Антон Санченко

Нарешті наша мариністична серія дісталася до того моменту, коли мені треба не вичитувати, а пригадувати, й не розтягувати, а скорочувати. Бо мав щастя особисто знати обох корифеїв радянської мариністики, української та російської відповідно. Мені не потрібен Гугль, щоб обрати книжки, про які писатиму, бо книжки Леоніда Тендюка та Віктора Конецького стоять просто на книжковій полиці над письмовим столом, і кілька з них, останніх прижиттєвих, – з автографами цих достойників. Досить простягнути руку. Що я і роблю.

«Солона крига» Конецького в перекладі на українську Анатолія Шевченка. Текст, який показав мені, як гарно звучить настроєва і дуже професійно заангажована «штурманська» проза українською, і який я прочитав раніше російського оригіналу. Це збірка кількох повістей, видана 1982 року. І так само збірка повістей Тендюка «Пояс Оріона» 1995-го. Зі вже згадуваною в попередніх статтях повістю «Штормами хрещений» про молодого Джека Лондона. І всім вже зразу ясно, що найприродніший морський жанр – саме повість.

Це безумовно метри мариністики. Моряки відтворюються читанням книжок. І саме сумно-дотепна проза Конецького, якого спіткали, здавалося б, усі невдачі кар’єрного моряка (але він тримав хвіст пістолетом, ще й примушував гомерично реготати над долею злодійкою всіх своїх читачів і читачок), свого часу підштовхнула мене до морехідного училища. Люблю колективи дотепних людей. А моряки його книжок – перш за все неперевершені дотепники, і так воно і є в дикій природі.

Є в нього така новела «Про невезучого Альфонса». Стовідсоткового невдаху, під яким провалювалася підлога другого поверху в училищі, коли рота «давала ніжку», поспішаючи на камбуз, а на корабельній службі в прилад керування стрільбою потрапляв тарган, замикав контакти, і Альфонс, який командував артилерією есмінця, давав залп з перельотом по власному флагману. За десять років служби він «дослужився» до молодшого лейтенанта – на звання нижче, ніж випустився з училища. Його списали з флоту за першим же скороченням ВМФ під час Розрядки, варто було лише Хрущову замиритися з Кеннеді і відкласти Третю світову. Мало хто з тих, що реготали, задумувався, що це, власне, була гіпертрофована автобіографія і самоіронія самого Віктора Вікторовича, яка у його викладі набувала отаких пантагрюелівських рис.

В училищі він «всього лише» губив гвинтівку, яка випала з дверей вагона на перегоні поїзда з курсантами з Мурманська у Ленінград (гвинтівку героїчно знайшов, пробігши марафон вздовж колій, а потім, вже в літньому віці написав про це оповідання). Він не вважався пропащим курсантом. Але коли його розподілили не в підводники, а на судна-рятувальники у тому ж Мурманську, першим «вітанням» капітана на борту рятувального судна було: «За що тебе сюди, лейтенанте?»

Він не знав. Це було десь в особовій справі. Але штрафний лейтенант Конецький в результаті написав кілька повістей про життя й смерть рятувальників, а також сценарій картини Георгія Данелії «Шлях до причалу», який композитор Петров «зіпсував своїм художнім свистом». Так коментував потім сам Конецький «Пісню про друга», написану для цього фільму.

Коли ми ледь познайомилися з Леонідом Тендюком, про що я писатиму трохи згодом, Леонід Михайлович дуже лаяв Конецького за його зауваження в якомусь зі своїх романів про «психологічні помилки» в «Лорді Джимі» Конрада. Мовляв, хто Конрад, а хто ти, смертний, щоб помилки в нього шукати. Все то так, але помилки в нього Конецький знайшов, так би мовити, експериментально. Десь в гирлі Білого моря під час шторму обірвався буксир на старому середньому риболовецькому траулері, і його понесло на камені. А Конецький, як бравий штрафний лейтенант, був якраз на траулері в аварійній партії, а не на рятувальному судні, і вони всі, не змовляючись, полізли по зовнішніх вертикальних переборках надбудови, як мухи, чіпляючись за кожен виступ та ілюмінатори, – повище і подалі від палуби. Конецький ліз з вахтовим журналом в зубах, як начальник, і думав, що подібний епізод втечі команди з судна, що тоне, в «Лорді Джимі» написаний непереконливо, екіпаж і капітан поводять себе геть інакше, ніж у Конрада. І це було так, наче фізик-експериментатор знайшов помилку в розрахунках Максвелла чи Ньютона.

