Антон Санченко

Книжки не знаходять нас зненацька. Ось і “Мобі Дік” Германа Мелвілла полював за мною щось із десяток років.

Неможливо цікавитися мариністикою і не наштовхуватися на згадки, алюзії й прямі цитати з “Мобі Діка”.
Ось читаєш собі критику на такого собі Курта Кламана “В дикому рейсі”, і критик, звичайно ж, не втримається від зауваження, що ця історія про ірського кочегара-короля і величезну рибу-молот, що переслідує його морями, – переспів Мелвілла. Чи там, скажімо, герой Конецького, що, як Йона, живе в шлунку кита, але відмовляється звідти виходити, бо навпаки – сховався туди від світу, – це теж данина мариністів Мелвіллу.

Отож, що це одна з найвеличніших книжок американської літератури, а можливо й – людства взагалі, я собі добре затямив, але якось все не виходило її почитати. То шрифт дрібний, то бібліотечний абонемент прострочений, то інших справ до дідька, ось хоч би мандаринами торгувати, чи шоколадками.

Втім, справи чомусь не заважали читати мені інші романи Мелвілла, ті ж “Тайпі” та “Білий бушлат”. Останній, до речі, сприяв тому, що в американському військовому флоті відмінили тілесні покарання. Мелвілл мотивував це в книзі через протиставлення з російським військовим флотом. Мовляв, там пани дають канчуків своїм кріпакам, а нас, вільних людей, по якому праву деруть, як сидорових кіз? Але то таке. Просто привід задуматися, що менш відомі й забуті книжки можливо більше змінили світ, ніж усі шедеври літератури. І гарна відповідь усім літераторам, які переводять папір “для вічності”. Вічність – дама з витребеньками, їй не вгодиш. Мелвілла ось теж ледь не забули. Але канчуки на флоті таки відмінили, і цього в нього не віднімеш. І менше з тим.

Але “Мобі Дік” все якось не траплявся під руку. Та зі своєю книгою розминутися неможливо. Виявляється, “Мобі Дік” лише очікував, поки мене поносить світом по хвилях, і я зазнайомлюся з сучасними капітанами Ахавами в житті, а не в літературі. Щоб це було не відкриття, а впізнавання, тільки і всього.

Знайомство з одним із них і привело мене взимку до Феодосії. Якісь там бізнесові мандаринові справи. А потім трапилась якась бандитська історія, характерна для початку 90-х, і мене мусили сховати на декілька днів, щоб вляглося. І сховали в старому татарському будинку на схилі гори з видом на море. Будинок був нетоплений, вода була лише дощова – в глиняному резервуарі посеред двору. По шибках колись стріляли з кулькового пістолета, і зараз в них свистів зимовий вітер з моря. Декілька раз на день відключали віялом світло, але замість свічки в мене був турецький ліхтар на акумуляторах з радіо та годинником в тому ж корпусі, щоб два рази не вставати. В будинку було лише одне ліжко, вкрите строкатою ковдрою з клаптів, і лише одна книжка. Ви мабуть вже здогадалися, що це був саме “Мобі Дік”, і що відкрився він одразу на розділі “Готель “Китовий фонтан”, де головний герой спить в нетопленому номері саме під такою ковдрою, та ще й у одному ліжку з гарпунером-канібалом?

Я прочитав “Мобі Діка” за два дні, не вилазячи з під тої ковдри. Шторм прибився, бандити попустилися, а я все читав і думав, що зі своєю книгою людина просто не має шансів розминутися. Рано чи пізно та книга її вполює і загарпунить, це лише справа часу.

Є речі, про які краще промовчати, коли наймаєшся матросом. На військовому фрегаті в Гонолулу краще приховати, що ти китобій. Чомусь військові моряки не люблять китобоїв. На китобійних суднах янкі не можна проговоритися, що ти з Сіднея, навіть якщо ти мирний судновий лікар, а не каторжанин у бігах. Американські капітани небезпідставно вважають австралійських матросів заводіями 9 з 10 заколотів на борту. А про те, що ти освічена людина й можеш, якщо доведеться, грамотно скласти претензію британському консулові на Таїті, треба приховувати скрізь. Все зло від грамотіїв. Це навігаційний факт. Особливо – від шкільних учителів, як ось Мелвілл, яких дідько поніс у Південні моря.

Герман Мелвілл щедро роздавав подібні корисні поради молодим романтикам на сторінках своїх романів не заради традиційного флотського звичаю трохи полякати молодь, але на власному правдивому прикладі поневірянь у Південних морях – так американці традиційно називають Полінезію, Мікронезію та інші острови й архіпелаги Тихого океану. Із Мелвіллових книг романтик-початківець також мусив затямити, що справжні хазяї кубрика не матроси, а таргани.

Деякі американську критики називали 1840 роки “ревучими сороковими” – тому що все десятиліття в літературі домінувала мариністика. Вони почалися зі книги Р. Г. Дани “Два роки простим матросом”, яка задала для до того романтичної і “піднесеної” морської прози зовсім інший кут зору на зорі та вітрила – з матроського кубрика на баку, а не з офіцерської каюти на шканцях. Ніяких Гумільовських “брабантських манжет” (мереживних) – грубі суконні матроські куртки. Традиційно сині в англійців і червоні в американців, якщо вірити Мелвіллові, а він знався на куртках і бушлатах. Принаймні один із його романів називається “Білий бушлат”.

