість з товариства не погодилось віддати човен на таку небезпечну авантюру, пояснюючи тим, що більше переживають за екіпаж. Користуючись простим лозунгом «бачу ціль, не бачу перешкод» вони вирішили натомість збудувати інший козацький човен. Таким чином Мирон дістав цінний досвід, займаючись проєктуванням нового човна. Потім були два довгих роки будівництва чайки «Спас». Цей час пройшов у плідному спілкуванні з людьми, які давали поради стосовно будівництва дерев’яних човнів.

І от у 2006 році тато знову капітан, і стоячи за стерном омріяного човна, виходить з залогою в Чорне море! Скільки тоді було планів, скільки мрій…

Коли екіпаж потрапляє у шторм 5-6 балів, це вже не страшно, тому що новий човен чудово проходить хвилю, і дає відчуття повної безпеки. На жаль не вдалося їм перетнути Атлантику через бюрократичні проблеми, а можливо й політичні. Не зробили відповідних документів, тому ніхто не зміг вийти за кордон.

Це не стало причиною опустити руки, у 2009 році Мирон почав будувати трансатлантичну яхту. Трохи раніше того ж року був збудований «Отаман», трохи менша за розміром чайка, розрахована на внутрішні води.

Почувши про Мирона Гуменецького, Дмитро Рєзвой, син Павла Рєзвого, який пройшов Атлантичний та Індійський океани човном на веслах, прийшов в корабельню «Кітва» з пропозицією зробити сучасний веслярський човен для трансатлантичних переходів. Для Мирона це був новий етап розвитку, човен мав бути зроблений з карбону, вакуумною інфузією, за сучасними технологіями та потребував точних технологічних вимог. Враховуючи ризики та вартість кожної можливої помилки під час будівництва, тато не зразу наважився, однак цікавість до нового переважила (як завжди!). Легко не було, помилки траплялись, і коштували дорого. Але доклавши усіх зусиль на докладне вивчання технологій та опрацювання помилок, все вдалося! Особлива подяка Тарасу Садовому (сьогодні на передовій), який дуже перейнявся цією справою та сильно допоміг Мирону. Пізніше Грант Блейквей на цьому човні пройшов 3000 миль і першим фінішував на трансатлантичних перегонах у класі open solo.

Почалась повномасштабна війна, завершилась навігація, закрились кордони. З перших днів тато возив «гуманітарку», машини, але жага до морської справи привела до думки почати розробку морського дрона. Паралельно їздив у Францію на реставрацію чайки «Пресвята Покрова». Було прийнято рішення повністю поміняти всі дошки, які могли мати грибок, щоб запобігти зараженню нового дерева. В результаті повністю замінили шпангоути, та всю обшивку. Це було зроблено в дуже короткий термін, за 4 місяці, дуже малими людськими ресурсами, в умовах дощу, відсутності електрики й дорогих цінах на алкоголь в Європі. В результаті, корпус зроблений клінкером взагалі не пропускає води, що практично не можливо.    

    З Дмитром Рєзвим виникла ідея організувати похід через Атлантику для ветеранів з інвалідністю, екіпаж мав бути англійсько-український, для цього був збудований новий човен, проведено багато роботи з англійцями та нашим посольством. Не вдаючись у подробиці, вийшло так, що продовжили цей похід Дмитро Рєзвой та Іван Гаврилко, і він успішно відбувається на даний момент.

Пізніше була пропозиція від Мар’яни Трегуб зробити прогулянку на яхті для військових з інвалідністю, які перебувають на реабілітації. Це дало розуміння важливості та корисності таких заходів. Тому, згадався 12-ти метровий човен, для збирання устриць, який козаки побачили колись в далеких 90-их в Аркашоні. Він ідеально підходить для людей з обмеженою мобільністю, через те, що має абсолютно плоску палубу 9х3 метри. На даний момент, починаючи з березня 2024 року, не зважаючи на те, що Мирон проходить службу в ЗСУ, і за відсутності фінансування, будівництво все ж відбувається! Тато страшенно не любить коли його питають про конкретну дату закінчення будівництва, тому що це залежить від багатьох факторів. З позитивного, в процесі появились люди, фактично волонтери, які долучилися до цього процесу, і не тільки помагають, але й вникають в конструктивні нюанси та навіть вносять свої корективи, що дає надію на успішне завершення цього надзвичайно потрібного в наш час проєкту!

Не бійтесь мріяти так, як вміє мій Тато!

Доброго вітру, як кажуть пластуни Чорноморці!

https://www.facebook.com/profile.php?id=61571458333603  – сторінка проєкту Інклюзивне вітрильництво