Повертаючись до пісні композитора Петрова, друг завжди поступитись готовий місцем в шлюпці, рятувальним кругом і навіть коханою. Це точно було не за Конрадом.

Після звільнення з лав Збройних сил, з дипломом військового штурмана замість цивільного, він певний час перебивався «на перегонах» – підробляв по півроку, переганяючи з Європейської частини СРСР на Далекий Схід каравани річкових суден та малих сейнерів Північним морським шляхом. Туди збиралися всі «неблагонадійні» моряки без відкритої закордонної візи та просто феєричні шибайголови. Це було гарно для літератури. Бо писати про дисциплінованих моряків нецікаво. Так і повелося.

Півроку Віктор Вікторович ганяв пароплави через Діксон та Певек, а інші півроку сидів у Ленінграді, писав повісті й видавався в журналах. Сам собі хазяїн. Ну й випивав, не без цього. Трапилась колись фотографія з засідання ленінградського «Клубу знаменитих капітанів» з архіву онука Марка Вовчка Бориса Лобача-Жученка (морського льотчика і яхтового капітана, гардемарина з останнього випуску Морського кадетського корпусу 1917 року). Вони там тих, хто запізнився, примушували пити «Кубок Орла» з якимось портвейном чи що. На фото з архіву запізнився і тримає той кубок двома руками Конецький.

Я вже писав про «пастку Станюковича», коли мариніст 40 років пише про єдиний рейс корвета «Калевала» довкола світу, а публіка не дає йому писати про щось інше. І за три роки до битви броненосних ескадр в Цусимській протоці, мариніст все ще пише щось про кліпери, корвети й шторми, що рвуть вітрила.

У цю пастку так чи інакше потрапляють всі мариністи. Бо література – таке ж служіння, як і море. А щоб стати письменником, треба бути на березі, бо тут є свої складнощі. Через якихось десять років на флоті вже все змінилося так, що тебе можуть читати й розуміти вже самі ветерани й дами. Вже торпеди й бездротовий телеграф, а не матроси по вантах бігають. Це правило діяло на всіх, кого з мариністів не візьми. На всіх, крім Віктора Конецького.

Це його відкриття – ніколи не зрікатися назавжди ні берега, ні моря. Йти, щоб повертатися. Як в оповіданні «Прощання з Антверпеном», яке насправді прощанням не є, адже капітан, що збирається списуватись на берег після цього рейсу, передумує. І завжди бути готовим змінити амплуа письменника на моряка і моряка на письменника. За найменшої ж нагоди. В повісті «Солона крига» він так взяв аванс і поїхав кореспондентом «Огонька», щоби писати про «біломорські круїзи» щойно збудованого пасажирського лайнера «Вацлав Воровський» на Соловецькі острови.

Аванс проїв і прогуляв в барі лайнера, статті не написав, і коли капітан лайнера спитав, чи з собою у нього штурманський диплом, бо потрібно підмінити третього помічника в рейсі зі змінними рибальськими екіпажами на промисел тріски, Конецький без сумнівів дістає з валізи свій морський диплом, залишаючи«Огоньок» і без авансу, і без статті – з носом. Шукай вітру в морі.

Це була така немислима свобода і для моряка, і для письменника, що вартувала Нобелівської премії. Коли йому вкотре нічого не залишалося, як йти в перегін Північним морським шляхом (а він написав про це вже все, що можна, про кожне чукотське село і кожну скелю на цьому перегоні), він у відчаї пише відкритого листа в ЦК з проханням дозволити йому ходити в закордонні рейси. Не для себе, а для літератури, мовляв. І ЦК КПРС… несподівано дає добро.

