Кажуть, старим штурманам потрібен лише циркуль для викладання астрономії. Циркулем вони креслять два кола – тропік Рака й Екватор – позначають в центрі Полярну зорю, й по пам’яті малюють усі важливі сузір’я й навігаційні зорі. Виявляється, що їх не так багато. Навігаційних зірок, для яких друкували таблиці ефемерід в Морському астрономічному щорічнику – з десяток. Запам’ятати їх не так вже важко. Але щоб отримати таку графічну ясність з міріадів зірок зоряного неба знадобилися сотні років спостережень, абстрагування і спрощення. До речі, зоряний глобус – досі використовує модель, що Земля і спостерігач на її поверхні – в центрі небесної сфери, а світила «сходять» над горизонтом і «заходять» за горизонт. Бо працює – не чіпай. Не псуй струнку концепцію.

Якщо вивчати історію кораблебудування без такої стрімкої концепції, скажімо, просто за альбомами вітрильних чи броненосних кораблів, які в хронологічному порядку подають креслення всіх кораблів, побудованих тою чи іншою країною, починаючи від Ноєва Ковчега чи баштового броненосця «Монітор», це теж неможливо запам’ятати й осягнути, як неможливо наскрізь прочитати словник. Тут мало би бути щось про синтагму й парадигму, але я вже забув, що те значить.

Книжка Максима Паламарчука «Бойові кораблі : Еволюція лінкорів та авіаносців» (Київ, Віхола, 2023) робить з цих любих ще Гомеру, «списків кораблів» осмислену, легку для розуміння й запам’ятовування історію розвитку. Генеалогічне дерево.

Для цього йому довелося спростити оті тисячі тисяч побудованих суден різних типів (міріад зірок) до 500 «головних кораблів» (зірок першої величини, навігаційних), обмеживши свій огляд броненосними кораблями й авіаносцями – бойовими кораблями, battleships англійською. Що дало діапазон від середини 19 століття по 2023 рік і десь п’ять сотень згаданих кораблів – цю кількість можна осягнути, запам’ятати і класифікувати.

Ну і нарешті це слово сказане, класифікація – це не прості переліки американських моніторів, французьких барбетних броненосців і австро-угорських парових таранів. Це саме що генеалогічна класифікація кораблів, хто від кого походить. Максим Паламарчук вирішив застосувати до розвитку кораблів еволюційну теорію Дарвіна і аналогії з класифікацією Карла Ліннея. Просто оцініть красу ідеї, і якщо поспішаєте, можете вже далі не читати – мерщій до книгарні. Ідея проривна. Просто уявіть собі, що ми вивчаємо еволюцію, яку точно створив розум. Всі кораблі створено людиною. Жодних суперечок між креаціоністами і дарвіністами. А еволюція діє.

Справді, кораблі гинуть в боях один з одним. Низькобортні монітори з баштами північан виявляються кращими за броненосні батареї конфедератів – і усі морські країни кидаються будувати монітори. Це конкуренція. Заповнюють собою нішу прибережних та річкових броненосців. Але низькобортний «Монітор» тоне в шторм. Це природний добір. Але навіть без битв кораблі змагаються за обмежені ресурси, які надають уряди й парламенти, це впливає на їхню конструкцію. Японцям не вистачило грошей на 305 міліметрові англійські гармати, лише на дві, і «Дредноут» – only big guns – придумали англійці. Та навіть такі монстри як повоєнні США та СРСР мають недобудовані проекти надпотужних авіаносців, на які просто не вистачило грошей. Або навіть добудовані і досконалі, але морально застарілі, як британські лінкори по закінченню Другої світової війни. І лінкори вимирають, як тиранозаври REX – непереможні, але завеликі, щоб прохарчуватися пенсами платників податків.

Майже кожним змінам в кораблебудівних концепціях пан Максим знаходить аналог в зоологічній еволюції планети. Так він порівнює відмову від гідролітаків, які не могли за льотними характеристиками змагатися з палубними літаками з авіаносців, з тим, що зубаті птахи (а такі були) не вижили, бо зуби псували їм аеродинаміку польоту, і вони програли аеродинамічним конкурентам з дзьобами. Те саме з поплавками гідролітаків.

Ну й таке інше. До свого сорому, я погано вчив зоологію й класи тварин, щоб підтримати цю розмову. Але з кожним прикладом лише переконуєшся, наскільки це влучно (універсальні десантні кораблі він порівнює з живими амфібіями). Що в англійській мові навіть позначається цим словом – амфібійні сили. Це ще одна гарна особливість цієї книжки – вона орієнтується на англійську морську термінологію й де тільки можна пояснює, що «лінкор» – це battleship, а дирижабль – airship тощо.

Історія морських воєн останніх 200 років за такого викладу теж стає стрункою історією боротьби різних концепцій, ресурсів, ідей адміралів і корабелів. Наприклад, під час Громадянської війни в США виникла ідея «парових таранів». Перенесена на Середземне море, у битві італійського та австро-угорського флотів при Ліссі (1866), першій битві броненосних флотів у світі, гарно проявив себе щойно збудований італійський «броньований таран» «Аффондаторе» – і все. Ну, відносно гарно – затонув уже після бою. Але всі «бойові кораблі» європейських держав 40 років будували з таранами, хоча більше ніхто ніколи, включно з броненосцями російсько-японської  війни, так тараном і не скористався. А були ідеї, які адміралам взагалі не довелося перевірити, бо саме панував мир, а до наступної війни оригінальні кораблі списували зі складу флотів. Глухі кути розвитку на еволюційному древі.

