Ретельні «мамські критики» в своїх рейтингах книжок ретельно проставляють, для якого віку книжка. В попередній колонці я розглядав книжку 6+ («Козаки правлять країною»). Прочитав – і не вимагаєш від книжки-розфарбовки зайвого. Шкода, що дорослі критики не підтримують такий похвальний звичай. В наш час, коли укладачі рейтингів книжок не читають далі назви, це був би орієнтир. Особливо корисний, коли від школярів вимагають читати таке, що їм ще не зрозуміле, не впізнаване й не геніальне. «Кайдашева сім’я» – 35+.

Існують і зворотні забобони, коли вважається, що певні книжки не слід читати людям дорослим і солідним. Ось і книжку Євгенії Чемерис «Капітан Кук» хтось міг би віднести до книжок для старшокласників. Серія «Морські пригоди». І помилився б, як помилявся я. За родом діяльності я читав різні пригодницькі книжки і в дорослому віці: я ті морські пригодницькі серії укладав. А в юності сам прочитав стільки версій, чому аборигени з’їли Кука, що міг би писати реферат з людожерів на Гаваях. Але до книжки Євгенії Чемерис «Капітан Кук. Книга перша» ніхто так і не пояснив мені, чому ж експедиція капітана Кука поперлася на Таїті.

Ні, всі біографи Кука добросовісно писали, що експедиція на «Індеворі» 1768-1771 була відправлена для астрономічних спостережень в Південній Півкулі. Найретельніші писали, що ці спостереження – за проходженням Венери через диск Сонця. І тільки пані Чемерис пояснила, що таким чином англійські астрономи намагалися обрахувати відстань від Землі до Сонця – одну астрономічну одиницю, виражену в милях або кілометрах. До цього астрономи знали тільки відносні відстані, у відсотках. Земля – 1 а.о., Сатурн – 20 а.о. Якось так.

Щоб побудувати трикутники й за законами тригонометрії довідатись найдовші його сторони, потрібні були одночасні спостереження на якомога дальшій відстані одне від одного. Тобто, в момент проходження Венери, відомий астрономам наперед до хвилин, англійські звіздарі одночасно спостерігали за цим явищем й заміряли кути в Грінвічі, на острові Святої Єлени в Атлантичному океані, й на Таїті в Тихому. Хронометрів ще не було і просто поміряти кути в будь-який інший час був не варіант. Таїті незадовго до того відкрив капітан Воллес, який щойно повернувся з навколосвітнього плавання на фрегаті «Дельфін» у 1766-1767. Він його не тільки відкрив, а й подружився з тамтешньою королевою Обереа.

Ось така гарна особливість цієї книжки – ґрунтовність і методичність, якої бракувало попереднім біографам. Принаймні радянським і російським, бо які ще біографи капітана Кука були нам доступні? Ну, крім перекладних, з цим було ще більш-менш. Погуглив, одну з перекладених російською у 1960 біографій Кука написав сам Алістер Маклін. А ось з оригінальними творами не дуже, всі книжки замінив Висоцький з пісенькою «Ну почіму аборигени з’їли Кука», і нема на те ради.

Щоб закрити тему прискіпливості, пані Євгенія методична не тільки в цьому випадку. Ось, задавалось би, всі також знали, що сендвіч – бутерброд, де шинка й масло перебувають між двома шматками хліба, названі на честь міста Сендвіч в графстві Кент, Англія, де, мовляв, його винайшли. Цілком собі як гамбургер. Менше знавців пам’ятають, що, власне, не на честь міста Сендвіч, а на честь графа Сендвіча, який той бутерброд вигадав. І тільки, знову ж таки, пані Євгенія договорює до кінця: вигадав він його, щоб їсти під час гри в карти в клубі та не бруднити шинкою пальців. Нашої книжки він стосується тільки тому, що пробивав фінансування експедиції Адміралтейством і сприяв, щоб наукову її частину очолив натураліст Джозеф Бенкс з Королівського товариства. При цьому, повів справи так вигідно для казни, що сер Бенкс вклав свої £10 000 на зарплати ботанікам, зоологам, художникам і наукове спорядження. А наші вчені досі чогось вимагають від Академії наук – скажіть спасибі, що з вас гроші не беруть за можливість відкрити кенгуру.

