капітан Олексадр Береза

Двадцять шостого жовтня 1839 року в одній з газет столиці штату Нью Йорк Олбані було опубліковано оголошення, що грінбушська ‘Greenbush & Schodack Academy’ шукає вчителя. Поміж іншого там писалося :

«Ми з задоволенням підкреслюємо, що цей вельми респектабельний літературний і науковий заклад нещодавно очолив преподобний Пітер С. Вільямсон. … Він один з найкращих математиків та лінгвістів. … Тут два окремих відділення – чоловіче і жіноче – а також усе необхідне для успіху кожного з них. Мусимо лише добавити, що місце розташування – чудове, аби насолодитися прекрасними краєвидами, свіжим повітрям і корисними для здоров’я вправами влітку; а взимку – освічене і гостинне сусідство подарує вам радість дружнього спілкування.»

Після чотирьохмісячного тісного контактування з напівграмотними або й зовсім неосвіченими моряками в задусі носового кубрика на «St.Lawrence» для Мелвіла це оголошення було щонайменше казковим. Герман подався на цю посаду і одразу її отримав. Напевне він виглядав досить респектабельно аби зайняти місце вчителя академії, бо його старший брат Гансвурт бурчав, що в того не часто був вид доброго християнина – з неголеною мармизою і довгим розпатланим волоссям.

Як часто Мелвіл насолоджувався радістю дружнього спілкування з освіченими та гостинними сусідами – невідомо. Очевидно – коли-не-коли. Саме тоді він, напевне, уперше почав писати. Писати не листи, або замітки в щоденнику – писати по справжньому. У одному з лангсінгбурських видань було опубліковано нарис «Корабель Смерті» за підписом Юнги Гаррі. Твір досить захопливий, не гірший за ті, які Мелвіл писав у ранній період своєї творчості:

«Важка долонь опустилася мені на плече, громохкий регіт гремів у вухах – то був старпом. ‘Глянь, глянь – Корабель Смерті!’ Він одскочив од мене одним гігантським стрибком, і з протяжним, неперервним вереском, який навіть зараз крає мені душу, шалено шубовснув у воду.

Боже правий! ось він – оброслий мушлями за безліч років, з розгорненими вітрилами і криваво-червоним прапором, що тріпоче на щоглі; з утлегаря звисала підвішена за довге темне волосся чоловіча голова із закипілою кров’ю і міцно стискала зубами іржаву абордажну шаблю! Його реї були пофарбовані чорним і з кожного їхнього кінця звисали людські скелети – біліші за поліровану слонову кістку і виблискували у лиховісних променях сонця.»

Хто б не ховався за псевдонімом ‘Юнга Гаррі’ – Мелвіл, чи інший моряк, яких вистачало на обох берегах Гудзона, нарис мав певний успіх. Якщо Герман і отримав за новелу гонорар, то, очевидно, цього було замало, аби якось більш-менш існувати. Та й невисоку вчительську платню затримували, а за житло треба було розраховуватися вчасно. Усі потерпали від Великої Паніки 1837 року і подальшої стагнації. Окрім магнатів, звичайно. До того ж в околицях вирувало обурення орендарів, яке досягло свого піку восени 1839 року – для них землевласники підвищили посесний платіж. Були заворушення, влада застосовувала силу. Так 3 грудня шериф округу Олбані очолив озброєну дружину проти бунтівників і вирушив на Рейдсвіл, та зіткнувся з півторатисячним натовпом, який перекрив шлях і представник закону вимушений був у сутінках повернути назад до Олбані. Нарешті 9 грудня поліцейські загони тріумфально ввійшли у Рейдсвіл, та не знайшли там жодного заколотника. Мелвіл про це, напевне, знав. Та, оскільки це не впливало на його власне існування, проблемою не переймався. Але все ж таки стан в країні позначився і на його становищі.

Академія збанкрутувала, не заплативши Мелвілу. Роботу знайти було майже неможливо навіть досвідченим професіоналам. А що вже казати про молодика без навиків! Хоча змалку він працював у банку, а потім зі старшим братом Гансвуртом займалися торгівлею хутряних виробів. Та в краю була криза і безробіття. Якби не вона, то він так би й вчителював все життя чи то в грінбушській, чи то в якійсь іншій академії поблизу – адже тут жила його мати, сестри, брати. Непевність, безгрошів’я, відчай, безперспективність штовхає Германа податися на Середній Захід. Його дядько Томас володів фермою в Іллінойсі і слав сестрі – матері Германа, обнадійливі листи про прекрасні можливості на Заході.

Найвідоміша Каліфорнійська золота лихоманка трапиться через вісім років, проте інша – ранішня золота лихоманка наприкінці двадцятих у Джорджії поблизу Далонеги дала поштовх для просування на Захід. Серед іншого у 1830 був прийнятий Закон про переселення індіанців. Депортація корінного населення континенту йшла по Дорозі Сліз на захід від Міссісіпі. Індіанці чинили спротив. 1840 року точилися дві індіанські війни – з чикасами і семінолами. Перша тривала до 1847-го, інша – до 1842-го. Білі колоністи теж сунули на Захід, втікаючи од кризи, захоплюючи нові землі, вірячи в свою фортуну. Герман Мелвіл, натхненний дядьковими листами, разом зі своїм старшим на два роки приятелем Елі Флаєм, який був блискучим нотаріусом та юристом, подалися шукати кращої долі та удачі.