Вражає ерудиція пана Паламарчука, який легко маневрує посеред сотень прикладів з різних воєн на всіх континентах, крім Антарктиди. Втім, якщо вважати Фолкленди антарктичними водами, то й там аж двічі: битва англійських лінійних крейсерів з німецькими броненосними в Першу світову, й битва за власне Фолкленди на прикладі двох англійських авіаносців, які економна Тетчер не встигла продати в країни третього світу. Американська Громадянська війна, Кримська, Опійні війни в Китаї, японсько-американська битва за Тихий океан, київські монітори – оригінальна «гілка еволюції», останнього представника якої, монітор «Железняков» наші бульдозеристи-декомунізатори хочуть знести з постамента на Рибальському півострові. (Побачив у списку літератури посилання на книжку Олександра Чудновця, зацінив).

Дуже в багатьох «епізодах» цієї «історії броненосних і авіаносних» мені доводилося казати «так он воно що». Ви знали, що «кутову палубу» на авіаносцях придумали британці, бо шукали, як перебудувати під реактивні літаки свої старі ще воєнні авіаносці (так, ресурси). Багаті американці просто тупо заклали гігантські авіаносці з довшою політною палубою. Але так їх і не добудували (а навіщо, якщо британці порішали).

Після простого й посутнього викладу Паламарчука, наприклад, Моонзундської операції 1917 року, стає видно, що саме приховує пресловутий «російський наратив» – дружно, злагоджено, від статей істориків до книжок Соболєва й Пікуля. Росіяни ніколи не вказують, з якою «нєравною сілой» б’ється черговий їхній «гордий красавєц». Тому в розповіді про бій у Ризькій затоці «старого» броненосця «Слава» з «німецькими лінкорами» зразу проникаєшся цим відчуттям нерівності і приреченості. Куди не сунься – скрізь німецькі лінкори. Втім, виявляється, що «старих броненосців» було два. Ще «Цесаривеич», прейменований в «Гражданіна». Паламарчук же ще й просто згадує, що «німецьких дредноути» було… теж два, і один з них таки підірвався на російській міні. Про те, що «через дорогу», в Гельсінкі, героїчно стояли в базі 4 російських свіжозбудованих дредноути, які так за всю війну і не вступили в бій, згадуєш вже сам. А всього лише автор назвав жодним росіянином не озвучену цифру 2. І таких «відкриттів ретельністю» в цій книжці вистачає.

Це вже друга книжка цього автора. Перша, «Військово-морська міць та її межі» вийшла в 2019 в «Нашому форматі». І розглядала різні стратегії «проектування сили» морських держав на світовий океан і моря. В намаганні розібратися, що ж робити Україні, яка не може похвалитися спроможностями й бойовими платформами. Пам’ятається, казав тоді авторові, що стратегії то гарно, але мені не вистачило десятків «вставних анекдотів» про різні кораблі, якими так цікавий його блог. І ось – ціла книжка побудована на цікавих фактах з життя окремих кораблів. Тож скажу ще й, чого мені бракує в цій книжці.

Натяк на це є вже в фіналі, коли розглядаються кораблі- носії БПЛА, зокрема свіженький турецький універсальний десантний корабель, призначений для «Байрактарів» з українськими реактивними двигунами. Мені бракує розгляду історії флотів, коли слабша сторона отримувала перемогу над «головними кораблями» асиметричною відповіддю.

Так, тут згадуються побіжно люди-торпеди італійського князя Боргезе, італійські ж торпедні катери і японські мініатюрні підводні човни. Але, наприклад, досвід ще не адмірала Макарова з пароплавом- носієм мінних катерів «Великий князь Константін» під час війни з турками 1877-78, викликаний тим, що в Росії не було броненосного флоту на Чорному морі, бо його заборонили після Кримської війни, показав би і витоки українських перемог, які принесли морські дрони (це ж і є мінні катери, тільки вже без кочегарів), і правовий режим, до якого нам слід прагнути після перемоги – до заборони російського флоту на Чорному морі. Ну і тема «поповок» не розкрита.

Макаров, до речі, з Миколаєва. Росіяни всього лише назвали його іменем флагманський фрегат. Українці ж позичили і розвинули його ідею і атакували «безекіпажними катерами» кораблі в головній базі флоту, включаючи того флагмана. Вобщем, не буду цього передовіряти Паламарчуку, напишу таку книжку сам. Вірніше, вже написав, чекаю на видання.

Якщо ви почитаєте відгуки на «Бойові кораблі» на перших сторінках книжки, так звані блюрбси, ви помітите також, що в Україні є морська спільнота, яка з нетерпінням чекала на вихід нової книжки Максима Паламарчука. Доктори наук, професори. Історики флоту й політологи. Флотські аналітики. Аж до ректора одеського Інституту ВМС. Якщо хочете – «морський клуб». Вступайте і ви. Внесок – придбати будь-яку книжку автора.