Антон Санченко

Хочеться писати про вічне. Про старого і море. Вірніше, про двох ще не старих, але вже підтоптаних, і океан.

Це авантюрна історія. Бо ці двоє зараз долають Атлантичний океан на веслах, йдуть з Канар на Барбадос. І їх мало би бути четверо.

Решту двох не з’їли виживальщики, як можна було б подумати. Вони здиміли за першої ж несправності човна, викликали іспанський рятувальний вертоліт і евакуювалися на берег ще неподалік Канар. Евакуювали в наказному порядку геть всіх, капітан-британець наказав, а човен, якому нічого не сталося, потім довго шукали, бо в нього вимкнувся GPS.

Це був британсько-український проект. Invictus Ocean / Row4Ukraine. Четверо ветеранів збройних сил, двоє британських і двоє українських, підрядилися перетнути Атлантику на гребному човні й зібрати грошей на лікування українських поранених. Усі ветерани теж були поранені, один з англійців навіть на протезі, як Сільвер. Човна, здатного на веслах подолати Атлантику, сконструював і виготовив українець Дмитро Резвой. Збиралися вже на Канарах. Тренувалися грести під берегом. Фотографувалися перед стартом. Роздавали інтерв’ю. Закупали спорядження та запаси. Відпочивали в готелі на березі моря з іспанським вином і мєстними кальмарами. Сказали «з Богом, Парасю» і погребли на Барбадос.

І тут така халепа в перший же день. Вертоліт, підйом постраждалих лебідкою з води, повернення на острів. Конструктору човна повідомили про аварію, коли він вже пройшов контроль і сідав на літак на острівному аеродромі, він в останній момент все скасував і повернувся в порт.

Троє членів екіпажу, два англійці й один українець, продовжувати пригоду навідріз відмовилися. Один українець, морський піхотинець Іван Гаврилко, заявив, що ладен продовжувати рейс і наодинці, якщо вдасться полагодити човен. Бо інакше його засміє весь корпус морської піхоти.

Човен шукали кілька днів, найнявши місцеву яхту. Могли б хоч радіомаячок якийсь увімкнути евакуанти чи що. Нарешті знайшли посеред хвиль на рівному килі. Раз з ним, навіть покинутим, за кілька днів нічого не сталося, можливо тривога була перебільшеною? Так і є – усю «аварію» усунули за 15 хвилин. Тріщина, яка так налякала британського капітана, пішла не по корпусу, а по палубі – під кареткою для гребця. Її досить було залити епоксидкою. А щоб увімкнути GPS та інше навігаційне обладнання досить було натиснути кнопку Reset.

Тут варто написати мабуть, який це чудесний човен «Софія». З двома місцями для гребців, як парна лодка в академіків – 2 каретки, 4 весла. З двома каютами з носу і з корми, в яких можна лежати на повний зріст. В одній з кают усіляка навігаційна електроніка – плоттер, там, радіостанція, супутниковий зв’язок з повільним, але інтернетом тощо. Камбуз з плиткою, опріснювач води. На даху рубки – сонячні батареї, які все це живлять. Двоє сплять в каютках, двоє гребуть. І так всю дорогу до Барбадосу. Це ж скіко це все стоїло? Хіба можна кидати отаке дороге посеред моря без нагляду? За морськими законами, що знайшов у морі покинуте – воно вже твоє. Недарма найпершою небезпекою в морі капітани вважають панікерів.

Отож, що вони мали. Відремонтований і морехідний човен. Запаси на чотирьох з розрахунку на три місяці. Одного гребця, якому було соромно перед корпусом морської піхоти. Дмитро Резвой почухав потилицю, скасував усі свої плани й визвався стати другим гребцем. Просто тому, що він зробив човен, здатний перетнути Атлантику, хто б там що не казав. І готовий був це довести. Так, вдвох, вони знову стартували на Барбадос, відпустивши канарську яхту. Це було так по-українськи. І так по-чоловічому.

Ми тут в Європах вже стали забувати, як це – по-чоловічому. Тримати слово, не жаліти себе, бути стійким, не панікувати, думати, що скажуть про тебе побратими. Ми лаємося на європейців, що вони за три роки нашої війни так і не сподобилися відродити своє військо й почати виробляти зброю в достатній кількості, щоб ще й нам перепало, а звідки воно візьметься, коли останніх кілька десятиліть були спрямовані на притлумлення рятівної для старих добрих країн чоловічої агресії й виховання зманіжених сорокалітніх мамчурів? Навіть взяли моду показово призначати міністрами оборони жінок, які успішно ухайдохали колись грізні армії, бо виявилося, що з тисяч танків на ходу на момент російського вторгнення в Україну, дай Боже, п’ятдесят. А чоловіча агресія – це не про аб’юз, це про захист своїх. Дякую, святий Боже, що ти нам ще в 2014 році показав, навіщо тобі були потрібні футбольні фанати. Співати пісну про Путіна й захищати своїх. Треба бути чоловіком, хлопчиком який в дитинстві грав у танчики, щоб так як Шольц у захваті лазити по зенітних «Гепардах», які передають Україні, і вольовим шляхом вирішувати непонятки з швейцарськими снарядами для них. Меркель могла тільки нищити бундесвер, бо «кінець історії». А виявилося, що далі буде.

