Капітан Олександр Береза

З ранковим приливом вгору по річці Мерсі 4 липня 1839 року в Ліверпульські доки зайшло 42-метрове судно ‘St.Lawrence’, якраз вчасно, аби приєднатися до інших ошвартованих тут американських суден, що підняли свої прапори на честь Дня Незалежності. ‘St.Lawrence’ було звичайним лінійним судном і курсувало між Нью Йорком та Ліверпулем і, окрім вантажу, брало ще й пасажирів. Як декларувало рекламне оголошення у ‘Evening Post’ – «пасажири четвертого класу можуть прекрасно влаштуватися за низькими цінами на цьому розкішному, стрімкому вітрильнику». Зазвичай перехід через Атлантику займав два-три тижні, та цього разу плавання тривало місяць.

‘St.Lawrence’ відчалив од причалу Саут стріт в Манхеттені 5 червня. В судновій ролі юнгою (green hand) значився Norman Melville. Коли хлопець підписував контракт з платнею у декілька доларів на місяць, його нерозбірливе ‘Herman’ нагадувало ‘Norman’ – тож так і записали. Окрім цієї помилки все інше було занотовано правильно: дев’ятнадцять років, зріст – 5 футів 8.5 дюймів, делікатної статури, волосся – каштанове. Мелвілл вперше потрапив на вітрильник. Були плани щодо найму на китобійне судно, та якось не склалося. Можливо, що ‘St.Lawrence’ був тут – поряд, на манхеттенській пристані, і запах, аромат порту заворожив юнака. Непередаваний купаж йодистих водоростей, терпкого дьогтю, свіжої деревини, просмолених канатів, мокрої парусини і ще чогось невловимого, притаманному саме портовому повітрю, духу не міг не полонити. До того ж трапилась вакансія, яка не потребувала особливих знань чи досвіду. Хлопець мріяв про далекі мандри, «плисти у засвіти, за межі сутінків». І от – сталася така нагода.

Попереду був Ліверпуль – лише початок ще непізнаних для нього земель. Герман все ж підготувався до зустрічі з цим портом і містом – узяв із собою путівник, виданий 1807 року, який належав покійному батьку. У батька – Алана Мелвілла був магазин французьких товарів у Нью Йорку. Він часто навідувався до Франції, робив закупки, подорожував. Бував і в колишні метрополії. Там – у Шотландії відшукав навіть родича – графа Левена і Мелвілла, переночував у його маєтку. Той відразу розставив крапки над Ї – американська рідня обмежена в правах спадкоємства. Втім, подарував Алану портрет першого графа Мелвілла на незабутню пам’ять. Батько Германа спадщиною не переймався, а продовжував досліджувати своє коріння. Виявилося, що його пращури Мелвілли з Карнбі (Melvilles of Carnbee) мали відношення до консорта королеви Маргарет – Малкольма Канмере і прийшли з Угорщини. Щодо своєї матері – Прісцілли Сколай – бабці Германа, він довідався, що цей оркнейський рід походить від короля Норвегії.

Обидва Германові діди належали до еліти новоствореної нації. Томас Мелвілл був одним з учасників Бостонського чаювання 1773 року. Разом з іншими, розмальованими і вбраними, як індіанці, зі схожими бойовими кличами він нісся вниз по Мілк стріт до Форт Хілла і причала Гріффіна, аби викинути за борт тюки непомірно оподаткованого чаю. До чого це все привело, усім відомо. Дід по материнській лінії – нащадок голландських колоністів Пітер Гансевоорт був нівроку високим і кремезним, як і генерал Джордж Вашингтон. Він згуртував навколо себе таких же міцних хлопців і з ними захищав Форт Станвікс в серпні 1777 року від переважаючих регулярних англійських військ. Кажуть, що непереможний гарнізон врятував Нову Англію. Пізніше генерала Пітера Гансевоорта називали ‘Героєм Форта Станвікса’ навіть діти та онуки. Жоден з онуків його не вже застав. Прославлений вояк помер у 1812 році.