Четвертого червня 1840 року вони сіли на канальний бот у Олбані призначенням на Баффало. Подорож каналом Ері тривала три дні. Пізніше Мелвіл чудово її описав у «Мобі Діку»:

«Протягом трьохсот шістдесяти миль, джентльмени, перетинаючи весь штат Нью Йорк, через велелюдні міста і квітучі села, через широкі, відлюдні болота і пишні лани, такі плодючі, яких немає більше ніде у світі, – через більярдні та бари, через заповітні хащі великих лісів, по римських арках, перекинутих через індіанські річки, у тіні й на сонці, серед щасливих і смутних сердець, по всьому широкому і мальовничому простору благородних земель Мохок, під стінами сніжно-білих церков, чиї шпилі стоять, наче межові стовпи, одним нескінченим потоком тече по-венеціанському розпусне і часом злочинне життя.»

Баффало чимось нагадував Ліверпуль. Таке ж змішання рас і народів – перевалочна база різноманітних шукачів пригод і кращої долі. Капітани, лоцмани, інженери, проповідники, шахраї, клерки, волоцюги – шляхетні, імпульсивні, безрозсудні, екстравагантні, зухвалі… А ще були індіанці: вожді, воїни, скво з дітьми в заплічних сумках – їхня резервація межувала з південно-східною околицею міста. Тут, напевне, Мелвіл почув дивне слово з їхніх вуст «Єнґіз» – англійці. Пізніше воно трансформувалося у «Янкі». Втім, мандрівникам треба було рушати далі на Захід. Не думаю, що вони валандалися містом, чи спокусилися екскурсією на Ніагарський водоспад. Брак коштів вимусив їх піднятися на борт пароплава призначенням на Толедо. Незалежно від того, чи був він на якорі, ошвартований, чи на ходу – щойно ти піднявся на борт, у вартість квитка входило харчування. Судноплавні компанії були зацікавлені аби якнайшвидше набрати пасажирів і відчалити за призначенням. Потім був Детройт.

Детройт вразив Мелвіла не менше аніж Ліверпуль. Чартистські виступи блякнули перед пристрастями президентських перегонів. Шалений натовп підтримував Вільяма Генрі Гаррісона. Його мотто «log cabin and hard cider», образ ветерана війни з Англією 1812 року, критика поточного стану в економіці, поборника прав простого народу забезпечили перемогу. Та за рік, після інаугурації він помер. Врешті решт Мелвіл і Флай через озера Гурон і Мічиган дісталися Чикаго.

За сім років свого існування населення міста зросло з 350 жителів до 4,000. Хто б міг подумати, що у цьому задрипаному містечку за п’ятдесят з невеличким гаком років пройде грандіозна Всесвітня Колумбова Експозиція. Мелвіл так точно – ні. Ось як описував місто один з Мелвілових сучасників:

«Чикаго, як я казав раніше, дуже далеке від того місця, де мені хотілося б поселитися, це – похмура, нудна містина на краю прерії <…> Стосовно ж будь якого порядку або управління у цьому штаті – то таких понять тут нема.»

Мелвіл ніколи не позбавився свого першого враження від Чикаго – неоковирного західного аванпоста поміж величним озером і безкрайньою прерірею, хоча і відвідував його напередодні Громадянської війни, коли воно було вже великим містом.

Від величного у майбутньому міста, якому за словами Германа «… на відміну від європейських Афін та Риму, де можна щось подивитися чи пізнати, запропонувати нема чого», друзі подалися далі через прерію до Галени на ферму Мелвілового дядька Томаса. Там на них чекало розчарування і зневіра. Престарілий Томас Мелвіл Молодший зі своєю занедбаною фермою був начебто марунований моряк посеред безмежної прерії і виглядав як персонаж відомої серії романів Фенімора Купера. Було ясно і очевидно, що ані Мелвіл, ані Флай статків собі тут не наживуть, а отже обтяжувати дядька своїм товариством вони не стали.

Розчаровані приятелі повернулися додому і Герман Мелвіл знову почав шукати роботу вчителя в околицях Лансінгбурга. Роботи не було і друзі подалися до Гансвурта Мелвіла в Нью Йорк, але й там на них чекала невдача. Герман за час подорожі на Захід відростив бороду і довге волосся. Такий вид не сприяв отриманню посади в цивілізованому місті, яким був цей мегаполіс, тож Гансвурт наполіг, аби молодший брат привів себе до ладу. Той послухав брата і став виглядати «… більш схожим на християнина, аніж зазвичай». Та й це не допомогло. До того ж, аби зайняти посаду хоч якогось клерка, потрібно було писати каліграфічно і чисто. Герман таким даром на відміну від Флая не володів. Його почерк був досить непевний і нерозбірливий, що, до речі, й призвело до короткочасного перейменування Германа у Нормана на «St.Lawrence». Напевне, це перше його плавання ще не зовсім вивітрилося з голови. Та й недавно опублікована книжка Річарда Генрі Дани «Два роки на палубі» теж зіграла свою роль. Зіграла, та ще й яку! Через десять років Мелвіл напише автору: «…ті дивні, близькі почуття з якими після першого свого плавання я читав «Два роки на палубі», коли я був так захоплений, начебто був з’єднаний ланцями, сполучений з Вами чимось на кшталт сіамських уз лагідних споріднених душ». Дороговказ було задано, і як би Герман не опирався, намагаючись вчителювати чи займатися офісною роботою – доля знову штовхала його на морські привілля.

Далі буде
Початок тут