Ось так, немислимим фланговим маневром він пробився через отой безнадійний запис у своїй особовій справі, про який знали всі кадровики й особісти, які ні за що не подали б документи на візу для «невиїзного». Візи тоді нам видавали не в’їзні, а виїзні – не німці з італійцями, а Радянський Союз, який не випускав більшість своїх громадян за кордон. А потім вже все інше. І навпаки, коли Конецький видавав дуже критичний до радянської дійсності Балтійського морського пароплавства роман «Вчорашні турботи», він спеціально «ховався» у рейсі в Арктику. Мовляв, що з нього взяти, він і так затертий крижинами під Діксоном, стоїть вахту шість через шість на крилі містка в кожусі. Як його ще більше можна покарати?

Тож нові книжки були. Про наукові судна, про Африку, Середземне море, американські автомобільні звалища, в яких порпаються радянські моряки в пошуках запчастин, про рейс на пасажирському пароплаві в Антарктиду. «Подорожні портрети з морським пейзажем», «Третій лишній», вставні новели Петра Ніточкіна з усіх приводів життя й «драйвер Фома Фомич Фомічов» – капітан, який з переляку весь час поводився як герой. І скрізь ота невимовна легкість буття моряка, про яку ми писали в статті про Мар’ямова, і ставлення до всього глобусу як до письменницької майстерні.

Він винайшов новий жанр – роман-мандрівку «Серед міфів і рифів», який після кожного рейсу доповнювався новими главами, новими томами, новими флотськими брехнями, подорожніми нотатками штурмана й замальовками з відвіданих портів.

Він непогано малював в прямому сенсі слова – пензлем і фарбами. А щоб ми не сумували, якесь ленінградське видавництво, поки сонце зійде, видавало книжкою попередню версію цього мега-роману. Книжки одразу ставали дефіцитом. Але за незрозумілою радянською логікою, їх не перевидавали.

А ось з капітанством якось не складалося. Не за дипломом, адже диплом капітана далекого плавання він, звісно, давно виплавав, але працював переважно капітаном-дублером. Була така посада на тому ж Північному морському шляху – другий капітан на судні, який підміняє капітана справжнього при плаванні в кризі й так само несе всю повноту відповідальності за судно, в тому числі й кримінальної. Його гарне знання Арктики зіграло з ним злий жарт – Конецького тепер завжди посилали таким дублером, замість того, щоби дати свій пароплав і послати в тропіки.

Всього за життя він пройшов Північним морським шляхом, здається, 19 разів. Кожен «раз» – це три-чотири місяці в один бік, тільки влітку. А потім сиди й пиши сценарій «Смугастого рейсу», про тигрів та левів на палубі одеського сухогруза на здоровля. Моя дружина, попри те, що сама дитина моряків, вважала правдивою цю циркову історію про тигрів на палубі, і тільки тоді, коли я пояснив, що від Бриндізі, де намагався потрапити на судно з вертольоту італійський дресирувальник, до Одеси, де тигрів загнали в клітки, – йти вісім діб повним ходом, вона образилася і на Конецького, і на мене, і на свого батька, заявивши, що всі моряки брехуни. Мені  нема чого заперечити.

Кумир всіх радянських моряків. Для завоювання неабиякого авторитету на новому судні достатньо були взяти з собою в рейс одну з його страшенно дефіцитних книжок. Поговорити про прозу Конецького було з ким навіть на баржі Дунайського пароплавства з екіпажем у дві людини – шкіпер і матрос. А про що ж іще говорити двом морякам на довгих нічних вахтах, як не про прозу Конецького? 

Ми ось так говорили колись вже в «етіх ваших інтернетах» на одеському сайті такого собі Дмитрія Скафіді про книжку Конецького «Морські сни». Скафіді був другим помічником капітана на грецькому балкері і в цей час писав десь з міської бібліотеки в американській зоні Панамського каналу.

На його сайті тусувалися всі недорощені одеські мариністи, бо публікуватися, крім цього сайту, було нам ніде. І тут хтось вибачився, привітався і сказав, що йому дуже приємно, що хтось ще досі читає і обговорює його давні книжки. Звісно, ми спочатку думали, що це містифікація, і пробивали його по «айпі». Конецький виявився справжнім, зі справжнім е-мейлом, хоча в нас у молодій нарваній голові не вкладалося, як «70-літній стариган» так легко розібрався «з етім нашим інтернетом». Скафіді, на жаль, вже помер. Сайт його зник з мережі десь за півроку, бо не було кому проплатити за хостинг, тож маєте вірити мені на слово. Так ми з Віктором Вікторовичем і познайомилися.