Герман Мелвілл відпливав на батьківщину своїх предків, яких ніколи не знав, але все ж таки чув про них. Чи думав-гадав їх там відвідати – навряд чи. Де Ліверпуль і де Шотландія! Може й були наміри похизуватися своїм королівським походженням, та рожеві мрії про пізнання світу невдовзі розбилися об рутинну дійсність матроського життя. Це завжди трапляється з мрійниками і романтиками. Фантазії та ілюзії зникають у безвість, а натомість з’являється розпач, безнадія та відчай. Матроська робота ніколи не була, та і не є легкою. Тут вибір небагатий. Ти можеш все кинути і почати нове життя. Мелвілл вчиняв так не раз. Можеш тягнути лямку, зціпивши зуби, в надії, що все колись закінчиться. Проте, кінця-краю цьому нема. Можеш дертися вгору щаблями кар’єрної драбини, якщо маєш мету. Ще, як варіант – періодично просякати наскрізь ромом, аби хоча б на якийсь час забути про таке буття.

Рожеві мрії померкли з першого дня, коли молодому Мелвіллу наказали вичистити свинюшник – судно приймало провізію. Кувікали свині, кудкудакали курки, матюкалися матроси, несучи мішки з овочами та крупами, мовчки спостерігали за цим рейвахом пасажири. Перша вечеря Германа (чи вже Нормана?) на борту складалася з солонини з картоплею – доволі ситна трапеза, та апетиту не було. Була втома. Взагалі, стосовно їжі варто зауважити що вона була ані різноманітною, ані смаковитою. Неперервний кругообіг солоної свинини, яловичини з душком, матроського рагу, пудингу і кави. «Те що звалося кавою було найзагадковішим напоєм, який я куштував коли-небудь, – пізніше писав Мелвілл – і за смаком мало нагадував каву, як і лимонад; однак загалом він був таким же прохолодним, як лимонад. Та що було ще більш дивним – це різноманітні його якість і смак кожного ранку. Іноді він смакував рибою, неначе в ньому тушкували оселедця; потім, бува, мав дуже солоний смак, якби хто-небуть відварював у ньому солонину; згодом він ласував сиром, начеб капітан віддав сирні шкоринки аби заправити нашу каву; а іншим разом був настільки мерзенний присмак, що я майже був певен – в ньому проварили старі шкарпетки. Та не зважаючи на негодящі присмаки, кожного ранку в мене завжди була дивна цікавість – який же смак буде сьогодні; і я ніколи не пропускав нового дослідження аби поповнити свою палітру смаків.»

Мелвілл не зчувся, як 5 червня промайнув по лівому борту острів Говернорс з його військовою базою, а попереду вже відкривалась Атлантика з її неповторним вітряним, солоним і свіжим ароматом, що так різнився від духу доків Манхеттену. І звичайно ж він нічим не нагадував пахощі носового кубрику команди. Тут висів прогірклий сморід добряче поношеної одежі, немитих тіл, міцного тютюну, парів алкоголю, блювотини. Команда вітрильника була різношерстою. Капітан Олівер Браун – швед, який вже чимало років прожив у Сполучених Штатах, офіцери з Нью Йорку та Массачусетсу, матроси – з того ж Нью Йорку, Пенсильванії, Коннектикуту, Гренландії. Всі були старшими за Мелвілла. Він не затоваришував ні з ким. Був таким же самотнім, як і герой його «Мобі Діка» Ішмаель (чого його у нас назвали Ізмаїлом – питання до перекладача) і відчував майже ненависть до всього екіпажу. Іншими словами можна сказати, що Герман глибоко занурився у ностальгію, тугу за рідними. І аби не зійти з розуму повністю віддавався роботі. А її було до біса. Чистка свинарника і курятника, драїння палуби, такелажні роботи. Він залюбки койлав парусину бом-брамселя чи грота під низькими обложними хмарами і пронизливим штормовим вітром, балансуючи на вантах, і відчував себе якимось ангелом, що ширяє поміж небом і морем. Все це якось відволікало його від сумних думок.