Продовжилося десятиріччя десятками романів послідовників Дани, до яких чесно зараховував себе й молодий Мелвілл, і зізнавався в цьому в тому розділі “Білого бушлату”, який присвячено проходженню мису Горн. В Америці тоді ще не проклали залізниць зі Східного узбережжя на Західне, не прокопали Панамського каналу, й об’єднували США тільки вітрильники, які йшли вздовж усього континенту довгі місяці, огинаючи штормовий мис Горн. Та що там, у них ще не скасували рабства на плантації й тілесних покарань на флоті. Рабство відмінять після громадянської війни із конфедератами. Покарання моряків скасують постановою Конгресу якраз після роману Мелвілла “Білий бушлат”.

До речі, автор мотивував свій полум’яний протест проти екзекуцій на американських кораблях тим, що коли на російських кліперах паничі-офіцери шмагають своїх кріпаків-матросів, то чому так само має бути у країні вільних людей? Дійсно, приходиш потім на прийом до губернатора і зустрічаєш свого колишнього командира, який відшмагав тебе семихвостим канчуком біля щогли. Незручно виходить.

І завершилися 1840-і вершиною морських романів усіх часів і народів – “Мобі Діком або Білим китом”. Усі наступні автори-мариністи мають змиритися з тим, що написати величніший роман про людину в морі і світі вочевидь уже неможливо, і мабуть вже не треба. Це вже зробив згаданий матрос Мелвілл у 1851 році.

У тому, що Герман Мелвілл доволі нерозважливо спробував стати професійним літератором у країні, яка не шанувала (тоді) авторського права, винні американські критики, як із захватом зустріли перші два із серії чотирьох його автобіографічних романів. А саме “Тайпі” (1846) й “Ому” (1847).

Читачі ж Америки вподобали твори пана Мелвілла як не позбавлені спостережливості, екзотичності, гумору, численних культурних алюзій і польових досліджень із повернення у втрачений цивілізованою публікою первісний рай земний. І “Тайпі”, й “Ому” присвячені бурлакуванню матроса-волоцюги по островах. Він тікає з нантакетського китобійного судна від недруга-боцмана, живе в дружньому племені канібалів на Маркізьких островах, знову наймається на судно, вже австралійське, щоб стати заводієм заворушень і потрапити в “тюрму для англійців” на Таїті, а потім знову блукати островами.

Це дійсно відповідало уявленням тогочасних урбаністів про втрачений рай. Навіть в’язниця в цьому раю – дуже гуманна, й тубільці-наглядачі заковують в кайдани матросів-заколотників тільки при наближенні до тюрми білих панів. Для звітності.

А на Маркізьких островах втікачів узагалі приймають у плем’я, оточують німфами, дикими танцями, екзотичними плодами й вічною сієстою. Дійсно – рай земний, який псують тільки підозри про те, що плем’я людожерів відгодовує білих гостей на тільки з гостинності, але й із гастрономічною метою.

Спроби містичних пошуків в наступному “Марді” (1849) американська публіка зустріла прохолодно, вона вже встигла зарахувати автора в мариністи. Роман визнали невдалим, продажі були нікчемні. Мелвілл намагався поправити фінансовий стан, швидко написавши одразу два романи – “Редберн” і “Білий бушлат”. Літературознавці, а мелвіллознавців у Гарварді вже аж ніяк не менше, ніж шевченкознавців у Каневі, досі смакують сліди цієї поспішності на сторінках своїх статей. І порівнюють щоденникові записи якогось адмірала, який командував фрегатом “Юнайтед Стейтс” саме в тому рейсі з Тихого океану на Атлантичне узбережжя, який описує Мелвілл, зі сторінками “Білого бушлата”. І дивуються, що не сходиться. Це примушує нас зовсім інакше поглянути на співвідношення автобіографічності й художнього осмислення дійсності в усіх романах Мелвілла, які можна розглядати як низку послідовних спроб підступитися до теми всього життя – “Мобі Діка”. Багато мотивів, тем і прийомів, складних філософських питань, які так збентежили публіку в “Марді” й “Білому бушлаті”, повністю розкрилися і стали на своє місце, як влиті, тільки в романі про білого кита.

Після “Білого бушлата”, як ми вже казали, скасували тілесні покарання матросів на американському флоті. На фінансовому становищі автора це на позначилося. Не покращилося воно й після шедеврального “Мобі Діка”. Роман залишився практично непоміченим сучасниками. Від року публікації (1851) до смерті автора в 1891-му – за 40 років! – продалося всього шість тисяч примірників.

Мелвілл, як людина вже сімейна, остаточно полишив спроби звести кінці з кінцями на письменницькі гонорари і влаштувався на місце митного інспектора в нью-йоркському порту. Деякий час іще друкувався в часописах. Анонімно. Очевидно, респектабельному чиновникові вже було не з руки продовжувати літературні спроби. На митниці засміють. Смерті його американська преса не помітила. І тільки через кілька десятиліть знайшлися критики, здатні усвідомити з напівзабутого роману про китобоїв, що його написано геніальним автором, що як у воду дивився на десятиліття вперед – у майбутнє Америки. Роман, що випередив свій час, дочекався справжніх своїх сучасників.

Але повернімося до перших двох романів Мелвілла, схвалених американською публікою ще за життя автора. Ось у критиків заведено докоряти публіці за низькі смаки, а вона, як ніхто інший, відчуває, коли автор молодий, бездомний і щасливий, і поспішає поділитися цим своїм щастям із читачами. Тільки такі автори врешті-решт і здатні додуматися до того, що планета Земля – наш, і янкі, і папуасів, спільний корабель у безстроковому плаванні. Публіку, любі друзі, не ошукаєш. Цим двом романам радієш, як сам Мелвілл із братчиком-лікарем раділи трьом книжкам англійського романіста Смолетта зі скриньки якогось невідомого матроса, яку вони виявили в тубільців на одному з райських, але без звички до читання островів.