Ростислав Семків

Кілька міркувань про книгу Антона Санченка «На Чорноморській хвилі: 33 століття копаного моря»

Як же в нас побільшало доброго нонфікшину. Тут зійшлося два фактори: по-перше, читацька аудиторія врешті поборола пострадянську недовіру до документального письма й повірила, що її більше не годують пропагандою з рук цензорів (насправді, цей процес був дійсно тривалим і в багатьох ще й досі залишаються різноманітні застереження). По-друге, люди, яким є що сказати з різних приводів – тобто, які мають незлецький досвід у певних царинах – набули вправності на письмі й можуть протранслювати свої знання та враження.

Антон Санченко саме з таких: він майже 20 років плавав по ближніх і дальших морях, був начальником корабельних радіостанцій, а з другої половини 2000-х почав свій шлях письменника, якого тримається й досі. В нього є художні твори про море, дитячі твори про море, переклади морських текстів, а також морський нонфікшн. Це наш центральний літературний мариніст – максимальний морський вовк сучасної української літератури.

І от тепер він зробив щось екстраординарне: нехай не введе вас в оману ліричний заголовок його нової книги – дивіться на підзаголовок, де про 33 століття. Це не просто історія Чорного моря, це справжня, компактна, проте нашпигована безміром інформації, енциклопедія морського життя.

Так, я захоплений. Так, це через сентимент до моря взагалі (не як субстанції а культурного об’єкта) й до романтики далеких плавань, пригод і різної іншої супутньої літературної машинерії. Безперечно, це книжка, до якої можна постійно повертатися, видобуваючи звідти не лише цікаві факти, але й безмір потенційних сюжетів для майбутніх оповідань чи романів. Для тих, хто цікавиться морем, це не просто якась там плавбаза – це реально база.

Зразу ж про гумор. Добрим житейським чи й гострим «солоним» гумором просочені всі 350 сторінок книжки. Іронічний погляд бувальця, що знає на смак різні обставини та ще й множить їх на міріади десь повчальних, а десь парадоксальних історичних подій. Ну, наприклад, ви знали, що топити «Москву» в Чорному морі – це вже щось як традиція: перша пішла на дно ще 26 червня 1941 року біля берегів Румунії.

Історичні екскурси тут інтенсивні та експресивні. Так, крок за кроком про події на Чорному морі від античних часів через візантійську добу до походів козаків, намагань північної імперії встановити тут свій контроль – і до формування українських морських сил. Тут багато що пояснено і з природи моря (це вперше мені, дилетанту, хтось притомно розтлумачив, чому від 100+ метрів глибини починається сірководень), і скрупульозно прописано політичні, економічні, військові мотивації боротьби за цю велетенську акваторію. Тут прокоментовано конспірологічні теорії (а це дійсно українці його викопали? А в козаків дійсно були підводні човни?), й розвінчано низку міфів – головним чином, російських («царське заснування Одеси», «подвиг Нахімова», «подвиги Суворова» – та що там, Санченко тримається не лише Чорного моря: про «подвиг крейсера Варяг» та безславно програну росіянами Цусімську битву тут теж є).

Але ж я сказав «енциклопедія». Коли писав передмову до «Майстра корабля» Юрія Яновського, радив почитати роман ще й тому, що в тому тексті можна навчитися «відрізняти фок-щоглу від брам-реї» – у цій книзі все значно масштабніше: типи парусів, такелажу, історія якорів, маяків, види кораблів від трирем до дредноутів… і без бердянських бичків не обійшлося, і без херсонських кавунів теж.

Цей огром фактичної інформації чудово переплетено з уже згаданими історичними екскурсами, так що читати не нудно – той випадок, коли переконуєш себе: добре, ще наступний розділ і на сьогодні фініш. І переконуєш марно.

Окремо варто сказати про «літературні епізоди» від міркувань про персонажів Гомера та долю Овідія до, я б сказав, феноменально-дотепного коментування «Думи про Самійла Кішку», пісні про Дорошенка та Сагайдачного й ще далі – до записок про мандри Юрія Лисянського та Олександра Мар’ямова. Кращого симбіозу мариністики та літературознавства я також ще не бачив. Химерний та витончений текст.

Проте домінує все ж історія. Втім, її автор бачить не заскорузло-лінійно, а в численних паралелях – і до нашої сучасності також. Є й сумні, як порівняння битви на Калці з Іловайським оточенням, і авантюрні (хоч влучні), як порівняння Айвазовського з Бенксі. 

Є, я б сказав, ідеологічно й стратегічно важливі: «запорожців часто порівнюють з піратами Карибського моря, а Січ – із Тортугою. Але чи чули ви, щоб запорожці напали на – галеон? Такі кораблі в турків були. І навіть базувалися в Трапезунді. На сам Трапезунд вони [козаки] залюбки нападали, а на галеон ні? Цьому є два пояснення: 1) галеони були не по зубах навіть армаді чайок; 2) на галеонах не було того, за чим полювали козаки, а на галерах і в Трапезунді – було. Правильно – полоняників. Усе ж таки запорожці – насамперед славні лицарі, захисники християнської людності, ніяка не Тортуга, а, радше, Мальтійський орден. І навіть ховали їх на цвинтарі на березі Куяльника в селі Нерубайському, що старше від Одеси, під мальтійським хрестом». 

Завше картав себе, що мені не вистачає часу поділитися думками про справді хороші книги. Звісно, багато є в блогах, як-от «Єстети» чи «Шалені авторки», проте інколи хочеться подати, так би мовити, перше імпульсивне враження. Й ось вона – нагода. Можливо, з книжки Антона Санченка така серія дописів тут і почнеться. Замовити можна тут https://forms.gle/XbDH4Mst9eJATwRBA

До речі, видання чудово ілюстроване графікою Інни Баблоян