Нарешті перед юним моряком відкрив свої обійми Ліверпуль. Під час стоянки судновий камбуз не працював. Це була звичайна практика того часу. Таким чином запобігали пожежам, які могли б трапитися при готуванні їжі на борту. Харчувалися у береговій таверні. Не тільки екіпаж «St.Lawrence», а й усі інші. Розпорядок дня був наступним: на світанку починалися роботи – прибирання, замивка палуби, ремонт такелажу. Потім давалася година на сніданок і всі йшли у паб. Так само о дванадцятій – обід, і знову до роботи о пів на другу. О четвертій нарешті всіх розпускали до наступного світання. Був час на знайомство з містом і людьми.

Ліверпуль того часу був таким собі melting pot народів. Люди немов струмки стікалися у місто звідусіль. Переважно це були ірландці, що рятувалися від голоду, шукали кращої долі, емігрували до Сполучених Штатів. Напевне, Мелвілл вперше побачив таку суміш і різноманіття рас і племен. Він тинявся вулицями і парками з батьковим путівником, немов намагаючись побачити ці місця його очима. А може десь побачити і його самого. В таких пошуках він і зайшов до церкви послухати проповідь. Відтоді щонеділі відвідував службу Божу. Проповідували не тільки в церквах, а й на вулицях. Таких вуличних проповідників переважно і слухали моряки. Чи то аби не витрачати час на похід до церкви, або ж просто – послухати. Моряки загалом стають набожними у час небезпеки. Тоді й дають свої обітниці, яких не завжди дотримуються. Окрім проповідників у парках та на площах ще віщали різноманітні оратори, зокрема чартисти – предтечі соціал-демократів. Читав молодий Герман і їхні листівки. Та ще газети.

Напевне кожен моряк в доках читав статтю в «Ліверпульському журналі» від 6 липня про пригоду на судні «Priscilla», яке прийшло з Пернамбуко. Його протаранила меч-риба. Фрагмент борту з майже півметровим залишком знаряддя риби могли побачити всі бажаючі. Меч пробив мідну обшивку, потім пройшов крізь майже десятисантиметровий шар шотландської модрини, четвертьметрову порожнечу і пропанахав десятисантиметрову дубову планку. Вістря меча не затупилося і не зламалось. Часопис писав, що капітан, було, подумав, що судно наскочило на риф. Та потім зрозумів, що перед цим бачили багато китів. А, як відомо риба-меч є заклятим ворогом цих тварин і, напевне «Priscilla» помилково була прийнята за такого звіра. Можливо, це вперше (та не востаннє) Мелвілл почув таку історію і потім описав подібне у «Мобі Діку».

Півторамісячна стоянка закінчилася і попереду був семинедільний перехід до Нью Йорка з декількома сотнями емігрантів на борту. На цей час Мелвілл, як то кажуть «оморячився». В ньому прокинувся інтерес до морської справи не тільки в царині управління вітрилами, а й в майстерності стернового. Може воно б і непогано склалося в нього, та на той час до вже звичного запаху у кубрику додався сморід дохлого пацюка, що розкладався під пайолами. Добратися до нього і позбавитися його не було можливості. Це зовсім не мотивувало до продовження кар’єри мореплавця. Окрім того перспектива подорожувати і дивитися на світ очима моряка – не зовсім те, чого він хотів. Моряки не бачать нічого, окрім причалів і пристаней, а всі їх спомини – туманні, мутні згадки про таверни й паби поблизу цих пристаней і причалів і, коли на світанку 1 жовтня 1839 року команда «St.Lawrence» була розпущена, Герман Мелвілл вирішив не повертатися. Принаймні поки що. Наразі ж його більш влаштовувала посада вчителя.