Вже пізніше, коли він почитав рукопис першої моєї книжки і ми почали листуватися, він попереджав, що попри такі очевидні вторинні статеві ознаки мариністики, де, здається, досі немає жодної авторки, 80% читачів морської прози – жінки. Ну так, де ж їм ще почитати про справжніх чоловіків і суперменів.

– Дорогенька, в житті кожної жінки може бути тільки одне велике і світле кохання.
– І хто ж був твоїм великим і світлим коханням, бабусю?
– Моряки!

Ось і Леонід Тендюк, класик української мариністики, який при першому знайомстві почав обговорювати зі мною прозу Конецького, і я почув оте засудження пошуку помилок у Конрада. Це крім десятка дуже важливих зауважень щодо мого власного тексту, головним посилом яких було, що автор пише не міліцейський протокол, а художній текст. Тож нікого не цікавить «як було насправді», цікавить – стрункий чи «розхристаний» сюжет повісті.

Криза графоманського оптимізму

Пора вже, мабуть, написати, як ми з ним познайомилися. У мене був якийсь безнадійний період із моїм судноплавством, все сипалося під три чорти, а з писаннями взагалі просвіту не очікувалося – я навіть не знав, що далі робити з рукописом, хай я його вже й написав. У моєму життєвому плані захоплення Парижа було щось про публікацію у літературних часописах, як починали всі метри в радянські часи. А часописи, як на зло, в 90-ті банкрутували один за одним, варто їм було похвалити мій рукопис, або просто відмовляли в публікації, не пояснюючи причин.

І ось в один з днів цієї повної безнадії мені прийшла в голову геніальна ідея відправити рукопис Тендюку на адресу видавництва, вказану на його останній книжці. Навіть до пошти я тоді не дійшов – кинув конверт у поштову скриньку просто під домом. Який же був мій переляк, коли наступного ранку мені додому зателефонував сам… Леонід Тендюк. Якось дуже швидко спрацювала пошта, він саме був у видавництві, отримав повість і за ніч прочитав… двічі. Один раз просто було цікаво, а другий – з олівцем, дивився, «як воно зроблене». А о восьмій ранку, на капітанській вахті, взяв телефонний довідник і зателефонував мені та з непідробним своїм гумором спитав:

– Що ви п’єте о цій порі доби?

І вже через годину ми зустрілися в парку Шевченка. Він виявився високочолим добродієм із характерними видмуханими вітром моряцькими залисинами. Як-небудь покажу, що це за зачіска (добре, нагадаєте). По ній моряки безпомилково бачать одне одного здалеку. 

Ми гуляли по парку, говорили про літературу, а в мене було таке відчуття, ніби я щойно випив пива з Жуль Верном. Бо книжки Конецького я почитував, а на книжках Тендюка виріс. І навіть під враженням від них обирав на розподілі після навчання в училищі таку саму, як була в нього у Владивостоку, науково-дослідну управу в Керчі, а не промислову в Севастополі. Мовляв, всіх грошей не заробиш, а світ, океанські острови побачити хочеться. В принципі не прогадав, і навіть на островах в океані висаджувався. На Сокотрі. Один раз. Було в роботі дослідних суден і щось таке, про що Тендюк не писав. І я, до речі, теж ще ні. Бо давав підписку зберігати таємниці на 20 років. Підписка давно вже закінчилася, країна, якій я давав чесне слово, розвалилася, а я за звичкою ті таємниці радіозв’язку бережу.

Шлях до причалу

Конецький під час навчання в морському училищі писав рапорти, щоб йому дозволили вільним слухачем відвідувати лекції на філологічному факультеті. Так і уявляю дівочий переполох, коли на пари приходять два курсанти з палашами (це шаблі такі, в ті часи належали курсантам за формою). Тендюк закінчив факультет журналістики Київського університету ім. Тараса Шевченка, був модним молодим поетом 60-х, і дівчата-філологині при зустрічі з ним коридорі жовтого корпусу шарілися зовсім не через палаш. Вродливий був парубок.