І таких милих дрібничок, нових фактів навіть для тих, хто собаку на Таїті з’їв (так, там це законне джерело м’яса і треба стерегти суднових псів) в цій книжці з надлишком. Про Таїті мабуть цікавіше було б переповісти про їхню соціальну організацію і касти аристократів, жерців, землевласників, селян, акторів, або про звичаї кохання з моряками, але я пообіцяв, що спойлерів досить. Втім, саме розділу про Таїті ця книжка завдячує своїм 16+. Вийшло якось без зайвої цнотливості, але й без хтивості. Постмодерністки, яким задля уваги читачів доводилося кохатися в бібліотеках та інших непридатних приміщеннях, можуть тільки позаздрити – райська місцина.

Перипетії ж подій серед аристократії островів Товариства (аріїв, між іншим, така самоназва, як тобі таке, Юрію Канигін?) вказують на те, що авторка користується якимись неєвропейськими джерелами.

І цей здогад вірний. Євгенія Чемерис, яка працювала в Києві фінансовим директором одного європейського банку, після виходу на пенсію переїхала жити в Австралію й допалася до тамтешніх «кукознавчих» джерел. Боюсь, такої можливості не мав жоден кандидат чи доктор географічних наук радянських часів, тому все, що міг – підглядати в Алістера Макліна. Не кажучи вже про українських кандидатів, які досліджували жомові ями й платили за статті в Скопусі замість експедицій.

Це, до речі, загальна риса історичних джерел часів незалежності. Поки пострадянські історики за звичкою заглядають до рота росіянкам, які мають доступ в петербурзькі архіви, діти Незалежності шукають і знаходять в недоступних раніше польських, шведських, французьких, ватиканських архівах. Вже оцифрованих і викладених в інтернет. Але щодо австралійських джерел, пані Євгенія мабуть перша. Книга, до речі, гарно ілюстрована. Недарма Кук і Бенкс взяли в експедицію аж двох художників. Та й решта англійських митців 18 століття на байдикували. Збереглися портрети майже всіх героїв цієї книжки, включно з таїтянками й воїнами маорі, ландшафти, карти й кораблі Її Величності.

Перша книга охоплює також відкриття Нової Зеландії, Австралії, Великого Бар’єрного рифу, аварію на рифі, нещасливий ремонт в голландській Батавії й тріумфальне повернення до Англії. Стиль у авторки жвавий, легкостравний, це не простий виклад вахтового журналу капітана Кука, а белетристика, читається запоєм. Кілька раз забував, що мені час писати дайджест. Відчув себе курсантом першого курсу морехідного училища, яким ніколи не був, бо вступав зразу на другий.

Наше століття лякало демографів тим, що вперше в історії пенсіонерів на планеті стало більше, ніж всіх інших категорій землян. В Китаї серйозно замислювалися, чим їх всіх тепер займати і вирішили, що гімнастикою ушу. Українських пенсіонерів треба спонукати писати книжки, як пані Євгенія. (Обдумую, чи обов’язково всім переїздити до Австралії) Ми познайомились на четвертому конкурсі української морської прози «Мателот», де вона посіла друге місце. Робота над книжкою про Кука подарувала їй безліч побічних сюжетів, наприклад, про першу жінку-циркумнавігатора Жанну Барре, яка перевдяглася чоловіком і взяла участь в навколосвітній експедиції Бугенвіля, який теж заходив на Таїті на рік пізніше англійця Воллеса. Саме таїтянки викрили Жанну, що вона не чоловік.

До речі, про книжки. Бугенвіль Таїті відкрив на рік пізніше, а книжку написав на рік раніше Воллеса. В результаті Таїті – французький.

Кілька днів тому пані Євгенія відсвяткувала 70-літній ювілей, з чим її й вітаю. Знаю, що до ювілею австралійські реконструктори відібрали її до екіпажу корабля-копії «Індевор», який щороку ходить маршрутами капітана Кука до тихоокеанських островів. Сім футів під кілем!

Перед самим Різдвом видавець Гурович видав уже «Капітан Кук. Книга друга». Книжки є в книгарні «Нашого формату».

PS. Відстань від Землі до Сонця – 149,6 млн.км

PPS. Нагадуємо, що пані Євгенія посіла друге місце на нашому конкурсі “МАТЕЛОТ”. Спробуйте написати на конкурс і ви