В українців немає іншого виходу, тільки як знову плекати чоловіче, маскулінне. Коли маминою черешенькою бути соромно. Росія нікуди не зникне навіть після нашої перемоги. Нам завжди будуть потрібні захисники, яких не треба силоміць тягнути в ТЦК й виловлювати з Тиси. І нам геть не потрібні панікери, ні на фронті, ні в тилу. І двоє українців з ледь не загубленого проекту Invictus Ocean / Row4Ukraine вже показали це на власному прикладі.

Обоє авантюристів львів’яни. Обоє випускники Львівського університету: Іван Гаврилко – географічного факультету, Дмитро Резвой – геологічного. А американці географічні факультети вже закривають.

Від Канар до Барбадосу приблизно 3 тищі миль (5000 км). Океаном. Навіть прогребти три тищі миль на тренажері в качалці – солідний виклик. А в океані він перетворюється на щоденну боротьбу за життя. Човен вже двічі вночі перекидало хвилею догори дригом. Він сконструйований таким чином, що сам повертається на рівний кіль. Однак для екіпажу, який в цей момент перебував у каютах, веселого мало. Підлога в один момент стає стіною, а тебе всією вагою кидає на плоттер на переборці. Й сиплються на голову усі незакріплені по-штормовому предмети, не кажучи вже про те, що з кокпіту все просто змиває за борт. Однак наші гребці повідомляли про це іронічно, з фоточками пошкоджень в мережі.

Як і з репортажами про попередні пригоди, переважно рибальські, коли якась летюча риба здуру сама заскочить на палубу. Добре, що в них є інтернет, щоб піддивлятися, чи впійманий екземпляр риби чи молюска не отруйний. Останнім пришельцем була медуза португальський човник, дико отруйна. Вони навіть пошили з риб’ячої шкіри чохол на каретку, яка луснула під вагою морського піхотинця. Кокпіт, в якому гребуть гребці, майже на рівні з хвилями. Океан можна черпати долонями. Все це нагадує книжку Майн Ріда «Загублені в океані», яка починається з того, на чому всі інші книжки про моряків закінчувалися – з кораблетрощі і порад виживанця посеред океану на плоту. Правда, там пожвавлювала пригоди одна чорношкіра дівчина. Будемо вважати, що наших героїв це чекає на Барбадосі, до якого їм вже залишилося трохи більше двохсот кілометрів. Тримаймо кулаки.

Хочеться писати про вічне. Про океан. Про повільні океанські брижі, які лагідно піднімають і лагідно опускають корабель між горбами хвиль. Заколисують моряка у койці. Привчають балансувати і не падати на ходу і не ставити тарілок на край столу. Про те, як від хитавиці втрачаєш відчуття верху, тобто хилитаєшся разом з палубою, і верх в тебе там, де верхівка щогли. А потім подивишся в небо в геть «спокійному» морі вночі – а зорі за бортом літають і виконують петлі Нестерова, як якісь ескадрильї літаків, і тільки топовий вогонь на щоглі – нерухомий.

Океан – це ритуали. Це одноманітність схожих, як близнюки днів. Вранішня кава, вахта, поїли, адміральська година і знову вахта, вже нічна. Океан – це обгорілі вуха, ніс і щоки. Чверть години – і вже пухирі на плечах. Океан – це інформаційний голод, розказані усі анекдоти, вислухані усі випадки з життя, і вже підказуєш колезі, що з ним було далі, коли він збивається. Коли перечитуєш старі підшивки газет, привезених танкером місяць тому, і по-новому вирішуєш кросворди на їхніх останніх сторінках. Мене колись списали з судна за те, що я заповнив кросворд в свіжій газеті раніше за капітана. Та ще й не олівцем, а ручкою.

Але ця інформаційна стриманість якнайкраще прочищає мозок від новинних жахів, залишаючи лише посутнє, вічне. Лише море й любов. До тих, хто тебе чекає на березі. А жахи нікуди не дінуться, наздоженуть в свій час, але вже як результат, а не як процес. Подумати тільки, ці двоє вийшли в море з Канар ще за Байдена. В них на карті ще Мексиканська затока.

Новини з човна “Софія” – останній острівець нормальності в моїй новинній стрічці, підписуйтесь на їхню сторінку.

А ще вони знімають кіно. Це буде перший авантюрний документальний фільм. Згадую про Хеєрдала й Кусто, і про всяк випадок додаю – перший український.