Так, поету вийти з жовтого корпусу неодруженим і в наш час практично неможливо, тож і модний поет Тендюк одружився зі студенткою російської філології, та ще й росіянкою, уродженкою Ясної Поляни, Ладою Федоровською, яка після університету геть несподівано стала… українським літературним критиком. До того ж – дуже суворим критиком. З усіх критичних жанрів більше всього шанувала розгромні статті в московській «Літературній газеті». Друзі Тендюка, молоді українські поети та прозаїки її побоювалися.

Далі кілька цитат з книги мемуарів Михайла Слабошпицького «З пам’яті дзеркала».

«Екс-дружина поета Леоніда Тендюка особливо неприємно вразила мене ще двома моментами. Перший — це агресивна чванькуватість. Вона… із міщанським снобізмом почала глузувати з Григора Тютюнника, Євгена Гуцала, Валерія Шевчука, Романа Андріяшика, чим просто мене роздратувала …

Друге, що неприємно вразило: “она вся из себя была русская” і “только по-русски изъяснялась”. А на хліб насущний (та й на масло до нього, бо гонорари були високі) Лада Костянтинівна заробляла українською, повчаючи українських же письменників, як і про що їм належить писати. До речі, тоді було в критиці таких індивідів чималенько… Вони вважали себе літературним бомондом, бо вони, бачте, не “від плуга”, як переважна більшість українських письменників — сільських дітей».

Леонід Тендюк був якраз сільською дитиною і розгромних статей на своїх друзів терпіти не став. Як бачимо, в цій цитаті вона вже екс-дружина. Ну так, за Григора Тютюнника я сам з ким хочеш розлучився б. Ось так нещасне кохання робить мариністом.

Бо редакція газети «Молодь України» послала його у відрядження на Далекий Схід. Так би мовити, слідами Трублаїні й Мар’ямова, у Зелений Клин, місце компактного проживання переселених Столипіним українців з центром у Владивостоку, в якому, втім, вже не видавали українських газет, бо не було кому їх читати. Обрусіли вже нащадки українських переселенців. І вже там, у Владивостоку, українець-капітан запропонував йому піти в море на флагмані наукових суден «Витязь». Ну, не зразу, спочатку треба рік десь «візу наплавати» в каботажі. І Тендюк, зовсім як Конецький в епізоді зі статтею про лайнер для «Огонька», дає телеграму в київську редакцію, що звільняється, і на рік йде матросом на… звіробійне судно. Тепер вам вже зрозумілий його пієтет до «Морського вовка» Джека Лондона, де шхуна «Привид» теж вирушає на промисел котиків під Командорські острови? А я зауважу про здоровий авантюризм як необхідну рису характеру кожного справжнього мариніста.

Але рік пройшов, візу отримано, матрос Тендюк потрапляє на обіцяний «Витязь», і одразу стає знаменитим на флоті через те, що стоячи вахтовим на трапі, не пустив на борт судна самого керівника всього науково-дослідного флоту СРСР, колишнього начальника дрейфуючої станції «Північний полюс-1», Івана Папаніна. Бо в того не було з собою посвідчення моряка. А вуса і підробити можна. Це був скандал, коли молодого матросо-поета ледь не вигнали з судна, а потім, охолонувши, визнали його правоту за Статутом морського флоту, добре запам’ятали. Потім Папанін ще залюбки написав передмову до його першої книжки подорожніх новел (слова тревелог ми ще не знали) «Альбатрос – блукач морів». Закінчується вона словами: «Автор – людина уважна і добра. Такі і його книжки».

Хто-хто? Кусто!

Щоб покінчити з автографами, скажу ще, що також в Леоніда Михайловича був автограф капітана Жака ів Кусто на томику Антуана де Сент-Екзюпері, який він отримав, коли «Витязь» зустрічався з «Калліпсо» в Індійському океані. Книжки самого Кусто, на жаль, на борту не було, і Тендюк «викрутився», підсунувши іншого француза, автора «Планети людей».

Він ходив у море на наукових суднах шість років. Побував на Гаваях, на островах Полінезії, в Новій Гвинеї на березі Маклая, у В’єтнамі, на Маврикії, в Сан-Франциско. Водив матросів по Окленду в пошуках пабу легендарного капітана шхуни «Привид» Вовка Ларсена (там досі зберігають його місце за столом в «надії» що він повернеться). Посидів на місці Ларсена, випив келих пива за скажені гроші.

Різножанрових книжок за мотивами подорожей виходило в нього багато. Подорожні нариси: «Одісея східних морів» (1964), «Шукачі тайфунів» (1965), «Люди з планети Океан» (1968). 11 романів та повістей.

З “пасткою Станюковича” він теж боровся досить оригінально: писав книжки чи не у всіх відомих морських жанрах. Робінзонада «Мандрівка на острови відчаю», історична повість про Джека Лондона «Штормами хрещений», розвідка «Витязь» про однойменний корвет (сидів у архівах), художній репортаж з купою фото тубільців Соломонових островів «Люди з планети Океан», подорожні нотатки «Одісея східних морів», настроєва мандрівна проза «Альбатрос — блукач морів», гостросюжетний бойовик «Останній рейс «Сінтоку-Мару», дитячі книжечки «Дивовижна риба мурена» та «На коралових атолах». Наче одна людина намагалася закрити собою всі можливі жанри мариністики, бо сподіватись було більше ні на кого. 

Мариністика справа самотня. Але поступово, непомітно, навіть не змінивши імені головного героя — матроса Солоного, скотився з реалізму в фантастику. Теж, звісно, морську. Тобто підводну. Хіба важко, маючи серед знайомих самого Кусто? І є повно колишніх пацанів 1980-х, які запам’ятали його, саме як фантаста («Експедиція «Гондвана», Слід «Баракуди» тощо). І дехто чесно потім став водолазом. Це не рахуючи збірок віршів, які він продовжував писати до самої смерті. Наприклад, його дуже надихав відвіданий по турпутівці Стамбул.

Кажуть, що справжні моряки одружуються два рази. Вдруге – щасливо. У Леоніда Михайловича, принаймні, це справдилося. По поверненню у Київ він одружився з піаністкою Елеонорою Пірадовою, концертмейстером київської філармонії, вона пізніше стала народною артисткою України. Вони жили довго і щасливо на вулиці Пушкінській і померли в один день. Це не фігура мови. Дійсно в один. 12 липня 2012 року. Про пам’ятник з вітрильником і якорем на могилу Леонід Михайлович подбав ще за життя, щоб не намалювали неправильний якір. Це важливо. Символ надії.

Таємний орден мариністів

Віктор Вікторович Конецький помер на десять років раніше, 30 березня 2002 року. Я щасливий, що це сталося раніше 2014 року, і мені нема потреби переглядати своє ставлення до нього, якби він щось там заявив, а він заявив би. Я не знаю, чи він, скажімо, хоча б чув щось про Леоніда Тендюка, але він таки геть несподівано брав епіграфами до своїх творів вірші Євгена Гребінки. Коли вже в 2015 я готував для одного українського видавництва збірку російської мариністики, його дружина, Тетяна Валентинівна, віддала нам кілька його оповідань беззастережно. А нащадки класика російської мариністики Новікова-Прибоя українцям відмовили.

Коли я слухаю по ютубу розмірковування Юрія Андруховича про те, що письменник – завжди самозванець, я скептично кривлюся й хитаю головою. Не знаю як у постмодерністів, а в мариністів старші товариші, наче якийсь таємний орден, кажуть щойно прибулим салагам дуже конкретну словесну формулу. Це абсолютно точно, бо обоє метрів, і Конецький, і Тендюк, сказали її мені слово в слово. Звісно, я її не забуду, і чекатиму нагоди в свою чергу сказати її якомусь молодому і нарваному автору, від якого ще смердить рибою і пахне солоним морським бризом, і він знає, що до нього усі писали про море не так.

P.S.

Повість про молодого Джека Лондона «Штормами хрещений» є у книжці Леоніда Тендюка «Пояс Оріона». Була в Леоніда Михайловича мрія – перекласти її англійською і опублікувати в щорічнику Лондонського наукового товариства в Сан-Франциско, який приймає усі праці та твори про Джека Лондона, опубліковані по всьому світу за рік. Якщо знайдеться якийсь доброволець (native speaker) перекласти її гарною англійською, постукайте в приват, вишлю текст, всього 62 сторінки.

Стаття друкувалася на порталі “Читомо”